Читать книгу Біла ріка - Сергій Дячук - Страница 13

В Чернівцях сутеніло. Було холодно. Падав мокрий сніг. Люди стояли на колінах біля колії. Поруч зупинився локомотив, випускаючи пару. Він тягнув за собою вагони, якими возили худобу; з вікна паровоза визирав смуглявий машиніст, який декілька разів потягнув за мотузку – заревли гудки. Від цього звуку змучені люди ніби прокинулись.

Тома повернувся до доньки:

– Марієчко, тримайсе мене детенко, щоб ме се не розгубили.

Матрона підтримала чоловіка, нервово гладячи малу по голові:

– Йо, йо, детенко, слухайсе дєдю.

Раптом забрехали кутюги і офіцер, глянувши до свого дзегарку35, голосно та вимогливо закричав:

– По вагонам! Грузимся!

Перепуджені люди кинулися до ешелона, було чути дитячий плач, кутюги почали ще сильніше брехати, ставали на задні лапи й силкувалися вирватись, – солдати ледве втримували їх на мотузках. По периметру проходжали вояки зі зброєю.

Всередині було темно і холодно, військовики почали замикати вагони зовні.

– Це те, Марічко? – тихо прошепотіла Матрона, взявши дівчинку долонями за обличчя.

– Йо, мамо.

– Богу дєкувати, що ми усі разом, – прошепотів Тома.

Потяг у цілковитій тиші рушив, під перегук коліс цю тишу лише час од часу порушували крики: то викрикували імена ті, що розгубились при посадці, й тепер шукали одне одного.

Мала Марія сиділа скраєчку в забитому людьми товарняку. Спливали дні, й у вагоні тхнуло сечею, – люди змушені були ходити під себе. На кожній зупинці потяга з вагонів викидали трупи людей, яких присипали землею просто під колією. Єдиною розрадою для дівчинки було спостерігати у маленьке віконце за великим сонцем і тією загравою у рівному полі, що воно лишало надвечір. Дивовижне видовище для маленької горянки, яка до того в житті нічого подібного не бачила.

Матрона взяла шматок кулеші, котра вже тягнулася, мов нитка, бо давно прокисла.

– На, з’їж, детенко.

Марія відмовилась:

– Мамо, може б ви з’їли, бо мені не кортить їсти.

– Ні, ні, я вже поїла.

Ця кулеша в рушнику, яку мала встигла забрати зі столу, коли їх виганяли з хати, годувала цілу родину протягом усієї дороги.

Під перестук коліс та ледь чутні плачі у вагоні почали тихо наспівувати коляду:

– Ой в ліску, в ліску на жовтім піску, гой, дай Бо…

Потяг на великій швидкості летів степами, паровоз пускав пару в нічне небо, де вже сяяла перша Різдвяна зоря.

Вже перша звізда загорілася в нічному зимному карпатському небі. Над горами, у смерекових лісах, диск неба виповнився зорями. Стіл застелений минулорічною отавою та накритий святковою тканою скатертиною, що її лише раз на рік, у цю Святу ніч, використовували; і сам стіл червоною ниткою підв’язаний, а на ньому – дванадцять страв: кутя, сім’я[36], вареники, узвар… усе, як треба. На вікні стояла таріль з кутею, сім’ям та узваром, склянка з водою, обв’язана червоною ниткою, – частування для духів предків, котрі сходились вечеряти лише в одну цю ніч. Наступного ранку перевіряли зміни на тому, що лишалося на вікні, з’ясовуючи, чи приходили предки на вечерю цього року.

Але родина ще не сідала вечеряти: не всі ще зібралися. Стара Васюта чекала своїх синів Онуфрія та Іванчика з лісу. Материнське серце відчувало, що вони прийдуть. Біля вікна стояв замислений Федор. Він роздивлявся на склі малюнок від морозу і про щось собі міркував. Дівки сиділи на печі, а Петро дрімав на припічку. Федор раптом заговорив, не відводячи погляду від вікна

– Лешіт, мамо, чекати! Воне не прейдут. Їм, напевно, москалі вже у лісі хвоста накрутили, – і якось злостиво посміхнувся.

Мала Ялена крикнула братові з печі:

– Не бреши, Федор, прейдут!

Вона єдина з усіх сестер не боялася сваритися з братом. Напевно, тому що була наймолодша. Федор, усміхнувшись, відповів:

– Кутюга бреше, а людена говоре! Я тебе навчу старших уважєти!

