Читать книгу Шокова терапія. Оповідання - Саки - Страница 9

– Гадаю, тепер, коли Вілфрід Піджинкоут успадкував титул баронета й купу грошей, ми вже не побачимо його у себе, – засмучено зауважила місіс Пітер Піджинкоут, звертаючись до чоловіка.

– Мабуть, – відповів той. – І не дивно: адже ми завжди знаходили приводи, щоб не запрошувати його, коли він, як то кажуть, «подавав надії», але був іще ніким. Здається, востаннє я бачив його дванадцятирічним хлопчиком.

– Ну, причин не підтримувати з ним знайомство вистачало, – сказала місіс Піджинкоут. – Через цю його негідну слабкість він був зовсім не тією людиною, яку хочеться бачити якомога частіше.

– Очевидно, ця слабкість залишилася при ньому, – сказав її чоловік. – Чи ти вважаєш, що зміна соціального стану призводить до змін у характері?

– О, ні! Звісно, його вада нікуди не поділася, – кивнула дружина, – але все ж таки я зовсім не проти познайомитися з майбутнім главою родинного клану – хоча б із цікавості. Та й сам факт, що він став багатим, змусить усіх інакше дивитися на його слабкість. Якщо людина дуже й дуже заможна, всі підозри в тому, що вона керується ницими мотивами, розсіюються, а слабкості стають незначними недоліками.

Вілфрід Піджинкоут несподівано став спадкоємцем титулу і стану свого дядька, сера Вілфріда Піджинкоута, чому сприяла раптова смерть племінника баронета – майора Вілфріда Піджинкоута, який помер через нещасний випадок під час гри в поло. Перший із Піджинкоутів, який також звався Вілфрідом, відзначився військовою звитягою під час кампаній герцога Мальборо[8], і відтоді вся сім’я відчувала до імені Вілфрід зрозумілу прихильність. Але з новим спадкоємцем родового титулу, молодою людиною років двадцяти п’яти, більшість родичів були знайомі тільки заочно. І насамперед через його погану репутацію.

Решту Вілфрідів у родині – а їх було багатенько – розрізняли, додаючи до їхніх імен назви відповідних володінь, маєтків або різновиду діяльності. Були, наприклад, Вілфрід із Хабблдауна або молодий Вілфрід Канонір. Спадкоємець же був відомий під зневажливим прізвиськом Вілфрід Злодюжка. Ще в останні шкільні роки ним безроздільно заволоділа клептоманія в найгострішій і найболючішій формі. Усе, що було за розмірами меншим від кабінетного сейфа, могло вміститися в кишені і перевищувало вартістю суму в дев’ять пенсів, мало для нього нездоланну привабливість. Але за однієї умови: цей предмет мав комусь належати. У тих рідкісних випадках, коли його запрошували погостювати, припустимо, в чиємусь заміському будинку, сам господар або один із членів його родини, дружньо плескаючи гостя по плечу, обов’язково оглядав його речі перед від’їздом. З єдиною метою – переконатися, що до багажу не потрапило «через прикру помилку» чиєсь майно. Такі огляди зазвичай приносили великий і напрочуд різноманітний вилов…

Не минуло й півгодини після наведеної вище розмови, як Пітер Піджинкоут оголосив дружині:

– Кумедний збіг! Щойно принесли телеграму від Вілфріда. Він повідомляє, що незабаром проїжджатиме повз наш будинок на своєму автомобілі й хотів би ненадовго завітати до нас, щоб засвідчити повагу. Не відкидає, що йому доведеться залишитися на ніч, якщо нас це не дуже обтяжить. Телеграму підписано «Вілфрід Піджинкоут», а оскільки більше ні в кого з Піджинкоутів немає автомобіля, це не хто інший, як Злодюжка. Певно, він збирається зробити нам подарунок до срібного весілля.

– Боже правий! – вигукнула місіс Пітер Піджинкоут, позаяк у неї одразу ж з’явилася жахлива думка. – Який невдалий час для візиту людини з такою слабкістю. У нас у вітальні виставлені подарунки друзів і рідних до нашого срібного весілля, і ще чимало їх надходить із поштою. Я навіть не відразу можу сказати, що нам подарували і що ще надійде. Не можемо ж ми все це замкнути до шафи! До того ж, Вілфрід, напевно, захоче на них подивитися…

– Потрібно пильнувати, ось і все, – бадьорячись, вимовив Пітер.

– О, ці клептомани такі спритні,– мужньо долаючи недобрі передчуття, сказала його дружина. – Уяви, як буде соромно, якщо він відчує, що ми за ним стежимо.

