Читать книгу Біла ріка - Сергій Дячук - Страница 3

Крутіж історії захопив гори у свою водоверть. У Карпатах новини про початок війни з’явилися чи не найпізніше на континенті. Якось уночі через міст на Яблуниці переїхала велика колона машин; частина пройшла вбрід на Сокільці. Це були здебільшого військові – поляки, які безнадійно програвали війну (надто після того, як на стороні німців виступили руські). Колона перебралася через Черемош і швидко рушила у напрямку Чернівців. Румуни не перешкоджали їм, ба навіть допомагали. За два дні на Галіції, з’явилися руські. Малий Юрій Кабюків біг горбом і кричав, що «совітські вже на Галіції», а люди шепотілися, «шо, напевно, вже скоро будут тут», але руські залишилися на тому боці, не порушуючи поки що кордону з румунами.

Радянські війська прийшли через рік. Совіти їхали довгою колоною. Феляджері у Киселицях, пам’ятаючи двадцяті, зустріли їх із жовто-блакитними прапорами та фанами. Колона швидко проїхала на Руську. Потім родина, що зшила прапор, десь зникла.

Селяни обступили червоноармійців, які белькотіли незрозумілою мовою. За деякий час гуцули сяк-так розуміли російську мову. Ті обіцяли золоті гори. Спочатку гуцули були чемні з гостями, але згодом вони вже кепкували з цих чужаків. Байка, наче вони не розуміли, що з них сміються, і далі розповідали гуцулам про «равенство и братство».

– А ве в Бога віруєте? – спитала якась стара гуцулка. Солдат у брудній шинелі з ходу випалив.

– Нет! Религия – это опиум для народа!

Гуцули лише перезирнулися, а офіцер розлючено зиркнув на солдата, що не виявив обережності. Вочевидь, вони ще намагались справити враження. Якийсь чоловік раптом заговорив:

Але, абе ви знали, шо ми люде хоч і прості, але не віримо, шо завтра тут золоті верби росте будут. Дуріт кого хочете, але не нас! Ми тут ґаздуємо! Коровку, овечку вкутали, то буде молочко і бренза, а говорети ми усі добре уміємо. Ось ви мені скажіт, я собі смереку врубав і з того жию зиму….

Анна Петришканова з самого ранку сиділа за жорнами на ґанку, діти засипали у них зерно, а вона крутила камінь своєю жилавою, струдженою рукою, і вже надвечір хату наповнив запах духмяного свіжоспеченого хліба.

Петришкани тільки-но перехрестилися і помолилися, збиралися вже вечеряти, як до хати увійшли чужі. Обдивившись хату, вони скривились:

– Стільки землі маєте і жиєте в такій хаті?! Інший, що заглянув у хороми, підхопив:

– Аж не верится, такие газды и такая нищая хата.

На що старий Дмитро Кабюк, чоловік Анни, відповів:

– Ми усе в землю вкладаємо, бо родена велека, усім треба ділянку лишети.

– Ну это ты, отец, загнул! – засміявся незнайомець. – Есть семьи и побольше, и совсем без земли.

На це Анна різко відповіла:

– Бо робети не хочут!

Дмитро ледь помітно штурхнув Анну в бік, щоб замовкла.

– Советская власть работой обеспечит всех!

«Гість» замовк, роззирнувшись довкола, та за мить додав:

– А землей прийдется вам поделиться, и млын тоже должен принадлежать народу!

У Петришканів на потоці, біля довгопільської церкви, був водяний млин. Незнайомець, не припняючи ходити по єдиній маленькій кімнаті петришканової хати, вів далі: «И лес – это народное достояние! Одним словом, газды, делиться надо». Незнайомець підійшов до столу. За спиною дітей, на стіні, висіла велика пара образів – робота якогось місцевого майстра-гуцула: в Ісуса Христа та Діви Марії на грудях були намальовані пробиті серця, мальовані надзвичайно яскравими фарбами. Ікони були прикрашені червоними ружами з зеленим гіллям. Усміхнені святі лики дивилися на всіх присутніх у кімнаті. Чоловік поглянув на образи і почав згрібати в сумку свіжий, ще гарячий хліб. Діти і далі сиділи мовчки.

«Гість» повернувся і ніби вже збирався виходити, але, глянувши на піч, забрав і ті хліби, що були там, та ще загріб варену бараболю з чавуна. Діти мовчки спостерігали, як цей незнайомець краде їхню вечерю. Наостанок той чоловік звернувся до Дмитра:

– Завтра прийдете в район, будем разбираться!

Дмитро сам до себе прошепотів:

– І шо то за люде такі, шо хліби останні сперед образів від дітей відіймают?!

Наступного ранку Анна збирала чоловіка і довго повчала Дмитра, що і як він має говорити у районі. Петришкан тікав від неї по двору, терплячи жінчині образи. Врешті вона обізвала його «вєловим і нічого негодним зробити!» Цього він вже не міг стерпіти від своєї жінки:

– Анне! Знаєш шо? Узни[18] мене в сраку, я сам знаю, шо робити!

Анна так і лишилась стояти перед фірткою з відкритим ротом. Постоявши ще трохи надворі, вона поглядом провела чоловіка, що зник за поворотом, і прошепотіла сама до себе:

– Добре, думка злодій, робити треба.

Десь за півгодини до її хати забігла перелякана сусідка. Вона без упину кричала:

– Шось сталосе з дитиною! – Кричала, плакала і заломлювала собі руки. – Подевітсе ви! Наврочили!

Анна якраз жмакала одяг, але кинула все і побігла з сусідкою до неї в хату. Анну поважали всі у селі через її вроджену мудрість. До того ж, вона єдина в окрузі могла відшіптувати навіть від укусу змії, обкладаючи рану голками зі сливи й пошепки промовляючи слова, котрі тільки вона одна і ще деякі старі гуцули з верхів знали. Маленька дитинка сусідки лежала у колисці, ледь чутно стогнала і водила губками, мов риба. Анна подивилась і одразу сказала, беручи мале на руки:

– Детена їсти хоче! Звари їй ріденьку кулешку на молоці, – і додала. – Ведко, твоє молоко погане.

Після годівлі дитина заснула і перестала плакати. Анна повернулась до хати і сіла на ґанку, втираючи піт з чола.