Читать книгу Шокова терапія. Оповідання - Саки - Страница 4

Був Святвечір, і всі домочадці Люка Стеффінка, есквайра, перейнялися належною для такого вечора приязністю. У домі панували загальні веселощі. Щойно закінчилася тривала святкова вечеря, як пішли сусідські дітлахи, що славили Христа різдвяними гімнами, потім усі, хто був присутнім за столом, хором виконали ще два, а тепер тут стояв той доброзичливий гомін, який навіть у проповідника на кафедрі не викликав роздратування. Але під покривом загального захопленого ентузіазму все ж таки жевріла якась потаємна вуглинка.

Берті Стеффінка, племінника Люка, з ранньої молодості вважали, як то кажуть, «порожньою головою»; втім, і його покійний батько славився приблизно тим самим. Ледь досягнувши вісімнадцяти років, Берті взявся об’їжджати британські колоніальні володіння з тією прискіпливістю, яка личить швидше принцу-спадкоємцю, ніж молодій людині із середнього класу. На Цейлоні він стежив за тим, як росте чай на плантаціях, у Британській Колумбії – як родять фруктові дерева, а в Австралії допомагав вівцям відрощувати вовну. Ще за кілька років із подібною місією він відвідав східне узбережжя Канади.

Люк Стеффінк, якому дісталася роль опікуна Берті і, так би мовити, заступника його батьків, уважав украй сумною і безглуздою звичку племінника час від часу відшукувати дорогу додому. Ось чому слова подяки Всевишньому за те, що вся родина знову разом, які він сказав трохи раніше, Берті, котрий нещодавно вкотре повернувся, ніяк не стосувалися.

Глава родини, він же опікун, останнім часом чимало попрацював над тим, щоб відправити молоду людину в один із найвіддаленіших і найогидніших куточків Родезії, повернутися звідки – справа непроста. Подорож до цього всіма забутого краю стала майже неминучою, і завбачливий мандрівник уже давно почав би пакувати речі. Саме тому Берті не мав ані найменшого бажання брати участь у родинному святі, а почуття гострої образи розпалювалося в його душі тим дужче, чим красномовніше й багатослівніше його родичі, не звертаючи на племінника уваги, обговорювали свої плани на майбутнє.

Минуло з півгодини, як настінний годинник пробив одинадцяту, і Люк Стеффінк почав усіляко натякати, що час би вже й розходитися.

– Тедді, тобі час у ліжечко, – сказав він своєму тринадцятирічному синові.

– Нам усім туди вже час, – додала місіс Стеффінк.

– Усім нам нізащо там не поміститися, – похмуро заперечив Берті.

Зауваження це визнали обурливим, майже непристойним, і всі накинулися на родзинки і мигдаль із такою ж поспішністю, з якою вівці скубуть траву перед негодою, що насувається.

– Десь я читав, – раптом зауважив Хорас Борденбі, який гостював у Стеффінків із нагоди Різдва, – що російські селяни вірять: якщо опівночі на Різдво зайти до хліва або до стайні, то можна почути, як розмовляють між собою тварини. Нібито здатність розмовляти вони отримують раз на рік і тільки о цій годині.

– Ну, то ходімо ж до хліва й підслухаймо, про що вони балакають! – жваво вигукнула Беріл, яку завжди цікавило все, що робиться колективно.

Місіс Стеффінк засміялася, хотіла заперечити, але замість цього промовила: «Тільки треба всім одягнутися тепліше». Витівка здавалась якоюсь легковажною, мало не язичницькою, натомість молоді люди могли «побути разом», а це вона всіляко вітала. Містер Хорас Борденбі був, як то кажуть, перспективним юнаком; до того ж, на муніципальному благодійному балі він танцював із Беріл цілком достатню кількість разів, щоб у сусідів виникло бажання поцікавитися: «А чи немає тут чогось?»

Місіс Стеффінк не змогла б висловити свою невиразну думку, але в глибині душі вона, подібно до російських селян, вірила, що, принаймні, хоч одна тварина в таку ніч зможе розмовляти.

Хлів розташовувався в дальньому кінці саду, край огородженого пасовища. Колись у цьому місці стояла невелика ферма. Люк Стеффінк потай пишався і корівником, і своїми двома коровами; таке господарство змушує людину почуватися соліднішою і ґрунтовнішою, особливо поряд із тими, хто тримає лише дюжину-дві курей орпінгтонської породи. Звісно, груднева ніч не дуже пасувала для того, щоб демонструвати хлів гостям, але погода була чудова, та й молоді не сиділося на місці. Тільки тому Люк і вирішив очолити експедицію. Слуги вже давно порозходилися спати, тому будинок залишили на піклування Берті, який відмовився йти разом з усіма, – йому було байдуже до того, про що там розмовляють корови.

– Прошу вас, не галасуйте, корови цього не люблять, – сказав Люк, простуючи на чолі процесії веселих і збуджених молодих людей, в кінці якої йшла місіс Стеффінк, що куталась у шаль. – Я завжди стежу, щоб тут було тихо і спокійно.

До опівночі залишалося всього кілька хвилин, коли група відвідувачів наблизилася до хліва. Люк запалив ліхтар. На хвилину запанувала тиша, і всіх охопило таке відчуття, ніби вони в церкві.

– Дейзі – он та, що лежить, – помісь, вона від шортгорнського бика і гернсейської корови, – повідомив Люк придушеним голосом, яким зазвичай розмовляють у церкві.

– Он воно як? – озвався Борденбі; він, мабуть, очікував почути, що ця корова – творіння пензля Рембрандта.