Незручність і справді досягла граничної межі того вечора, коли ця родина приймала мандрівника. Розмова, нервова і кваплива, раз у раз перестрибувала з одного на інше. Вигляд у гостя, всупереч очікуванням родичів, був зовсім не злодійкуватий і не пригнічений. Гість був дуже ввічливим, тримався впевнено, хоча інколи трохи передавав куті меду. Господарі ж, навпаки, почувалися скуто, оскільки щохвилини чекали чогось надзвичайного.

По обіді, коли всі перейшли до вітальні, знервованості навіть додалося.

– Геть забула, ми ж іще не встигли показати вам подарунки, які піднесли нам до нашої срібної річниці,– несподівано почала місіс Пітер Піджинкоут, немов її раптово відвідала чудова думка, як розважити гостя. – Ось вони, тут. Деякі, звісно, як це часто трапляється, повторюються.

– Наприклад, сім сметанників, – вставив Пітер.

– Справді, така прикрість! – продовжувала його дружина. – Їх, дійсно, цілих сім. Доведеться нам до кінця днів ласувати самими вершками. Щоправда, деякі з них із часом можна буде на щось обміняти…

Вілфрід заглибився в огляд подарунків – передусім тих, які здавалися йому найбільш цікавими. Він раз у раз підносив ту чи ту річ до лампи, щоб краще роздивитися ярлички, прикріплені до них. Господарі в ці хвилини поводилися так само, як кішка, чиїх новонароджених кошенят господарі передають із рук у руки, щоб як слід розглянути.

– Вибачте, ви повернули мені гірчичницю? Її місце ось тут, – придушеним голосом вимовляла місіс Пітер Піджинкоут.

– Перепрошую – я поставив її поряд із глечиком для вина, – відповідав Вілфрід, який уже захопився вивченням зовсім іншого предмета.

– Дайте-но мені ще раз це маленьке ситечко для просіювання цукру-піску, – говорила місіс Пітер; при цьому, незважаючи на хвилювання, в її голосі звучала залізна рішучість. – Я позначу в себе, хто його подарував, поки остаточно не забула.

Пильність господарів, однак, не дала бажаного результату. Після того як вони побажали гостю на добраніч і той піднявся до спальні, місіс Пітер заявила, що цілком переконана: Вілфрід щось поцупив.

– Так, і мені здалося: тут щось не теє. Надто вже розкуто він тримався, – погодився чоловік. – Як ти гадаєш, чого не вистачає?

Місіс Пітер квапливо перерахувала подарунки.

– У мене виходить тільки тридцять чотири, а має бути тридцять п’ять, – оголосила вона. – Щоправда, я не пам’ятаю, чи внесла я до цього переліку срібну підставку під графинчик для оцту від архідиякона, яка все ще йде поштою.

– Тоді як, чорт забирай, ми можемо це з’ясувати? – знизав плечима Пітер. – Цей юний негідник нічого нам не подарував, і нехай мені трясця, якщо я подарую щось йому.

– Завтра, коли Вілфрід прийматиме ванну, – раптом збуджено промовила місіс Пітер, – він, певно, десь залишить свої ключі. І ми зможемо зазирнути до його валізи. Це єдине, що ми можемо зробити.

Наступного дня змовники вели пильне спостереження за Вілфрідом. Коли той, одягнувши розкішний шовковий халат, нарешті, пішов до ванної кімнати, обидва щодуху кинулися в кімнату для почесних гостей. Місіс Пітер залишилася назовні, поки її чоловік метушливо підбирав ключі до валізи гостя. Нарешті замок піддався, і він із виглядом суворого митного чиновника заглибився в її вміст.

Пошуки виявилися нетривалими: у складках тонкої сорочки знайшовся сметанник.

– Ні, тільки подивіться, який шахрай! – обурилася місіс Пітер. – Прихопив сметанник, мабуть, вирішивши, що їх і так забагато, і вже одного точно не кинуться. Ну ж бо, швидше поверни його на місце!

Вілфрід трохи запізнився до сніданку, й увесь його вигляд виразно свідчив про те, що щось трапилося. Уже за столом він видушив із себе:

– Мені дуже прикро про це говорити… але, боюся, серед ваших слуг є злодюжка. Дещо зникло у мене з валізи. Це невеликий подарунок від нас із матір’ю до вашого срібного весілля. Я мав би вручити його вам учора після вечері, та сталося так, що це був також срібний сметанник, а мені здалося, що ви не дуже задоволені тим, що їх у вас і без того забагато. Тому мені було вкрай незручно дарувати вам

ще один. Я вирішив, що сьогодні ж обміняю його на щось – аж раптом він зник!

– Подарунок від вас із матір’ю? – мало не хором здивувалися містер і місіс Пітер. Вілфрід Злодюжка, як усім було відомо, був сиротою.

