Читать книгу Біла ріка - Сергій Дячук - Страница 11

Надворі забрехав кутюга. До хати, без стуку, зайшов офіцер та ще один у цивільному. За столом сиділи діти, їли кулешу з мочанкою, на столі ще було трохи бринзи та вареної бараболі.

– Ну что, ґаздиня…

Офіцер на якусь мить замовк.

– Мать! – наче забив цвях у це слово. – Где твой сын, Олексий?

Діти перепуджено перезирнулись. Матрона, склавши руки у замок, сіла на лаву біля печі й захитала головою.

Офіцер підійшов до вікна і визирнув на двір. Там його солдати ліниво ходили туди-сюди, оглядаючи стодолу. Він повернувся до Матрони. Вона, затуливши лице долонями, і далі сиділа на лаві мовчки.

– Что, не знаешь, сука, где твой сын? – він підійшов до неї майже впритул.

– Твой сын, Олексей Бидоча, сейчас в тюрме, в Вижнице. Так что собирайтесь. Вы, как бандпособники, родственники врага народа, подлежите выселению в отдаленные районы Союза Советских Социалистических Республик!

Стара впала на коліна перед офіцером, склавши руки на грудях:

– Йуй, та пане офіцере, ми бідні люде, дітке маленькі ще, їх пожалійте, змилуйтеся заради Бога, йуй!

– А ты, сука, когда сына свого в лес, в банду отправляла, чем думала, контра?

Матрона заплакала:

– Йуй, та лешіт нас, хіба ми з власної волі, він такей слабей у нас з самого народження, зі свічкою вже сокотили.

– Нечево тут сопли жевать, собирайтесь! – сказав офіцер, ідучи до виходу. І, вже на порозі, додав:

– У вас полчаса. Берите самое необходимое: теплые вещи, еду.

І вийшов з хати. Стара залишилась стояти на колінах, плачучи собі у груди. Діти забігали по хаті збирати речі. Маленька Марія, худенька красива дівчинка-підліток, акуратно загорнула у ненчин рушник кулешу зі столу.

З-поза хати визирали сусіди; вони прикривали роти долонями, хитали головами, хоча самі тихо раділи, що сусідів виселяють, бо вже давно зазіхали на Бідочівський зарінок[34].

Офіцер, начальник колони, стояв коло свого вілліса в Селятині. Перед ним розкинувся Шепіт, мальовничий перевал, за яким вже була Румунія. Вдивляючись у краєвид, він ліниво й задумано звернувся до присутніх:

– Да-а, места здесь чудесные, а воздух, а воздух-то какой чистый!

Помітно звеселившись, він заліз рукою у внутрішню кишеню шинелі й витягнув портсигар. Відкрив, а він порожній.

– Вот, блядь… Лейтенант, закурить не найдется?

Лейтенант нервово дістав з кишені пачку

«Казбеку», протягнув командирові, той манірно дістав з неї папіросу і покрутив її в руці:

– А мне вот румынские нравятся, – підніс папіросу до рота. Лейтенант швидко дістав сірники, щоб прикурити, але вітер кілька разів поспіль збивав вогонь.

– Вот еще, салага, «Казбек» курит, а зажигалку купить не может!

Він поліз до кишені, дістав запальничку, прикурив.

– На, держи, летеха. Трофейная. Дарю! – він знову повернувся до перевалу.

До гурту військових на перевалі приєднався ще один солдат. Він віддав честь і урочисто звернувся до старшого офіцера:

– Разрешите доложить!

Начальник колони, затягуючись, повернувся до нього.

– Да ты за…ал, орешь, как на параде! – і, засміявшись, додав. – Разрешаю!

– Этап готов к погрузке!

В толоці, вздовж дороги, стояли змучені люди. Не докуривши папіросу, він кинув її на дорогу, вдавив чоботом у землю.

– Товарищи офицеры! – він подивився на годинник і додав командним голосом:

– Предупреждаю, этап через два часа должен быть в Стороженце для дальнейшего следования в город Черновцы, где уже готов эшелон. За каждую минуту опоздания – строгое взыскание!

Суворо подивившись на всіх підлеглих, підсумував:

– Вопросы есть? – і сам таки відповів. – Вопросов нет!

Командир колони сів до вілліса поруч із шофером. Офіцери, козирнувши командиру, що вже сидів у машині, почали розбігатись по колоні, що складалася переважно зі «студебекерів». Лунали офіцерські викрики:

– По машинам!

– Грузимся!

– Блядь, быстрей, быстрей, быстрей!

Озброєні бійці порозкривали задні борти вантажівок (їх було не менше десяти), почали гнати людей з толоки. Перелякані гуцули слухняно полізли на борти. Офіцери підганяли бійців викриками:

– Твою мать, быстрее!

Солдати почали штурхати людей у спини, часом прикладами, щоб прискорити процес. Деякі люди падали, їх хапали за барки і підганяли копняками. Серед виселенців було багато старих, жінок і малих дітей. Коли вже всі погрузились, солдати позакривали борти, затягнули їх брезентом. Один із офіцерів, притримуючи шапку, підбіг до головної машини, «вілліса» начальника колони. Той, не виходячи з неї, випередив офіцера, що хотів по «форме доложить».

– Ну что, готово?

Офіцер махнув головою:

– Так точно!

– Ну, тогда выезжаем! – вдаривши шофера по плечу, сказав командир.

Машини рушили, поступово розганяючись на гірській дорозі. Офіцер дочекався останньої машини і на ходу застрибнув у кабіну. Колона на великій швидкості рушила через Руську, ревли двигуни, колеса викидали на траву вздовж дороги грузи. Час від часу на цій дорозі, хоч поблизу майже й не було сіл, траплялися люди. Біля смереки стояв старий гуцул. Одною рукою він тримав клябуку. Колона, машина за машиною, проїжджала повз нього, в кабінах розгойдувались і підстрибували шофери, поруч сиділи офіцери в шапках з червоними зірками. Деякі курили, інші, сміючись, говорили між собою. Дід проводжав кожну машину поглядом. Одну з них недбало закрили брезентом, і він розвіювався на вітрі. Випадковий свідок навіть зумів роздивитись сірі обличчя людей у кузові, дитячі й старечі; деякі з них кутались у кожухи, а деякі були просто в куфайках. Старий перехрестився сам і перехрестив колону, що вже зникала на гірській дорозі. В крайній машині були Бідочі.

Під Берегометом, на перевалі Шурден, колона зменшила швидкість. Здолавши геть розбиту ділянку дороги, далі вже на повній швидкості вони доїхали до Сторожинця. Це був найзручніший шлях на Чернівці, бо через села на Вижницю, а особливо через перевал Німчич, їхати було небезпечно: там ґаздували «володарі смерекових лісів».