Мала перелякалася і замовкла.

– Най! Федор! Перестань малу пужіте! Вона все вірно сказала. Слідкуй за тем, шо говореш, – вони твої брате рідні!

Федор, усміхаючись до нені, збирався заперечити.

– Але, мамо…

Та стара перебила:

– Так, всі замовкле, я все сказала! Чекаємо. Воне прейдут!

В загородженому кутку кімнати забекали овечки. Стара сіла на лаву, провела рукою біля дірки в ній, зробленій для того, щоб зручно було прясти.

– А ти, Єлено, краще, ніж на печі седіти та з братом сваретисе, дірке сіном позабивала б.

Мала зістрибнула з печі й побігла брати сіно від овечок, щоб закрити дірку в лаві. З надутим «гуком» вона подивилася розсерджено на Федора, який посміхався, залишаючись стояти коло вікна.

Надворі забрехала кутюга, усі повернулися до дверей. Петро, який вже майже заснув, від несподіванки ледь не впав з припічку. Першим до хати забіг Іван. Він голосно привітався:

– Христос ся рождає! – але за мить закрив рот долонею: забув, що ще не можна. Стара перехрестила малого і обійняла, поцілувавши. Федор відвернувся знову до вікна. До кімнати зайшов Онуфрій. Він вже зняв куфайку в сінях і був лише у светрі з довгим коміром під горло, сплетеному його дівчиною з Яблуниці (молодшою від нього років на десять). Зброю він також залишив у сінях: повісив свою пепешку з круглим диском поруч з куфайкою. Лише на паску лишалася кобура.

– Дужі? – він підійшов і поцілував Васюті руку, а та перехрестила сина, примовивши:

– У, який бородатей, зовсім стрей!

Усі, крім Федора, тихо засміялися. Онуфрій подивився на брата, якого не бачив, відколи Федора проводили до румунського війська.

– Нівроку виглядаєш, Федьо! – сказав він, але той змовчав.

На столі запалили свічки в трійці та погасили лампу, що стояла на шафі біля дверей. Ставши на коліна і помолившись до образів, родина сіла вечеряти, набравши собі у тарелі обов’язкової першої страви – куті.

Федор, не дивлячись на брата, набирав дерев’яною ложкою кутю, а тоді спитав:

– І довго ве ще вовками збираєтесе лісами бігати?

– Кілька треба, стільки і будемо… Ось москалів із гір викуремо…

Федор перебив:

– Більшовики німцям в’єзи вкрутили, а вам, здохлякам, і подавно вкрутют!

– І, подевимосе, – відповів Онуфрій і почав їсти кутю. Раптом озвався Петро:

– Йо, у більшовиків того війська… та де вам з неми тягатисе?

Онуфрій почав сердитися і хотів щось відповісти, але Васюта припинила цю їхню суперечку.

– Гет страх Божий втратили! Дочікаласе я на свої рокє… Таке свєто рокове, а воне і тут померетисе негодні! – сказала суворо і з жалем у голосі стара.

Усі замовкли. Онуфрій підняв склянку з білим гарячим вином:

– Христос ся рождає!

У відповідь пролунало:

– Славімо Його!

Далі вони мовчки сиділи і вечеряли. Хлопці, розділені столом, час од часу позирали один на одного з якоюсь зверхністю, але без ненависті. Лише Івану було не до того: він зголоднів і їв усе підряд, ні на кого не дивлячись, лише часом відволікався, щоб усміхнутися всім почергово. На одній зі стін дуже доречно висів румунський килим, на якому було зображено у лісі битву двох оленів; їхні роги поспліталися так, що годі було розібрати, які кому належать.

До хати постукали. Родина перелякано подивились на двері. Онуфрій підвівся, схопившись за кобуру.

– Сядь! – різко випалив Федор і махнув Івану.

– А ти іди, відкрий двері і лишайся в сінях, але лампу не запалюй.

Малий побіг.

Це були вже п’яні колядники. Пойдашева хата серед лісу, далеко від Стебнів, була традиційно остання, в котру мали зайти, тому вони вже добряче нагостились. Голосно пролунало привітання:

– Христос ся рождає!

І одразу затягнули давню, як ці гори смерекові, коляду:

– Вжей у нас во дворі гості рокові. Гой дай Бог! Вжей гості рокові, три браття рідні. Гой дай Бог!

