Читать книгу Біла ріка - Сергій Дячук - Страница 1

СМЕРЕКОВІ ГОРИ

БУКОВИНКА. ПОЙДАШ

Японський вірш

Святий пророк Ілля – улюблений святий гуцулів. Бог дав сонячну днину, а перед тим падали сильні дощі.

Сьогодні в Конятині храм. Сьогодні Ілія – найбільше свято гуцулів. За давнім, як смерекові гори, переданням, Господь забрав пророка на небо у вогняній колісниці – це завше вражало уяву горян. Саме святий пророк був покровителем стихій, зокрема й дощу; і справді, перед святом гори заливало. Гуцули, заручники природних стихій, потребували заступництва всемогутнього Бога, вимолювали у святого пророка Ілії погоди, і на ранок Бог дав сонячну днину.

На ґанок хати, що стояла просто серед лісу на Підбуковинці, «у потоці», вийшов вродливий молодик – Федор, син Василини і покійного Єремії Пойдаша. Він владним поглядом обміряв довколишні горби. До неба тягнулися смереки, панував ранковий спокій. Лише з лісу долинали звуки стрімкого потоку, порушували тишу. Від потоку тягнуло холодом.

Цей будинок та його ґазди зажили колись поганої слави, але ніхто з Пойдашів не пам’ятав своїх далеких предків. Навіть переказів не збереглося про те, чи й справді вони заподіяли комусь лихо, але вже не одне покоління цієї родини було змушене жити у полоні цієї хати, а точніше – цього місця. На старих підмурівках уже років десять як стояла нова хата. Правда, без ґражди. Й лише напівзруйнована мурована стіна біля садиби нагадувала про далекі часи; лише каміння, заросле мохом, добре берегло свої таємниці. О, ця хата просто серед лісу, у потоках, наводила жах на село у долині і на всю Буковинку, що розкинулась на вкритих афенами схилах. Здавна там жили тільки Пойдаші, й вони мали прикру вдачу. Гуцули перешіптувалися між собою: «Йуй, та то такі лихі люди, злі опришки, злодії, фантозоветі[1]». Й залишки древнього кам’яного муру на горбі, серед лісу, ніби свідчили, що предки цих людей були войовничі та мали від кого боронитися.

Коли припікало сонце, на каміння вилазило грітися різне гаддя. Довкола – лише чорні смерекові ліси, де не розвиднювалося навіть найсвітлішого, сонячного дня. Й вічний, навіть улітку, холод від потоку. Чудернацькі птахи любили сідати у високі некошені трави біля цієї хати, яку оминали люди (навіть «банда» і «совіти»). Була вона, мов зачарована, «заговорена». Казали люди, що гості часом не могли її знайти, годинами кружляли лісами і потоками, їх наче водило округою. Вночі ж під дім заходив дикий лісовий звір, і котилося каміння зі скелі під самі стіни.

Для багатьох Федор був втіленням тих далеких злих предків, що побудували собі схованку тут, на горі, у малодоступному місці – цю хату серед лісу. Він був середнього зросту, вузлуватий, з правильними рисами обличчя, з чорним, як смола, волоссям, підстриженим по-модному, під полубокс (на відміну від однолітків, які часто ще, по-старовіцкі, носили довге волосся з проділом посередині). Федор був неговіркий. У долині, в Стебнях, його боялися. Навіть уся фамілія остерігалася свого родича. Здавалося, що лише його стара мати, Васюта, любила Федора дужче за усіх дітей. Він чимось був схожий на неї, але у моменти гніву навіть матір побоювалась свого сина, який завше брав своє. Іноді, під час сварок, вона дорікала:

– Сенку, і в кого ти лише вдавсе такий!?

– У дєдю, – незмінно відповідав Федор.

На що стара глибоко зітхала і сумовито проголошувала:

– Та де! В дєді не такий характер був, – і вона перебирала в пам’яті всіх далеких і близьких родичів, щоб згадати когось, хто був би хоч трошки подібний на її Федора. Зовні він був викопана копія батька: брови, очі, ніс… Але не характер. Улітку Федор любив ходити лісами з дєдьовою рушницею, іноді брав із собою брата, малого Івана. Міг заради забави вполювати якогось лісового звіра. Рідні сестри казали йому:

– Краще б до молодеці бе якої сходев, ніж дненське лісами лазете!

Федор лише мовчав у відповідь. Від дівчат він тримався подалі, бо від них самі лише біди. Та й вони боялися його, хоч і залицялись водночас, бо був Федор таки файний, любив добре вдягатися і завжди ретельно виголював лице. Але ніхто не міг довго дивитися йому в очі. Коли й заходила десь у товаристві про нього мова, то всі враз замовкали, варто було Федору з’явитися поблизу. Ніхто не хотів з ним сваритися, а старі люди казали, що «цей юнак, Пойдаш малей, дорослей нівроку, не по роках», і що «з нього добрей ґазда буде». Після Єремії він став головним у сім’ї, й тільки стара могла на нього хоч якось впливати. Син завше тримав у кишені її «оборону». Так, мати була для нього авторитетом, але не в усьому, і він часом грюкав по столу і казав:

– Ве єк хочете, мамо, але буде так!

Над хатою, на тлі блакитного вранішнього неба, кружляли половики[2]. Вони розправляли свої довгі крила, то знижуючись до верхів смерек, то стрімко злітали, угледівши курей в отаві біля хати.

Федор швидко зійшов з ґанку і забіг до стайні, взяв деркач за держак і зачав крутити. Язички чіплялись за зубчики, деренчання наповнило простір: що швидше він розкручував, то гучніше лунали звуки. Цей деркач вони зі старшим братом Онуфрієм і молодшим Петром колись змайстрували самі; гралися ним, а коли ходили пасти вівці, брали його з собою на полонини. Половики ще трошки покружляли й розлетілись. Федор озирнувся. На лаві під хатою мовчки сидів молодший брат Іван.

– Шо седеш! – прокричав Федор. – Хочеш, щоб половике усіх курей забрале?

Малий, відклавши в бік патика, встав. Отримавши позаушника, опустив голову.

– Ти вже покутавсе?

Іван ствердно кивнув головою.

– Добре. Ідеш зі мною на храм у Конєтин? Малий так само покивав у відповідь.

– Ти шо – німий чи язик прикусив?

– Йо, піду.

– То біжє до хате і рушник мені на потік принеси. Я пішов вмиватисе.

Малий побіг до хати.

Втираючись, Федор все дивився на брата.

– І шо те так і зібравсе на храм іте? Малий знизав плечима:

– Йо!

– Позоритисе лише, – він втерся і кинув рушник Івану. – Ану, марш до хати і вбересе, єк треба!

За півгодини брати Пойдаші вже спускались до дороги. Від лісу тягнуло прохолодою, на вкритих папороттю горбах ще лишалися великі краплі від нічного дощу. Іван ніс в руках розшитий кожух. На ньому були портінеці[3], а Федор був у нових гачах[4], що їх він пошив у одного єврея у Вижниці. Обидва брати – в капелюхах.

Вони пройшли повз хату маминої сестри, що була біля самої доріжки, і за мить вийшли на велику дорогу. Федор з Іваном йшли вздовж Черемоша. На цій стороні високого берега була Буковина, на протилежній – Галіція. При дорозі стояли якісь святково вбрані хлопці, й вони щось голосно обговорювали. Але, побачивши братів Пойдашів, почали на все горло кричати з того боку:

– Гей! Ви! Шкрюми! – так галіціяни образливо називали гуцулів-буковинців. «Шкрюм» – то палена бараняча вовна (православний панотець, коли хрестив дітей, ножицями відрізав трохи волосся з голови немовляти і потім спалював його).

Іван закричав у відповідь:

– Закрейтесе! Галіцяни – тарелики-кленці!

Буковинці дражнили «тареликами» своїх сусідів за їхню любов до капелюхів, прикрашених кольоровим пір’ям, і схожих на тарелі.

Між ними була люта ненависть ще з тих часів, як Білий Черемош поділив ці смерекові гори на два береги і їх заселили люди. Так, вони були Верховинці. Сусіди-волохи назвали їх гуцулами, тобто злодіями. Почасти – через їхню лиху вдачу. Буковинці ненавиділи чужих, а надто галіціян. Як і галіціяни – буковинців. Вони навіть зовні різнилися, і чорнявий буковинець завжди міг вирізнити серед своїх рудого галіціяна. І цей конфлікт, схоже, триватиме доти, доки стоятимуть гори і смереки тягнутимуть своє гілля до сонця. Галіціяни завжди були гоноровіші та багатші, ніж буковинці, а їхні дівки – привабливіші. До того ж, буковинці були православні, галіціяни – католики. Жінки-буковинки примовляли своїм донькам: «Не треба вам тих галіціян, вони такі загонисті». А старі, ділячись новинами біля церкви, незмінно починали з того, що десь «знову наші хлопчишя белисе з галіціянами».

На дорозі були «грузи[5]». Повновода жовта ріка стрімко летіла у долину. Час од часу брати, хрестячись, зупинялися перед капличками. Вони дійшли до Довгополя, перехрестились біля місцевої церкви, збудованої на честь св. Димитрія Солунського. Це велике село й справді було видовжене понад всяку міру.

Дійшли до Сокільця. Це місце було овіяне легендами. Таємнича стара скеля нависала просто над дорогою, кидала тінь на ріку і Галіцію за нею. Край дороги була глибока кашиця[6], унизу габами[7]шумів Черемош. Під самою скелею шумів зарослий кущами потік, який тікав горі – здавна тут відбувалися страшні й таємничі події. Далі, у темному смерековому лісі, були природні печери. Ця скеля мала погану славу: в лісі над нею водило людей, гуцули забороняли дітям ходити у ці місця по ягоди та гриби. Та Федор знав тут кожен кущ, він любив цю місцину. Його наче вабила сюди якась невидима сила, він ніби кидав виклик скелі.