Читать книгу Шокова терапія. Оповідання - Саки - Страница 2

Містер Джеймс К’юше-Прінклі був переконаний, що колись одружиться, хоча до тридцяти чотирьох років не зробив нічого, аби зміцнити цю впевненість.

Йому подобалося багато жінок, проте його захоплення ними було настільки безкорисливим, що жодна не угледіла в його поведінці навіть натяку на шлюб. Так само дехто захоплюється сніговими вершинами Альп, не прагнучи отримати той чи той пік у персональне володіння.

Нестача підприємливості в матримоніальному питанні викликала певне роздратування в колі його домочадців, а надто родичок за жіночою лінією. Матінка містера Джеймса, його сестри, тітонька і двітри шановані дами з кола близьких знайомих несхвально спостерігали за тим, як повільно й неохоче він підбирається до одруження, і це несхвалення не завжди було мовчазним. Навіть найбільш безневинні його спроби приділити увагу тій чи тій жінці вони сприймали з такою наелектризованою увагою, з якою пара молодих тер’єрів стежить за найменшими рухами людини, котра, можливо, візьме їх із собою на прогулянку. Відомо ж, що жоден добропорядний смертний не встоїть перед двома парами благальних собачих очей.

Джеймс К’юше-Прінклі не був настільки байдужим до впливу близьких, щоб ігнорувати їхні бажання. А полягали вони в тому, щоб він покохав якусь чарівну дівчину. І коли його дядечко Жуль покинув земну юдоль, заповівши племіннику солідну спадщину, найрозумніше було б узятися до пошуків особи, з якою цей спадок можна поділити.

Процес був розпочатий, але не внаслідок палкого бажання містера Джеймса, а під тиском, так би мовити, громадської думки. І незабаром більшість його родичок і згаданих знайомих дам зійшлися на кандидатурі Джоан Себастейбл. Ця молода жінка була визнана найбільш гідною того, щоб запропонувати їй руку і серце. У результаті містерові Джеймсу довелося поступово звикнути до думки, що їм із Джоан невідворотно доведеться пройти усі обов’язкові стадії візитів, привітань, обміну каблучками та іншими подарунками, а також і медового місяця в скандинавському або середземноморському готелі – з неминучим подальшим перетворенням на добропорядну подружню пару.

Щоправда, ще треба з’ясувати, що думає з цього приводу сама Джоан. До цієї миті члени родини чуйно і вправно керували майбутнім нареченим у процесі залицяння, але для того, щоб зробити найвідповідальнішу пропозицію, були потрібні тільки індивідуальні зусилля.

Джеймс К’юше-Прінклі прямував через Гайдпарк до будинку родини Себастейблів, перебуваючи у відносно урівноваженому настрої. Якщо вже це так необхідно, він негайно розв’яже це питання й викине його з голови. Однак запропонувати заміжжя навіть такій з усіх боків приємній дівчині, як Джоан, – справа зовсім не проста. Без тривалих роздумів і, ймовірно, морочливих переговорів годі й мріяти про медовий місяць на Менорці[1] й інші радощі сімейного життя.

Цікаво, що це за місце – Менорка? Містерові Джеймсу здавалося, що на цьому острові панує щось на зразок одвічної жалoби, позаяк усюди на очі трапляються чорні або білі кури міноркської породи. І, напевно, він виявиться зовсім не таким, коли туди потрапиш. Адже ті, хто бував у Росії, розповідали, що жодного разу не бачили там качок московської породи, але ж вони широко відомі в Англії. Можливо, що й на Менорці немає ніяких міноркських курей, як і решти специфічної дичини.

Із цього середземноморського екскурсу містера Джеймса повернув до дійсності дзвін годинника на башті. Він невдоволено насупився: за півгодини п’ята! До особняка Себастейблів він з’явиться якраз до чаю. І що ж? Джоан сидітиме за столиком, заставленим безліччю срібних чайників, сметанників і чашок із тонкої порцеляни. Приємно дзюркотливим голосом вона ставитиме досить банальні, але вкрай люб’язні питання на кшталт того, чи любить він міцний чай, скільки цукру, молока, вершків додати, чи подобаються йому бісквіти, – і подібне.

Про те, як це відбуватиметься, Джеймс читав у багатьох романах і ще частіше переконувався на власному досвіді, що все це чиста правда. Сонми жінок сидять о цій післяполудневій годині за своєю вишуканою порцеляною і блискучим чайним приладдям. Голоси їхні мелодійно дзвенять, обсипаючи співрозмовника каскадами чемних і безглуздих запитань. Саме тому Джеймс страшенно не любив обряду п’ятигодинного чаювання.

Йому уявлялося інше: жінка має лежати на канапі або дивані, дотепно розмовляючи або мовчки висловлюючи поглядом щось невимовне. Вона залишається об’єктом любовного споглядання, тоді як паж-нубієць, нечутно з’явившись із-за шовкової завіси, вносить тацю з чашками та східними ласощами. Усе, що стоїть на таці, сприймається як дещо само собою зрозуміле, і жодних дурних запитань щодо вершків, цукру та міцності напою. Коли твоя душа охоплена збудженням і ти готовий впасти до ніг коханої, яка, врешті-решт, різниця, як заварено чай?