Випивши, старі трохи фальшивили, але співали на все горло. Першим стояв паламар зі Стебнівської церкви, який тримав у руках дзвіночок, перев’язаний повісною[37]. Старий гуцул з довгими сивими вусами і в сардаку грав на скрипці.

– Вжей один братчик із дробен дощу. Гой дай Бог! Вжей ай дощик каже нема на мене. Гой дай Бог! Вжей а я як іспаду місяця мая. Гой дай Бог! Вжей місяця мая три рази на день. Гой дай Бог! Вжей то ся вродить жито й пшениця. Гой дай Бог! Вжей жито пшениця тай всяка сівиця. Гой дай Бог!

Інший, з блакитними, як у сліпця, очима, що немов світилися, м’яв капелюха своїми покрученими старечими пальцями:

– Вжей пшениця вродить людям на Дору. Гой дай Бог! Вжей людям на Дору, Богу на хвалу. Гой дай Бог! Вжей Богу на хвалу, Сотворителю. Гой дай Бог! Вжей Сотворителю, що світ сотворив. Гой дай Бог! Вжей ай другий братчик ясний місяцю. Гой дай Бог! Вжей ай місяць каже нема на мене. Гой дай Бог! Вжей а як ізіду темної ночі. Гой дай Бог! Вжей темної ночі коло півночі. Гой дай Бог!

Ще один колядник тримав дерев’яного хреста з церкви. Коляда була довга, старі вже хиталися від втоми і випитого, але продовжували колядувати, хрипко і гучно виспівуючи. Скрипаль заплющив очі й ніби цілував свій інструмент; його довгі, густі сиві брови жалісно здіймалися догори.

– Вжей то ся врадує гість у дорозі. Гой дай Бог! Вжей гість у дорозі ай звіринка в полі. Гой дай Бог! Вжей звіринка в полі ай рибка в морі. Гой дай Бог! Вжей а третій братчик ясне сонечко. Гой дай Бог! Вжей ай сонце каже нема на мене. Гой дай Бог! Вжей а я єк ізіду в неділю рано. Гой дай Бог! Вжей то ся врадують церкви й костели. Гой дай Бог! Вжей церкви й костели, в церквах престоли. Гой дай Бог!

Закінчуючи коляду, вони в один голос вигукнули:

– Вжей вінчуємо й вас, по двору здоров’я, по двору здоров’я, а втім многая літа. Христос ся рождає! – останні слова вони вигукнули з особливим піднесенням.

– Славімо його! – відповіла Васюта й запросила колядникиків до столу, але ті відмовилися. Стара дала колядникам наготовані до їхнього приходу гостинці, й вони почали виходити на двір; хтось буркотів, що насилу їх знайшли у лісі, й що такого снігу нападало цього року, як ніколи.

Васюта пішла за колядниками і крикнула Єлені:

– Єлена, вберес, і проведе колєдників, шоб воне ненароком в потокє не зайшле.

Мала швидко взула чоботи на босу ногу, вдягла кожух і запалила лампу. Коли догнала колядників, то пішла перша вгору, до лісу, мов світлячок: вогник пострибував і часом губився між віття дерев. П’яні діди щось собі говорили і сміялися, один упав у сніг, двоє його на силу поставили на ноги, сміючись. Так вони один за одним, хитаючись у різні боки, зникли у лісі. Вогника вже не було видно в лісі, лише долітали співи, уривки коляди. Онуфрій з Іваном вийшли з хати, проводжаючи стриїв очима. Васюта хитала головою, але очі у неї сміялися. Та раптом стали сумні, бо вже треба було прощатися з дітьми.

– Онуфрій, абес ти за малем дививсе. Ти знаєш, шо робеш!

– Мамо, не журітсе, скоро буде нова війна. Американці нападут на Совіти, а ми з того скористаємо, проголосемо самостійну Україну і будемо ґаздувати тут самі: без Румунії, Польщі та москалів.

– Най буде так! Най, але у мене серце крову облеваєтсе, єк собі подумаю, шо ве у лісі…

Стара замовкла і ледь не розплакалась. Тоді Онуфрій хотів ще щось сказати, але вона махнула рукою, зупиняючи сина:

– Добре, йде вже, тілько за малем сліде!

І коли ті пішли до лісу, лишаючи за собою сліди на снігу, вона сама до себе, хрестячись, прошепотіла:

– Господи, спаси і сохрани. Дочекавшись Єлени, вона спитала у неї:

– Ну шо, провела стриїв?

Та кивнула головою.

– Чемна! – вона погладила доньку по голові й вони разом зайшли до хати.