Читать книгу Шокова терапія. Оповідання - Саки - Страница 5

Якось зимової ночі в густому лісі на східних відрогах Карпат стояв чоловік. Він пильно вдивлявся удалечінь і вслухався, ніби чекав, що якийсь лісовий мешканець ось-ось з’явиться в полі зору, а потім і на відстані пострілу. Тим часом та істота, яку він намагався намацати в темряві допитливим поглядом, не згадується ані в довідниках, ані в календарі мисливця з рушницею як дичина. Ульріх фон Градвіц уже багато годин блукав похмурим лісом у пошуках свого ворога в людській подобі.

Лісові угіддя гера Градвіца були великими й густо заселеними всілякою звіриною. Пасмо порослих лісом стрімких скель, що утворюють природний кордон його володінь, було примітним передусім не тим, що тут були чудові можливості для полювання, а тим, що цю частину лісової території суворо і ревно охороняли. У результаті нескінченного і сплутаного судового процесу, що відбувся ще за часів його діда, цю скелясту ділянку було вирвано з лап родини дрібних землевласників, що мешкали по сусідству, і по праву додано до складу земель Градвіців.

Однак та сторона процесу, що втратила право на володіння скелястим гребенем, не визнала рішення суду, і протягом життя трьох поколінь відносини між сусідами захмарювалися регулярним браконьєрством та іншими неподобствами. Коли ж Ульріх фон Градвіц став главою дому, ворожнеча, успадкована від діда і батька, перетворилася на особисту ненависть. Якщо й існувала на світі людина, яку він ненавидів усіма силами душі і якій бажав усілякого зла, то це був Георг Знаем – невтомний викрадач дичини і любитель нахабно вдиратися на спірну ділянку.

Застаріла ворожнеча, можливо, забулася б із часом або була залагоджена за допомогою компромісу, якби цьому не перешкоджала особиста неприязнь обох чоловіків. Хлопчиками вони сходилися в кулачних боях за кожної зручної нагоди, а подорослішавши, молили про те, щоб на суперника обрушилося якесь нещастя. І цієї зимової ночі, геть завіяної крижаними вітрами, Ульріх зібрав своїх лісників і єгерів не для того, щоб ганятися в темному ялиннику за копитними, а для того, щоб вистежити лісових грабіжників, котрі, як він небезпідставно підозрював, зайшли в гущавину від кордону його володінь. Самці косуль, які зазвичай ховаються в укриттях у таку негоду, цієї ночі металися, немов хтось їх гнав, а дрібніші тварини, яким о такій порі належало б мирно спати, виявляли дивний неспокій. Безумовно, щось їх турбувало.

Градвіц відокремився від своїх людей, залишивши їх вартувати на гребені гірського пасма, і пішов засніженими схилами крізь дрібнолісся, раз у раз зупиняючись, ховаючись за стовбурами і прислухаючись до посвисту вітру, сподіваючись розгледіти в темряві зловмисників. Єдине бажання полонило його думки: от якби цієї глупої ночі, в цьому безлюдному місці доля звела його без свідків із ворогом!

А наступної миті, виступивши з-за стовбура столітнього бука, він опинився віч-на-віч із тим, кого шукав.

Не менше хвилини вороги мовчки дивилися один на одного. У кожного була зброя, в серці – ненависть, а в думках – жага вбивства. Нарешті трапилася нагода вилити все, що панувало над ними протягом усього життя. Однак людині, вихованій під впливом цивілізації, не так уже й легко абсолютно спокійно, не промовивши жодного слова, взяти й убити сусіда – якщо, звісно, не йдеться про злочин проти когось із близьких.

Але перш ніж це хвилинне вагання переросло в дію, втрутилася сама природа. У верхів.ї над їхніми головами почувся страшенний тріск, налетів шалений вітер, і не встигли ці двоє відскочити вбік, як букове дерево всією своєю величезною масою звалилося прямо на них.

Ульріх фон Градвіц простягнувся в снігу, при цьому одна його рука виявилася притиснутою його власним тілом й одразу затерпла, другою, майже такою ж безсилою, він учепився за товстий сук, тоді як його ноги опинилися під буковим стовбуром. Міцні мисливські чоботи вберегли його ноги від переломів, та хоч травми і виявилися легшими, ніж могли бути, невдовзі стало цілком очевидно, що без сторонньої допомоги йому з цього капкана не вибратися. До того ж, під час падіння дерева сучки обдерли йому обличчя, і, перш ніж озирнутися й оцінити свій стан, йому довелося кілька разів енергійно моргнути, щоб струсити з вій і повік кров, що заливала очі.

