Читать книгу Біла ріка - Сергій Дячук - Страница 10

Роздався стук у двері.

– Слава Ісу!

– Навіки Богу.

Вечірні гості зайшли до хати і обступили піч. Запахло прілим листям.

– Ми чули, що у вас є син повнолітній.

Запала гнітюча тиша.

– Най іде з нами до лісу, воювати з москалями, – гість знову замовк.

– Проти більшовиків, за Самостійну Україну!

– Йуй, та він такей слабей у нас!

Один з нічних гостей, витримавши паузу, граючись ножем на столі й посміхаючись собі в бороду, пробурмотів задумано:

– Оден Іван кєловий дужей.

Інші, стиха, сумовито засміялися.

Ґаздиня гірко розплакалась. Блідий і ніби байдужий до того, що відбувається, Олексій Бідоча сидів на припічку.

– Добре, збирайте хлопця!

Запала тиша. Менші діти дивилися з печі. Мати, схлипуючи, ходила хатою, щось метушливо збирала до сумки.

У старому двобортному піджаку від дєдьового анцуга[30] та цивільному плащі Олекса найменше був схожий на вояка. Навіть кріс у руках тримав якось недоладно.

Боївка УПА, у яку потрапив Олекса, блукала осінніми смерековими лісами, часом заходячи до поодиноких хуторів на нічліг, а часом ночуючи просто в лісі, коло багаття, закутавшись у смерекове віття та сухе листя. Почав вже падати перший сніг. І ось одного туманного ранку вони почули, як десь близько бреше кутюга[31]. Їх вистежили і зненацька оточили. Тут, на місці останньої ночівлі, вони дали свій останній запеклий бій. Олекса скинув свого кріса і почав перезаряджати, як його вчили, але його руки трусились і у нього нічого не виходило. Почалася стрілянина, впереміш з російським матом лунали вигуки партизан. Не зробивши жодного пострілу, Олексу розбив напад «чорної хвороби»: він впав у листя, тіло здригалося від конвульсій. Бій закінчився. Опритомнівши, він побачив, як москалі, матюкаючись, складають тіла вбитих.

– Что, очнулся, блядина? – прокричав офіцер у шинелі, боляче вдаривши Олексу чоботом у лице, щойно він спробував підвестися. Олекса знову впав у листя. Раптом підбіг інший солдат і прокричав:

– Штрафной удар!

Присутні зареготали. Інший, з червоними личками на погонах, у вицвілій гімнастерці з медалями, підійшов, підняв Бідочу за поли старого піджака:

Вот суки! Двоих наших положили! – плюнувши в обличчя, ударив у живіт.

Олекса упав на коліна.

– Хорош! – крикнув офіцер, витираючи чобіт від Олексиної крові об тіло вбитого повстанця. – Видишь, он припадочный?! Нам его еще до Вижницы доставить надо.

– Слышишь, сука?! – крикнув солдат з личками. – Везем тебя в Вижницу! Там из тебя салат новогодний крошить будут!

Усі знову зареготали.

Олекса лише зараз відчув, що у нього нема зубів, і все тіло пронизує біль. Вочевидь, ще до того, як він отямився, його били ногами. Сплюнувши кров із скалками зубів, він підвівся та зумів роздивитись місце недавнього бойовища: довкола виднілося зламане від пострілів гілля смерек, дерева були поцятковані слідами від куль; поруч лежали акуратно складені тіла, лише кількох не чіпали, – лягли на міни. Поруч пройшов вояк, що сам до себе щось наспівував, інший жалів пса, що його бандерівці вбили під час бою. Деякі солдати тинялася туди-сюди, роздивляючись постріляних у бою повстанців. Інші тутечки всілися їсти з консервів тушонку, запиваючи з фляг самогонкою; вони голосно розмовляли й заходилися реготом, хоча Олексій міг розчути лише матюки; хтось поруч розряджав трофейну зброю.

