Читать книгу Біла ріка - Сергій Дячук - Страница 14

У бараці зі стелі звисали великі бурульки. Трохи менші можна було помітити на щільно розставлених двоярусних нарах. Вся вода в путнях, баняках та залізних горщиках під ранок позамерзала, – було дуже холодно.

Матрона з Марією вбрались у куфайки і швидко вийшли надвір.

З чоловічої колонії, що була поруч із бараками політичних виселенців, в один і той таки час виїжджала фіра з помиями, лушпинням від бараболі. Жінки вже давно знали про це і сокотили, щоб не пропустити. Коли фіра проїжджала по дорозі, всипаній піском впереміш із щебінкою, сміття потрохи вивалювалось із переповненого кузова, й жінки збирали ті харчові відходи, а потім у бараку варили з них бовтанку.

Мати з дочкою стояли коло цегляного паркану, разом з ними – ще десятеро інших жінок. Фіра проїхала. Люди кинулися до шляху. Марія нервово хапала лушпиння, загрібаючи разом із піском та щебінкою, ранила собі руки: з-під нігтів дівчинки виступила кров.

Надвечір зморена Марія в куфайці та чорній хустці йшла сама з путнею в руці вздовж залізничної колії до тої старої іржавої цистерни, звідки вона та інші політичні набирали собі воду на побут протягом останніх тижнів. Дочекавшись своєї черги, мала залізла на цистерну. Раптом вона почала рухатись, – дівчина не одразу це помітила. Поступово тепловоз набирав швидкість. Вздовж колії тягнувся під напругою паркан з колючого дроту – це був шлях до головної чоловічої колонії, розташованої по сусідству з бараками політичних, які працювали на місцевій шахті. Жінки, що лишилися коло колії, закричали малій:

– Стрибай!

Марія, міцно стиснувши путню, вагалась, але вибору не було: в колонії сиділи чоловіки-рецидивісти, й опинись вона там – її б розідрали. Ось-ось уже потяг мав перетнути заїзд до колонії, лишалося обмаль часу. Марія наважилась і, спустившись драбиною нижче, спочатку кинула путню, а потім і сама стрибнула на щебінку при колії, боляче вдарившись. Звівшись на ноги, підібрала путню та пішла, накульгуючи, до бараку.

Наступного вечора Марія вже вийшла на роботу – треба було поприбирати в лазні. Тільки-но зайшла в будівлю, її міцно схопила за руку вже старша жінка, яку позаочі називали «татаркою». Ніхто достеменно не знав, хто вона. Одні казали, що чеченка, і якимсь чином потрапила на Урал після депортації цього народу в Казахстан, одразу по закінченні другої війни. Інші казали, що вона кримська татарка. А втім, її про це не запитували, бо тут, на таборах, це не мало абсолютно ніякого значення. Тут важили тільки сила і людяність. Вона забрала у Марії відро і потягнула її за собою коридором, швидко прочинила якісь двері, й вони опинились у темній комірці. «Татарка» прошепотіла:

– Ты только не пугайся, девочка, я сейчас выпущу тебя через черный ход, а ты беги к родителям, и скажи им, чтобы они тебя больше сюда не пускали, потому что тот злой человек… собака он, а не человек… понимаешь, он зверь, он хочет тебя обидеть.

Марія відразу зрозуміла, про кого говорила «татарка». То був здоровило-кочегар з великими руками й товстими долонями. Не раз вона відчувала на собі його хтиві погляди (у малої якраз почали рости груди). Він уже перепиняв її з якимись жартами, але дівчина не розуміла російської, а він тільки сміявся і прицмокував, тож Марія швидко проходила повз нього, намагаючись навіть не дивитись у його бік. Одного разу він боляче схопив її за руку. Залишився великий синець. Матрона у лазні питала, звідки він, але дочка боялась розповісти правду: сказала, що забилася, коли стрибала з тепловозу. Також Марія боялась, що той великий чоловік зробить її батькам зле. Тоді її врятував офіцер, який раптово вийшов із-за бараку, й кочегар відпустив її зі словами: «Твое счастье, маленькая шлюха». І, вже відійшовши вбік, посміхаючись, додав: «В другой раз не уйдешь». Це сталось так швидко, що вона навіть не встигла закричати. І вона боялась думати, що б на неї чекало, якби біля бараку не з’явився той випадковий офіцер… Відтоді Марія жила в страху.

