Читать книгу Біла ріка - Сергій Дячук - Страница 5

Дмитро Петришкан блукав лісом у зарослях папороті. Цей ліс у Довгополі колись належав його фамілії. Він знав тут кожну смереку, кожен кущ, кожну ялицю. Погладивши віття смереки своєю великою долонею, вітався з нею, мов з давньою знайомою:

– Мой, мой, яка велека вже!

Його предки шанували ліс і без великої потреби ніколи його не рубали. Дмитро відклав сокиру і почав руками викопувати сухі мертві ялиці, – тички на ватру.

Молодший син Дмитра, Юрій, біг через осипник[23] до дєді, коли з лісу йому назустріч вийшли озброєні люди. Це був загін УПА. Хлопці йшли один за одним у військових німецьких кепі, шуцманках з тризубами, і тихо перемовлялись. Позаду вояки поганяли двох маленьких коней – «гуцуликів»: один був нагружений мінометом, на спині іншого були закріплені два ящики з мінами. Юрій на мить зупинився з переляку, але потім поволі пішов їм назустріч. Порівнявшись Юрій привітався:

– Добрий день!

Хтось із загону відповів:

– У, який перепуджений… Доброго здоровєчка!

Позаду йшов кулеметник і ніс великий німецький МГ[24] кулемет. У них були зморені, неголені обличчя, й на хлопця вони дивилися байдуже.

– Чий будеш?

– Я Дметра Кабюка син.

– А! Петришкане!

Їхню багату родину знали всі в окрузі, й на Галіції також.

– Ку-да йд-ет-е? – тихо прошепотів Юрій.

– Йдемо, малей, німців та румунів бети.

Пішле з нами!

Малий зам’явся, хлопці розсміялися.

– Файного паска маєш, – сказав кулеметник.

– Це дєдів, – пробубонів малий.

– У, дай подиветисе.

То був добротний офіцерській пасок цісарської армії.

– Мінєймосе! – запропонував вояк і дістав з кишені великий кулеметний патрон і паперівку. Юрій скривився.

– Шо! Шо є? Шо скрививсе, єк жед на гівно? Гидуєш? На, тримай, це ж поперівка.

Хлопці вже заходили в ліс і звідти закричали кулеметнику:

– Лише хлопця!

Він крикнув у відповідь:

– Вже біжу!

Схопив кулемет, закинув на плече і побіг доганяти.

Юрій так і залишився стояти посеред осипника, тримаючи одною рукою штани, а іншою – яблуко з патроном, ледь стримуючи сльози.

Надвечір, пригнавши корову, Юрій наважився зізнатися, і крізь сльози розповів дєдьові про те, що сталося у лісі. Старий Петришкан сидів на лаві, чистив ножем якийсь чудернацький корінь. Був він високого зросту, з довгими пальцями та довгим волоссям з проділом. Вислухавши сина, він відклав свою клябуку[25], з якою не розлучався відтоді, як урвав сухожилля на дарабах, погладив малого по голові:

– Юрчику, най на тому ся стане, – сказав, усміхаючись своїми сірими очима.