Поруч лежав Георг Знаем, та так близько, що, якби в нього були вільні руки, він міг би дотягнутися до свого ворога. Він був живий і теж ворушився, намагаючись звільнитися, але, схоже, був не менш безпорадним, ніж сам Градвіц. Навколо громадилися потрощені гілки і зламані сучки.

Відчувши деяке полегшення від думки про те, що все-таки уцілів, й одночасно оскаженівши від власного безсилля, Ульріх забурмотів слова молитви подяки, перемежовуючи їх прокльонами та лайкою. Тим часом Георг, чиє обличчя також було залите кров’ю, облишив спроби звільнитися, прислухався, а потім коротко і злісно розсміявся.

– Ха! Виходить, ти не вбитий, як і слід було б, а ускочив у халепу так само, як і я! – прохрипів він. – Устряв, і добряче. Яка іронія долі: Ульріх фон Градвіц утрапив у пастку в лісі, який він викрав! Так тобі й треба, чортів крутій!

І він знову знущально розреготався.

– Це мій ліс, – заперечив Ульріх. – І закон на моєму боці. Незабаром сюди прийдуть мої єгері і звільнять нас обох. Ось тоді ти й зрозумієш, що означає бути спійманим на землі сусіда, де безсоромно займався браконьєрством.

Георг помовчав із хвилину, а потім стиха промовив:

– Ти й справді впевнений, що твоїм людям знайдеться кого звільняти? Сьогодні тут також і мої люди, які йдуть за мною слідом, і першими опиняться тут саме вони. Коли мене витягнуть із-під цих диявольських сучків, вони залюбки трохи пересунуть цей стовбур і опустять його на тебе. Твої люди виявлять тебе мертвим під буком, що впав на землю. Можеш бути спокійним – як порядна людина, я надішлю співчуття твоїй родині.

– Інакше ти й не міг би вчинити, – одразу ж озвався Ульріх. – Моїм людям було наказано виру

шати слідом за мною за десять хвилин, і приблизно сім із них уже минули. Знай, коли мене визволять, я не забуду про те, що ти замислив. Але якщо вже ти зустрінеш свою смерть, незаконно полюючи на чужій землі, то з мого боку буде недоречним висловлювати твоїй родині співчуття.

– От і добре, – огризнувся Георг. – Ти, я і наші підручні розберемося один з одним без свідків. Смерть тобі, Ульріху фон Градвіц!

– Того ж бажаю і тобі, Георге Знаем, жалюгідний злодюжко і браконьєре.

Кожен говорив палко, але без особливої впевненості, бо знав, що, напевно, мине ще чимало часу, перш ніж їх знайдуть. І лише доля вирішить, чиї це будуть люди.

Обидва на той час відмовилися від безглуздих спроб вибратися з-під дерева, що притисло їх до засніженої землі. Лише Ульріх із величезним зусиллям, діючи своєю частково вільною рукою, дотягнувся до кишені і вийняв звідти фляжку з коньяком. На те, щоб відкрутити кришку і зробити ковток, знадобилося чимало часу – але якою благодатною виявилася його дія! Був тільки початок зими, снігу випало ще зовсім небагато, і бранці бука-велетня не ризикували замерзнути на смерть. І все ж коньяк зігрів Ульріха, додав йому сил, після чого він із чимось на кшталт слабкого співчуття глянув туди, де лежав його ворог, знемагаючи від болю і кусаючи губи, щоб стримати стогони, що рвалися назовні.

– Зможеш дотягнутися до фляжки, якщо я кину її тобі? – раптом запитав Ульріх. – Коньяк непоганий, він допоможе тобі хоча б частково полегшити очікування. Варто випити, навіть якщо хтось із нас сьогодні помре.

– Не зможу, тому що майже нічого не бачу. Кров запеклася і склеїла мені повіки, – відповів Георг. – І я не п’ю з ворогами.

Ульріх замовк, прислухаючись до сумовитого посвисту вітру. Йому не давала спокою думка, яка ставала дедалі наполегливішою в міру того, як він пильніше придивлявся до чоловіка, який із такою рішучістю намагався протистояти болю і безпорадності. Ульріху, котрий відчував майже такий самий біль, раптом здалося, що його нещодавня пекуча ненависть до ворога почала вичахати.

