Читать книгу Біла ріка - Сергій Дячук - Страница 7

Старий паламар бив у церковні дзвони в Жеб’є, на Верховині. Гуцули повиходили з церкви і, за звичаєм, чоловіки та хлопці почали підходити до панотця, цілуючи різьбленого хреста в його руках. Панотець благословляв кожного на коляду. Радісно заревли трембіти та роги, сповіщаючи гори про народження Сина Людського. По тому чоловіки, що їх отець благословив, зібравшись докупи, почали під скрипочку колядувати, ходити по колу, підкидуючи догори свої бартки. Топірці хурчали, перекручувались у повітрі. За цим дійством спостерігали офіцери з солдатами Червоної армії, що стояли біля вантажівки. Один із офіцерів викрикнув:

– Эй, поп! Почем опиум для народа?

Солдати засміялися, але їхній сміх вже не було чути через коляду.

– Вжей Пречиста Діва сена родила! Ой дай Бо! Вжей Сена родила, в лісі сховала! Ой дай Бо! Вжей невірні жиди сина шукали! Ой дай Бо! Вжей Сена шукали, лісе рубале! Ой дай Бо!

Проминуть свята, і всі ці довговолосі гуцули підуть до лісу й будуть стріляти у цих приблуд, які зневажають звичаї та закони їхніх предків, їхню віру, їхній край. Хтось із хлопчиків-колядників не втримався і вигукнув:

– Закрейтисе, курве! Свята закінчутсе і ме вас будемо колоте, мов свиней!

Солдати припинили сміятися. Їхній офіцер забіг у натовп і почав то одного, то іншого хапати за груди: «Кто это сказал!? Блядь, кто это сказал?» Люди з презирством і огидою дивилися на цього офіцера-совіта та продовжували колядувати. Той ще більше розлютився, зарепетував:

– Я вам покажу, вашу мать, свиней! Фашисти! Я вам покажу! – Раптом офіцер послизнувся на дорозі і впав, аж ноги задерлися. Малі, що були поруч, засміялись. Один із солдатів підбіг і допоміг офіцеру встати. Вдягнувши шапку, обтрусивши сніг із шинелі та прикуривши сигарету, він шкутильгав назад, до машини. Жадібно затягуючись димом, нервово бубонів:

– Гуцулы, от, блядь, дикари, я им покажу – мало не покажется!

Солдати вже не сміялися. Коляда з людьми зникла за поворотом, їй услід дивилися бійці та той офіцер.

Перед приходом других руських в смерекові гори румуни відступили з Буковини без бою. Тоді хлопці з «зеленого гаю» спалили румунське староство в Довгополі. Це мало ніби повідомити новимстарим господарям, що гуцули більше не знають ніякої влади над собою. В центрі села Довгополя озброєна «банда» стояла перед знищеним староством. Догорало… Вогонь освітлював їхні молоді й старі замислені обличчя.

Руський офіцер ходив згарищем на місці старої румунської адміністрації. Призначений новою владою війт, голова сільської ради, тупцював поруч. Трохи осторонь стояли біля студебекера солдати. Офіцер ліниво заматюкався:

– Блядь! И кто это сделал? – і сам таки відповів. – Румунские фашисты!

І сплюнувши, додав:

– Вот бляди!

Голова довго мовчав, але згодом усе ж таки наважився докинути п’ять копійок:

– Та ні, пане офіцер, це наші, з того боку, зробили. Вони за вільну Україну.

– А-а-а, украинские фашисты. Ну, ничего, мы им хвосты прижмем! – останні слова він вигукнув аж так голосно, що солдати біля машини розсміялися.

Вони, горяни, відвоювали колись усі ці землі у прадавніх смерекових лісів. Жити та ґаздувати тут могли тільки вони, гуцули. Чужі ж у всі часи були тут небажаними гостями. Але вітри історії зчинили бурю і в цьому закутку: старий світ господарів смерекових лісів був приречений! Гуцули цього ще не розуміли і відчайдушно пручалися.