Бідоча знову знепритомнів. Він лише трохи відчував, як його волочуть лісом, вниз, у долину. Наче уві сні, він чув неньчин голос, – вона плакала за ним. Він марив і шепотів, просив її: «Ма-мо, ма-мо, не плачте». Якийсь солдат повсякчас сварився, «что должен нести это гавно». Потім він знову очуняв, вже коли його закидали за борти вантажівки. У кузові він лежав посередині, на лавах з обох боків розмістились бійці винищувального батальйону. Машина підстрибувала на пощербленій гірській дорозі, й він – разом з нею. Якийсь вояк поклав на нього чобіт, інші заходилися штурхали його ногами від борта до борта. Солдати перекрикували один одного, але гучне ревіння двигуна глушило їхню розмову, – Олекса чув лише якісь уривки цієї бесіди, густо пересипаної матюччям.

За півгодини машина вже була у Вижниці, у штабі ЧК-МГБ[32]. Розкрили задній борт і зі «студебекера» повистрибували всі пасажири, крім Олексія: він так і залишився лежати на дні кузова, по цілій довжині якого лишалися сліди його крові. Солдати перекурювали, один з них крикнув:

– Вылезай, сука!

Бідоча спробував підвестися, але не зміг, – ноги відмовляли йому. Тоді в машину залізли два бійці і допомогли йому підвестися. На подвір’ї біля штабу щільно стояли ще кілька машин. Біля них тинялись, балакали та курили численні солдати. Усі вони ліниво повернули свої неголені обличчя до Олекси та його конвоїрів, які змушені були йому допомагати йти до будівлі. Один із солдатів крикнув йому:

– Слава Украине! – викинувши руку в нацистському вітанні. Інші зайшлись реготом.

Поруч стояли місцеві стрибки. Їм було шкода земляка Олексу, й вони одразу повідвертались. Серед них був і Федор Пойдаш. Попри закривавлене лице Олекси, Федор одразу впізнав малого Бідочу; згадав, як на храмі в Конятині він поруч з ним ніс хоругву. Федор не зводив з нього очей, поки того не завели до будівлі. Йому було шкода малого. Увесь брудний, скривавлений, із засохлою кров’ю на лиці, він був більше схожий на християнського мученика, ніж на «особо апасного бандіта».

В коридорі не було, чим дихати: од військових різко тхнуло одеколоном, перегаром і брудними кальсонами. У Бідочі замакітрилася голова. Солдати розступилися попід стіни коридору. Конвоїри, міцно схопивши Олексу під руки, потягнули його далі.

В Довгополі, у Костенці[33], цього літа спецбоївка СБ замордувала місцевого голову колгоспу.

– Кажут, хороша людена була, добра… Діти найшле. Воне зранку корову пасте гнале, а там у потоці він і лежав. Кажут, довго мучіли, а хату спалели. Ще кажут, шо і діток не пожаліли.

– Чули? Сусіда з-за горба забрали вчора. Йшле з колєгою з села, дес несли міх муке кожен, тут з лісу виходют троє, усі з пушками, в плащах воєнних. Питают, мов, хто такі, звідке. Ті кажут, що так мов і так, за мукою у район ходили. Ну, то ці їх і відпустеле. Йдіть далі, кажут, але бес нікому не говорили, шо нас тут бачили. Так той оден колєга пішов у район і розповів, кому треба, а сусід – ні, то до нього на наступний день прийшле та й кажут: «Такой-то такой-то, собирайтесь, єсть інформація, што ви бандпособник». А діти єк зачали плакати: «Куде ви дєдю забераєте?». Жінка вагітна голосет, руке собі заломлює, а ті нічого… Мовляв, «соберайтесь» – і все.

– Добре, шо ще родену лишели. А шо я вам хочу розказати. Ви цих Бідочів знаєте, отех бідаків з крайної хати, то в нех сена Олексія комуністи у лісі злапали зі зброєю.

– А, йуй, та він такей слабей, кажут, у нех був.

– А шо з неме тепер буде? Не знати!

– Най Бог мелує!