Читать книгу Співуча пташка - Сесілія Агерн - Страница 10

Наступного ранку знімальна група зібралася на кухні у Джо. Джо, принишклий, сидить у своєму кріслі. Рінг біля його ніг, охоплений тугою через втрату друга.

Бо щойно розповіла йому, так обачно, як тільки могла, що Лора – донька Тома. Лице в нього незворушне, він не мовив жодного слова. Він заглибився в себе, либонь, згадуючи всі розмови, всі ті моменти, коли він міг прогледіти цю інформацію, моменти, в які йому, може, морочили голову, намагаючись уявити, як Том міг жити геть прихованим від нього життям.

Це ятрить серце Соломона, він навіть не може дивитися на нього. Він тримає направлений мікрофон у повітрі, шанобливо відвертаючись, намагаючись у цю мить дати Джо якнайбільше особистого простору, незважаючи на трьох людей, що вторглися в його домівку, і на камеру, спрямовану в його обличчя.

– Мати Лори, Ізабель, була вашою покоївкою понад двадцять шість років тому.

Він трохи жвавішає, дивлячись на Бо.

– Ізабель? – гримає він.

– Так, пам’ятаєте її?

Він порпається у спогадах:

– Вона не дуже довго пробула тут.

У його мозку безгучно перегортаються сторінки пам’яті.

– Ви пригадуєте, щоб між Томом та Ізабель була якась особлива близькість?

– Ні, – мовчанка. І знов:

– Та ні! Власне… – він прокашлюється. – Знаєте, він поводився з нею так само, як і з Бріджит. Платив їй за те, що вона прибирала та куховарила. Я був далеко, не надто додивлявся, що там діялося.

– Тож ви й гадки не мали про любовні стосунки між ними?

Здається, він щойно це збагнув: єдиний шлях Тома до того, щоб стати батьком, міг пролягати крізь любовні стосунки. Крізь те, чого, за їхніми власними словами, жоден з них ніколи не мав. Двійко сімдесятидев’ятирічних незайманих.

– Та дівчина впевнена в цьому?

– Так вона говорить. Її мати, