Читать книгу Біла ріка - Сергій Дячук - Страница 8

Анна Петришканова після Служби Божої зайшла до каплички, яка була біля самої церкви. Лиш вона зайшла і, перехрестившись, поставила свічку в пісок, почула позаду чиїсь швидкі кроки й скрегіт дверей: хтось закрив їх на клямку. Анна обернулась і побачила перед собою Сарахана. Він уже давно був у лісі, з-під кожуха визирав автомат, якого той прикрив долонею. Він усміхнувся; заговорив, показавши зуби, частина яких у нього були не свої й виблискували жовтим металом:

– Анне, єк дужі?

– Богу дєкувати, абе ве дужі буле!

– А єк ґазда ваш?

– Воює. Наші ґрунте держава забрала, по саму хату обрізали, тепер не знаю, як дітей прогодувати. У колгосп клечут. А шляк би їх трафив, більшовиків оцих, антихристів, за меску буряку мною мут оброблєтисе!

Сарахан мовчав. Люди розійшлись від церкви і вони вийшли з каплички. Зайшли на цвинтар. Це древнє довгопільське кладовище широко розкинулося біля церкви. Засипаний снігом і зарослий таким ж древніми, як і могили, деревами, цвинтар нагадував зараз якийсь сонний сад.

– А єк Микуцька ваш?

Анна все зрозуміла і приречено глянула на співбесідника. Той, не дивлячись на неї, повільно крокував поруч, і вів далі:

– Най готуєтсе. Я завтра зранку прейду за нем. Анна в грудях відчула жаль, мов за небіжчиком. Але, опанувавши себе, намагалась відігнати лихі думки, як її вчив той лікар, румун; тікаючи з військами, він сказав їй на прощання: «Анне, бережи нерви, меш ведіти, що і ці колес підуть»; і Анна намагалась берегти нервову систему, але вона тоді не знала, що оте «колись» розтягнеться ще на довгі сорок років, які вона мусить прожити під окупантами, хоча врешті-решт таки дочекається – побачить ганьбу комуністів. Землю, яку обробляло не одне покоління її фамілії, їй так і не повернуть, – даремно вона усі ці роки зберігатиме румунські папери у своїй святковій хустці, час од часу витягуватиме зі сховку й перебиратиме.

А тепер вона вірила, що у цій війні «господарі смерекових лісів» переможуть, і їм вдасться домогтися повернення її землі. Та зараз вона мусила віддати лісу, віддати на цю страшну війну, що розгорталась у горах, свого улюбленого первістка Микуцю, за яким не одна дівка на селі сохла.

На виході з цвинтаря вона розпрощалась із Сараханом, що рушив кучугурами, попід плотами, й зник у селі.

Зайшовши до хати, вона побачила звичну картину: на ліжку мовчки сидів її чоловік Дмитро. Він лагодив чоботи. Поруч, під стіною, в загородженому куті, були овечки: щойно у Петришканів покотилися вівці, а вночі були морози, то вони малих забрали до хати. На печі двійнята Юрій і Єлена голосно сварились, щось не могли поділити. Анна голосно гримнула на них:

– Ану марш з хати! Нам з дєдьою треба поговорети.

– Ну, мамо, – спробували заперечити діти.

– Надворі така сонячна днена, а вони воню на печі гріют!

Діти неохоче зістрибнули з печі й вибігли на подвір’я.

Анна сіла поруч із чоловіком. Той, не дивлячись на неї, продовжував лагодити чоботи.

– Заходила до сільраде, дале мені заяву песати, беру, а там так мов і так, прошу прийняти мене до колгоспу, а я як знервуваласе, папір той се жбурнула, ті як на мене ведивилесе, а я і кажу:

«Шо! Це я вас маю просети? Це ве мене просите!» Воне лише перезернулисе. – Анна на мить замовкла, склавши руки одна на одній. – Злодії, землі наші покрали, а я тепер їх маю просети!

Дмитро відклав чоботи і подивився на жінку:

Анне, вважєй, тремай язек за зубами, воне твого брата, Дметра Дметряка, на Урал за нішо зіслали.

Він знову взяв чоботи.

– То страшні люде. Добре, шо нас лишели. А ці з потоку, то увечорі сиділи, нову владу обговорювале, то хіба дєдю їхнього не забрали? То тепер не знате, де дівсе, – він знову відклав чоботи. – Попід вікнами ходют, кажу тобі, вважєй, байка за землю, Бог любенький не леше.

Він перехрестився.

Анна взяла чоловіка за руку і з любов’ю подивилась йому в очі:

– Ну шо, старий, готуйсе. Нашого Микуцьку завтра прейдут заберати до лісу.

Дмитро знову поклав чоботи, підвівся і мовчки вийшов у пивницю. Анна не пішла за ним.

Дмитро Кабюк знав, що таке війна. Відслужив він не один рік на Австрійській війні артилеристом, отримав на ній чотири нагороди: медалі, що стали забавками для його численних діточок, і які, зрештою, десь розгубилися. Він пам’ятав численні переходи, і ці рідкісні моменти відпочинку, коли знімаєш чоботи і виливаєш з них кров, та й радієш «червакам, котрі вижерають язви з ніг». Йому вкотре пригадався той літній день, обличчя друзів і усміхнене лице молодого командира, коли прибіг той вояк, покликав його терміново до штабу. Він прибув, але старший офіцер нагримав на нього і сказав, що нікого не посилав. Повернувшись, побачив, що у їхній розрахунок влучив ворожий гарматний набій, прямим попаданням. З його товаришів, що з ними він відслужив ці довгі роки, не залишилось нікого, усі «пішле на правду». Того вояка, який помилково покликав його до штабу і цим врятував Дмитру життя, він теж більше ніколи не бачив. Протягом свого життя він часто намагався згадати його обличчя, але не міг. Спроби знайти його тоді були марні, й він сприйняв цю подію однозначно: як диво Боже. Тож цінував кожну хвилину власного життя. На згадку про ті старі часи і про себе на тій війні залишилися тільки дві фотокартки у скляних рамках, що висіли біля вікон, поруч з маленьким портретиком Цісара. На першій – він сам, після отримання третьої нагороди; гордовито стоїть перед якоюсь хаткою, польовою будівлею штабу, красивий і високий, у офіцерських чоботах; на іншій світлині він – з одною зірочкою на петлицях, вже з чотирма нагородами, – сидить зі своїми колегами за столом. На столі —чотири пляшки вина, на них схилені світлини з їхніми рідними, і всі вони щасливі. Вояки цісарської армії гордовито дивляться в об’єктив, міцно стискають склянки у руках. Минув місяць, і зі всіх на цій фотокартці залишиться живий лише він один – Дмитро Кабюк. Його доля тісно зрослась з долею смерекових гір. Доля, що припала на часи найскладніших випробувань. Але він ніколи не нарікав, і завжди був вдячний Богові за це.

Під ранок у вікно тихо постукали. Анна відчинила. Глибоко в душі вона ще сподівалась, що зранку ніхто не прийде, і її син лишиться з нею. На вулиці мороз, було ще темно. Сарахан прийшов не сам, але до хати зайшов один. Той, другий, зостався надворі.

– Корнєйте сена[28]!

Менші діти ще спали на печі, але Микуця вже не спав: чекав одягнений. Він вийшов у двір, за ним вийшла Анна з чоловіком. Вона, поцілуваши, перехрестила сина, як то у гуцулів заведено:

– Най Бог береже Микуцька!

Дєдьо мовчки потиснув руку, міцно поцілував у губи і допоміг надіти бесаги. Вже світало. У лісі за Сокільцем на них чекали. Обійшовши скелю дорогою, вони пішли потоком горі. З вранішнього туману почулося:

– Слава Україні!

Сарахан відповів:

– Героям слава!

– Ми вже замерзли вас тут чекати.

Причаївшись між дерев, там чекали на них з десятеро чоловіків.

У потоці під кригою чуркотіла вода, з розломів розвіювалась пара.

Багато кого з цих «лісових братів» Микуця знав, але більшість з них були незнайомі. Як з’ясувалось згодом, то були галіціяни.

– Кого ти нам привів?

Сарахан усміхнувся, вдаривши Микуцю по плечі:

– Це – Кабюк Микуця, сен Дметра Петришкана, – і додав: – Надійна людена, в нех більшовики землі відібрали, та й ненченого брата Дметра Дметряка на Урал вевезле.

– О, то фейст багата родена була, пам’ятаю з дєдьом у нех на млену зерно молотеле колес.

– Гаразд, подевемосе, че дійсно те такей дужий, єк виглядаєш, і годней з нами лісаме ходети! – сказав старший чоловік з рудою бородою, що взялася морозом.

– Добре, – рудобородий закашлявся. – Зовсім скоро світло буде, будемо вже йте.

– Стрілєти вмієш?

Микуця завагався.

– Нічого, навчешсе. Жети захочеш – сам навчешся!

Усі засміялися. Від дороги долинули звуки двигуна.

– Добре, йдемо.

Микуцеві, як наймолодшому й найменш досвідченому, наказали нести зброю, і вони вервечкою рушили вздовж потоку, вгору. Першим йшов бородань з барткою, – вона йому допомагала долати підйом, устелений камінням, що стирчало скрізь під різними кутами, наче хто його навмисне тут похапцем розкидав. Потік був місцями вкритий кригою, проте він не замерзав і вода в ньому подекуди була тепла. Люди казали, що цілюща, і здавна ходили сюди набирати для хворих. Але й смерділа тухлими яйцями нівроку! Микуця, пройшовши так метрів десять, встиг упріти. Він зачерпнув долонею цієї води з потоку, спочатку втер лице, а потім трохи випив.

– Огов, Петришкан! Не відставай! – почулося з туману.