В гори прийшли чужі, змінюючи все на свій лад. Другі совіти (або ж «руські») принесли з собою російські матюки і чорну пиятику, зруйнувавши прадавню етику спілкування у цих незайманих землях, коли найстарша людина зверталася на «Ви» навіть до найменшої дитини, і де навіть на весіллі була сувора міра горілки, котру можна випити, щоб не впиватися. Верховинці жили з Богом, бачили Його велич у довколишньому світі й Він щедро віддячував їм. Вони, старі гуцули, брали рівно стільки, скільки могли спожити, натомість ці чужі жили за своїми незрозумілими законами: вони розпочали промислову вирубку лісів, вони розбестили цей край, загнавши людей у колгоспи, позбавивши їх традиційного трибу життя, пообіцявши соціальну справедливість, на що багато хто купився. Було зґвалтовано цей незайманий духовний світ, і відповідь могла бути лише одна з двох – або йти в ліс, або скоритися і мовчки терпіти. Ті, що не спокусилися, пішли в ліс і чинили відчайдушний опір окупантам. Вони билися, як леви, вмирали горді й вільні на своїй землі, як і їхні предки. Ворог боявся їх, бо жорстокість їхня буде легендою, допоки стоять гори в смерекових лісах. Йо, вони були жорстокі, але в першу чергу гуцули жорстокі один до одного. А тут ці – чужі. Вороги називали їх «бандою», але у них була своя війна. Вони були на своїй землі, і правда була за ними. Для них це була війна проти чужих, котрі зневажають їхні древні звичаї та віру. Москалі переодягались під наших вояків, ґвалтували і вбивали, спалювали хати, і ніхто вже не йняв віри нікому. А партизани-гуцули продовжували свою безнадійну війну…

Коли у гори знову прийшли совіти, Федор записався у стрибки[27].

В кімнаті було накурено.

– Христос воскрес! – зайшов і привітався Федор.

– Воістину воскрес! – викрикнули у відповідь присутні.

На столі стояла напівповна пляшка горілки та писанки з пасками.

– Храмуєте? – спитав Федор.

– Йо, – ліниво відповіли ті.

Федор підійшов до столу і налив собі горілки; ніби сам до себе сказавши тост: «Абе дужі», й додавши – вже на повен голос:

– Христос воскрес!

– Воістину воскрес! – пробурмотіли сп’янілі стрибки.

Старший з них лежав на ліжку в брудних кальсонах. Підвівшись і сівши на ліжко, позіхаючи та ледь помітно усміхаючись, він звернувся до Федора:

– Пеше заяву. Папір на столі.

– Ашо, без заяви ніц? – відповів Федор, подивившись прямо у вічі старшому стрибків. Той, знизуючи плечима й ніби виправдовуючись, відповів:

– Федор, у них, у совітів, такі порядки.

Федор сів за стіл, написав заяву, залишив її на столі. Командир стрибків протягнув йому руку, Федор натомість мовчки подивився йому в очі. Не подавши руки і не дивлячись на інших у кімнаті, пішов до виходу. Ті здивовано перезирнулись:

– Ну, бувай здоровий. Завтра зранку у Вижниці, – сказав на прощання «стрибок», крутячи заяву в руках.

Федор пішов до дверей. Петро, що був зараз серед «стрибків», раптом схопився й крикнув брату:

– Федор, зачекай! Я з тобов!

Федор вийшов надвір і пішов до дороги, за ним вибіг Петро:

– Федьо, чєкай!

Петро підбіг і пішов поруч з ним.

– По-ки-дь-ки!

– Хто? – спитав здивовано Петро.

– Друзі твої! – Федор аж закашлявся.

– Розумієш, ми боремосе за те, щоб людям добре було, справедливість щоб на світі була.

Федор лише зараз подивився на брата з легким здивуванням, яке тут таки пощезло за незворушною залізною маскою. Федор любив свого молодшого брата. Був він ніби не Пойдаш – не схожий на жодного з них: білявий, добрий, довірливий. Його радше загнали у «стрибки», бо вже він майже досяг призивного віку і мав йти до війська.

Федор не любив більшовиків, але румунів та «банду» він не любив ще дужче. За румунів вони голі та босі ходили, у дірявих постолах. Тих, з лісу, він не розумів, бо не вмів мріяти, як вони.

«Треба було ґаздувати, а не лісами бігати», – казав. А після Ялени у нього до них ще була одна справа. Вона не стосувалася Онуфрія з Іваном, його родини, – Федор умів це розрізняти.

Вже скоро він переконався, що більшовики брешуть, тому не відчував над собою жодної влади, крім Божої. Якби вони його зачепили, він би стріляв без вагань. Інстинктивно це всі відчували, тому його боялися і намагались триматися на відстані від нього, без потреби не чіпали. Федор поважав село і ненавидів усіх отих пияків – депутатів до парламенту в Бухаресті, як і всіх інших пустих балакунів. Онуфрій був інший. Любив читати. Особливо йому подобався «Кобзар» Шевченка, – він пропонував і Федору його прочитати.

– Лише мене гет! Лише чєс на пусте псувати! – незмінно відповідав той брату. Онуфрій був романтик за натурою, але належав до Пойдашевої фамілії, тож мав од природи вроджену гордість та впертість. Він знав: якщо за тобою правда, то треба стояти до останнього. Знав також, що на компроміси з совістю йти небезпечно, – тому й пішов у партизани.

– І коли насувались сутінки, в горах спалахували хати. Мов у ніч на Юрія і в Страсну середу, гори горіли, їх освітлювали багаття і, здавалося, що цій війні не буде кінця.