– А Мертл… Але родовід Мертл залишився невідомим, бо останні слова Люка заглушив жіночий вигук.

Двостулкові двері корівника безшумно зачинилися, в замку зі скреготом обернувся ключ, а потім почувся голос Берті, який чемно побажав усім на добраніч. І тут же долинув звук кроків, що віддалялися.

Люк Стеффінк рішуче попрямував до вікна – невеликого квадратного отвору, в який на стародавній штиб було вмуровано ковані ґрати.

– Негайно відчини! – закричав він настільки ж грізно, як могла б кричати курка в клітці, помітивши сову, яка розорює чиєсь гніздо. Замість відповіді Берті демонстративно грюкнув вхідними дверима будинку.

Десь далеко годинник пробив дванадцяту, та навіть якби корови тієї миті й отримали здатність розмовляти, ніхто б їх не слухав. Сім або вісім людських голосів, перериваючи одне одного, на всі заставки розписували жахливу поведінку Берті в конкретних обставинах і його манери в цілому, інакше кажучи – загальному обуренню не було меж.

Протягом півгодини все, що можна було сказати про Берті, було сказано не менше дюжини разів, і потроху почали з’являтися інші теми: в’язні поговорили про надзвичайну задуху та сморід у їхній в’язниці, про можливість пожежі та про те, з якою ймовірністю сюди можуть потрапити щури, що живуть в околицях. Однак можливість вибратися на волю, перервавши мимовільне всеношне пильнування, чомусь зовсім не обговорювалася.

Наближалася перша година ночі, коли спочатку далеко, а потім дедалі ближче почулися незлагоджені та вельми хвацькі співи. Потім співаки несподівано зупинилися – мабуть, біля хвіртки саду. Юні джентльмени, що напхалися в автомобіль і перебували в дуже піднесеному настрої, зробили коротку зупинку через якусь дрібну несправність. На жаль, скільки не намагалися в’язні докричатися до них, їх не чули, оскільки молоді денді продовжували без угаву виспівувати і час від часу щось захоплено вигукували.

На шум із будинку вийшов Берті, але й він навіть не глянув у бік блідих і розсерджених облич, що визирали з-за ґрат корівника. Уся його увага була зосереджена на гульвісах, що товпилися по той бік огорожі.

– Із Різдвом, хлопці! – гукнув він.

– Із Різдвом, парубче! – заволали у відповідь. – Ми б випили кілька ковтків за твоє здоров’я, ось тільки випити в нас уже нема чого…

– А ви заходьте до будинку, – радо запропонував Берті.– Я сам, а питва тут, як води в морі.

Молоді люди були місцевими жителями й бачили Берті вперше. Однак його привітність зворушила їх. Тієї ж миті садом рознеслася нова версія нескінченної пісні, яку підхопила луна; двоє хмільних молодиків почали вальсувати на тому місці, яке Люк Стеффінк ще недавно вважав декоративним садом із кам’яними гірками. Коли танцівників змусили втретє повторити свій танець на біс, камені ще залишалися на місці.

Потім вхідні двері з гуркотом зачинилися за непроханими гостями, і до тих, хто перебував в ув’язненні в дальньому кінці саду, долинав лише слабкий відгомін веселощів. Однак незабаром почулися два виразні послідовні удари.

– Вони взялися за шампанське! – вигукнула місіс Стеффінк.

– Швидше, це ігристе мозельське, – скорботно

простогнав Люк. Почулися ще три чи чотири удари.

– А це вже і шампанське, і мозельське, – з гіркотою кивнула місіс Стеффінк.

Тут Люк привселюдно виголосив слівце з тих, які, подібно до бренді в домі непитущого, вживав лише у виняткових випадках. Утім, містер Хорас Борденбі такі слова бурмотів собі під ніс протягом уже досить тривалого часу. Експеримент, який, на думку місіс Стеффінк, дав би молодим людям можливість «побути разом», досяг тієї межі, за якою навряд чи варто сподіватися на романтичний результат.

Ще за сорок хвилин двері будинку відчинилися, випустивши в садок іще більш натхненну компанію. Тепер співи супроводжувалися акомпанементом: різдвяна ялинка в будинку була вбрана для дітей садівника і решти прислуги, і з неї було зібрано багатий урожай сопілок, тріскачок і маленьких барабанів. Пісню, яку завзято виспівували спочатку, гультяї вже забули – дякувати долі,– але закляклим від морозу в’язням було вельми неприємно чути, що «в місті сьогодні спекотно», і ще менше їх цікавила вірогідна, та геть нікому не потрібна інформація про неминучість настання різдвяного ранку.

Гультяї насилу відшукали свій автомобіль, якимось чином примудрилися завести мотор, а на прощання почали безупинно сигналити, пробуджуючи від сну всіх довкола.

Щойно вони пішли геть, із вікна корівника почулися сердиті, жалісні, благальні вигуки:

– Берті! Берті!

– Ну? – озвався той, хто був власником цього імені.– Ви що, і досі там? І що сказали вам корови? Якщо нічого, то, гадаю, не варто й чекати. Зрештою, це лише російське повір’я, а до православного Різдва ще цілий тиждень. Ну ж бо, вибирайтеся звідти!

Зробивши кілька невдалих спроб, він усе ж таки переправив ключ від дверей до хліва, а потім затягнув пісню й, акомпануючи собі на дитячому барабані, повернувся в будинок.

Це був найкращий Святвечір у його житті. А ось саме Різдво, якщо вірити його власним словам, Берті Стеффінк провів просто огидно.