«Татарка» знову заговорила, повівши малу до чорного входу, вона все повторювала:

– Слышишь, беги! И обязательно расскажи родителям, чтобы они тебя одну не отпускали! Он зверь, ты понимаешь? Зверь! Он сейчас ждет тебя там, – і вона махнула рукою в інший бік. – Беги, моя дорогая.

І «татарка», всміхнувшись, погладила малу по щоці, відчинила двері. Озираючись, Марія щодуху побігла вулицею між бараками, що їх уже поглинули сутінки. Сотні лампочок, тихо хитаючись, освітлювали входи до одноповерхових довгих будівель. Над чоловічою зоною, огородженою колючим дротом, світили прожектори. На вишках виднілися силуети вартових у зимових шапках. Темні снігові хмари перекочувались небом. Ця зона лише додавала тривоги довколишнім поселенням політичних.

Мала розповіла усе старим. Вдалося домовитись, щоб Марію, якій виповнилося лише чотирнадцять, перевели на шахту. Було важко, але не так лячно. А головне – там не було того чоловіка, кочегара з великими товстими долонями, у завше натягненій на самі очі огидній шапці.

Працюючи на шахті, Марії доводилось штовхати вагонетки. Голоднеча давалася взнаки, бракувало сили, а ще цей Федосій, теж з виселених… Руські його поставили бригадиром, і він постійно всіх поганяв. Одного разу вона, штовхаючи вагонетку, впала і дуже забила коліно. Довго шкутильгала, ба навіть здавалося, що це вже каліцтво на все життя.

Вона часто згадувала той день, коли за ними прийшли… Їй просто не пощастило, що вона бути вдома… А якби її тоді не було, як дєді… Він був у лісі, коли їх забирали. І коли повернувся, то мусив доганяти родину вже за селом. Вона б могла лишилася у рідних горах, у смерекових лісах… О, якби їх тоді просто не застали всіх вдома, – мріяла Марія.

Марія бачила у снах жахіття. Вони повторювались майже щоночі. Ніби вона втікає від того кочегара між бараками, блукає цими вуличками і не може вибратися, а тоді він хапає її своїми великими руками й шепоче: «Не убежишь теперь»… А тоді кочегар десь зникає, розчиняється уві сні. Ось вона вже у смерековому лісі. Їй сниться, що вона з батьками, братами і сестрами збирає афени на галявині, й раптом всі вони зникають. Вона обертається довкола і кричить: «Мамо! Тату!». Перед нею з’являється брат, Олексій, увесь у білому, як на храмовому святі, й тихо говорить, звертаючись до сестри: «Марічко, меш ведіти, все буде добре». Вона намагається підійти до нього, але він перетворюється на оленя і біжить до лісу. Потім вона вже бачить себе на храмуванні у Конятині; всі усміхнені, святково вбрані.

Поміж них – той білявий хлопчик, який їй подобався. Але все зникає, небо чорніє, і вона знову серед бараків, і потяг везе її в чоловічу колонію, і мала скрикує серед ночі, кличе маму. Та підводиться і заспокоює малу, гладить по голові. Олекса снився лише їй одній, і вона розповідала Матроні свій сон. Тома сідав поруч на нари, вони перезиралися з жінкою, і тоді стара шептала крізь сльози: «Куди ніч, туди й сон, най іде з ніччю». Вона цілувала малу у чоло і потім тричі спльовувала, ніби знімаючи переляк. Про Олексу ніколи вже більше в родині не говорили. Тільки Тома після отих доньчиних нічних страхів відходив до віконця і сльози котилися його сірим обличчям.