Джеймс ніколи не ділився з матір’ю своїми поглядами на цю проблему. Бо та, як і всі знайомі йому дами, поводилася під час чаювання так само, тобто звично і дуже люб’язно розмовляла ні про що. І якби він згадав при ній про шовкові дивани і пажів-нубійців, вона б розхвилювалась і неодмінно б наполягла, щоб він провів один-два тижні десь біля моря, щоб підлікувати нерви. А зараз, коли він долав лабіринт провулків, які вели його до особняків Мейфер[2], що вишикувались у гордовиту лінію, його охоплював крижаний жах від думки, що він застане Джоан Себастейбл за чайним столом.

Порятунок прийшов несподівано. У кінці гамірної Ескімолт-стріт жила Рода Еллам, яка доводилася йому далекою родичкою. Вона займала поверх маленького особнячка й заробляла на життя виготовленням витончених капелюшків із дорогих матеріалів. На вигляд вони були такими, ніби їх і справді привезли з Парижа, та тільки суми, які Рода отримувала за свої вироби, були значно меншими від тих, які витрачають на дамські примхи в Парижі. Утім, вона не сумувала, вважаючи життя прекрасним, і, незважаючи ні на що, вміла добре провести вільний час. Тому Джеймс вирішив піднятися до неї і за розмовами відтягти на півгодини важливу справу, яку йому належало зробити. У результаті він прийде до особняка Себастейблів уже після того, як срібло й порцеляну приберуть.

Радо вітаючи Джеймса, Рода провела його до кімнати, що правила за майстерню, вітальню, їдальню і кухню одночасно. І при цьому виявилася на диво затишною і чистою.

– Я тут вирішила перехопити нашвидкуруч, – заявила Рода, щойно Джеймс сів. – У бляшанці прямо перед тобою – кав’яр. Намащуй хліб маслом, а я поки наріжу ще. Бери чашку, чайник позаду тебе. А тепер – розповідай!

Після цього вона вже не поверталася до того, що стояло на столі. Рода почала весело базікати і залучила до цих балачок несподіваного гостя. Водночас вона вправно намащувала хліб маслом, пропонувала перець, нарізала лимон і робила ще з десяток дрібних справ, тоді як інші жінки почали б обговорювати причини і скаржитися, що в них чогось немає.

Зрештою, Джеймс дійшов висновку, що чудово проводить час, причому його ніхто не змушує відповідати на всілякі безглузді запитання, що інколи звучать так, ніби їх ставили очільникові сільськогосподарського департаменту під час епідемії коров’ячої чуми.

– А тепер кажи, навіщо ти прийшов, – раптом запитала Рода. – І знай, що справа тут не лише в цікавості, а й у меркантильному інтересі. Ти, бува, не з приводу капелюшків? Мені сказали, що буквально днями ти отримав спадок. То чому б тобі не ознаменувати цю видатну подію, обдарувавши своїх сестер найдорожчими капелюшками? Вони, певно, я не сумніваюся, і слова ні про що подібне не сказали, але можу заприсягтися, що приблизно це і спало їм на думку. Звісно, наближаються свята, роботи у мене сила-силенна, але мені не первина. Адже ми весь час чимось навантажені, як немовля Мойсей[3].

– Та я не з приводу капелюшків, – відповів гість. – Правду сказати, так і взагалі без приводу. Саме був неподалік і подумав: а чи не завітати до тебе. Але поки ми тут розмовляли, мені сяйнула одна думка і, схоже, досить непогана. Якщо ти ненадовго викинеш із голови свята і своїх клієнток і погодишся спокійно вислухати мене, я все тобі поясню.

Не минуло й сорока хвилин, як Джеймс К’юшеПрінклі повернувся в лоно своєї родини з надзвичайно важливими новинами.

– Я збираюсь одружитися, – урочисто проголосив він.

Відразу пролунали захоплені вигуки і привітання, що змінювалися самовихвалянням деяких дам і дівиць.

– Ах, але ж ми так і знали! А нам же ж було зрозуміло, що цей день ось-ось настане! Ми передбачили це ще кілька тижнів тому!

– Закладаюся, що ви помиляєтеся, – заперечив Джеймс. – Якби за ланчем хтось сказав мені, що я сьогодні зроблю пропозицію міс Роді Еллам і вона її прийме без вагань, я б тільки розреготався.

Романтична несподіваність того, що сталося, певною мірою компенсувала жіночій частині родини К’юше-Прінклі те, що їхні незліченні зусилля й дипломатичні прийоми згаяні марно. Знову ж таки, не так і просто було перенести їхній ентузіазм із Джоан Себастейбл на Роду Еллам. Але йшлося, так чи так, про дружину Джеймса, а його смаки, хай там як, доводилося враховувати.

Та одного вересневого дня, після того як медовий місяць на Менорці залишився позаду, Джеймс К’юше-Прінклі зайшов до вітальні свого нового будинку на Гренчестер-сквер. Рода зустріла його, сидячи за низеньким столиком, сервірованим вишуканою порцеляною і блискучим сріблом. Коли вона подавала чоловікові тонку, як пелюстка, чашку, її голос був сповнений кохання й ніжності:

– Адже ти не любиш дуже міцний, любий? Додати окропу? А вершків?..