– Гей, сусіде, – за деякий час промовив він, – якщо твої люди прийдуть першими, можеш вчинити зі мною, як тобі буде завгодно. Що стосується мене, то я передумав. Якщо прийдуть мої єгері, спочатку вони допоможуть тобі – так, ніби ти був моїм гостем. Ми з тобою все життя сперечалися через цей клятий шмат скель і лісу, де навіть дерева не можуть як слід запустити коріння в ґрунт. Я тут подумав і дійшов висновку: які ж ми обидва з тобою дурні! У житті безліч значно приємніших і привабливіших речей, ніж прикордонна колотнеча сусідів. І якщо ти допоможеш мені покласти край цій бісовій чварі, я… Я запропоную тобі стати моїм другом!..

Георг Знаєм мовчав дуже довго. Ульріх уже вирішив, що той знепритомнів від болю, аж тут Георг заговорив. Мова його звучала повільно, з тривалими паузами.

– Можу уявити, як увесь світ витріщався б на нас, скільки було б пліток і балачок, якби ми разом в’їхали на ринкову площу!.. Найстарезніші люди не згадають, щоб хтось із Знаемів і фон Градвіців дружньо розмовляли один з одним. А як раділи б лісники, якби ми поклали край нашій ворожнечі!.. І якщо вже ми вирішили укласти мир, ніхто не повинен у це втручатися… Ти приїдеш до мене і проведеш день святого Сильвестра під моїм дахом, а я прийду до тебе в замок, і ми відсвяткуємо якесь інше свято… І ніколи більше я не зроблю жодного пострілу в твоїх угіддях, якщо, звісно, ти сам не запросиш мене на полювання, а ти маєш навідатися до мене, і ми разом вирушимо по болотяну дичину…

Немає жодної причини, яка могла б зашкодити нам жити в мирі. І зізнаюся чесно: ніколи я не думав, що захочу чогось іншого, ніж ненавидіти тебе до кінця днів, але, здається мені, за останні півгодини дещо змінилося. І ти сам запропонував мені свою фляжку… Ульріху фон Градвіц, я готовий стати твоїм другом!

Деякий час обидва мовчали, розмірковуючи про те, які чудові зміни обіцяє перемир’я, укладене за таких драматичних обставин. Обидва абсолютно безпорадні, вони лежали під величезним деревом, посеред холодного похмурого лісу в очікуванні допомоги, яка принесе їм свободу і можливість на багато років стати вірними друзями. А поривчастий вітер так само свистів між голих гілок і завивав у верхівках. І кожен бранець старого бука подумки молився, щоб спочатку з’явилися його підручні, аби отримати можливість першим віддати шану і приділити увагу колишньому ворогові.

Трохи згодом вітер ненадовго вщух, й Ульріх знову порушив мовчанку:

– Спробуймо покликати на допомогу. Зараз тихо, наші голоси буде чути далеко.

– Навряд чи, – відповів Георг. – Швидше за все, вони затихнуть у хащі. Але чому б не спробувати? Нумо разом!

Набравши якнайбільше повітря, вони видали протяжний мисливський поклик. Відповіддю їм було тільки відлуння.

– Спробуймо ще, – трохи почекавши, промовив

Ульріх. І знову пролунав поклик.

– Чи то здалося, чи я щось чую, – сказав Ульріх.

– Це лише клятий вітер, – глухо озвався Георг.

Вони провели в мовчанні ще кілька хвилин, і раптом Ульріх радісно вигукнув:

– Я бачу людей! Вони йдуть через ліс по схилу

тією самою дорогою, якою йшов я. Обидва загукали щосили.

– Нас почули! Здається, вони бачать нас. Уже сходять сюди! – захоплено проголосив Ульріх.

– Чи багато їх там? – запитав Георг.

– Точно не скажу, – відповів Ульріх. – Дев’ять або десять.

– Мабуть, це твої люди, – зауважив Георг. – Зі мною було тільки семеро.

– Поспішають щодуху. Молодці! – похвалив Ульріх.

– То це твої люди? – запитав Георг. – Твої? – повторив він, тому що Ульріх чомусь не відповів.

– Ні,– Ульріх раптом розсміявся деренчливим сміхом людини, яку раптово охопив смертельний жах. – Це не вони.

– То хто ж це там? – нетерпляче промовив Георг, силкуючись розгледіти те, чого Ульріх зовсім не радий був побачити.

– Вовки! – була відповідь.