– Так, моя матінка зараз у Каїрі. Вона написала мені в Дрезден, щоб я підшукав для вас щось оригінальне, симпатичне і гарної роботи, і я зупинив вибір на цьому сметаннику…

Подружжя Піджинкоут мертвотно зблідло, бо був згаданий Дрезден, а разом із тим і вся ситуація постала зовсім в іншому світлі. Перед ними був не Вілфрід Злодюжка, а Вілфрід Аташе, молодий чоловік, який займав дуже високе становище в дипломатичних колах. Через особливості своєї служби він рідко з’являвся в їхньому полі зору, і саме його вони прийняли за Вілфріда Злодюжку. Леді Ернестина, матінка цього гідного юнака, була вхожа у вищі світські кола, а її син – у цьому навіть сумніватися не доводилося – одного чудового дня стане повноважним послом.

І вони залізли до нього у валізу й пограбували його! Чоловік і дружина безпорадно дивились одне на одного. Місіс Пітер раптом сяйнула відважна думка.

– Навіть уявити не можу, що в нашому домі з’явилися злодії! На ніч ми, звичайно, замикаємо вітальню, але коли снідаємо, винести звідти можна все що завгодно…

Вона підвелася і квапливо вийшла, немов бажаючи переконатися, що срібло, розставлене у вітальні, все ціле, а за хвилину повернулася зі сметанником у руках.

– Але тепер у нас їх вісім! – із неприродним пожвавленням вигукнула вона. – Ось цього ще вчора не було. Чи не зраджує вам пам’ять, містере Вілфрід? Імовірно, ви зійшли з цією річчю вчора ввечері і поставили її сюди, перш ніж ми замкнули двері, а вранці забули про це.

– Так-так, із пам’яттю інколи відбувається щось таке незрозуміле, – підхопив Пітер майже задушевно. – Якось на днях я їздив до міста, щоб оплатити рахунки, і геть забув, що…

– Гм! – знизав плечима Вілфрід, пильно вдивляючись у сметанник. – Це, без сумніву, саме той, який я привіз. Він лежав у моїй валізі, коли вранці я виймав звідти халат, щоб прийняти ванну, але його там не було, коли я повернувся до кімнати і знову відчинив валізу. Хтось узяв його, доки я був у ванній.

Блідість Піджинкоутів набула синюватого відтінку. Однак місіс Пітер осяяла ще одна натхненна думка, і вона звернулася до чоловіка:

– Принеси-но мені нюхальну сіль, любий. Вона в моїй кімнаті.

Пітер із полегшенням подався геть із вітальні. Останні кілька хвилин видалися йому такими нестерпно довгими, що, бачилося, незабаром настане вже й золоте весілля.

Місіс Пітер повернулася до гостя й мовила зі зворушливою сором’язливістю:

– Справжній дипломат, як-от ви, напевно, знає, як вийти з подібної скрути. Пітер має одну маленьку слабкість, на яку страждає ще дехто в нашій сім’ї.

– Господи всемогутній! Чи не хочете ви сказати, що й він клептоман, як мій кузен Злодюжка?

– О, звісно ж, але не такою мірою! – вигукнула місіс Пітер, ніби прагнучи виступити на захист чоловіка, щоб він постав не в такому темному світлі.– Він нізащо не доторкнеться до того, що погано лежить, але не може втриматися, щоб не зазіхнути на те, що замкнено. Лікарі називають це якимось хитромудрим словом. Я вважаю, що він атакував вашу валізу тієї хвилини, коли ви вирушили до ванної кімнати, і схопив перше, що трапилося йому під руку. Звісно ж, у нього не було ані найменшого приводу викрадати сметанник – ви ж знаєте, що їх у нас аж сім, однак ми високо цінуємо цей подарунок від вас і вашої матусі… Тихіше, здається, Пітер повертається!

Місіс Піджинкоут замовкла, немов у якомусь збентеженні, і танцюючою ходою рушила назустріч чоловікові.

– Усе гаразд, – шепнула вона йому. – Я все йому пояснила. І більше про це ані пари з вуст.

– Ти справді хоробра жінка, – видихнув Пітер із глибоким полегшенням. – Я б нізащо не зумів викрутитися з такої халепи!..

Дипломатична стриманість рідко поширюється на справи сімейні.

Ось чому Пітер Піджинкоут так і не зміг зрозуміти, чому місіс Консуело ван Бульйон, яка гостювала у них того ж року навесні, тягала з собою до ванної кімнати обидві свої скриньки для коштовностей, пояснюючи всім і кожному, хто траплявся їй у коридорі, що це її несесер і набір косметики.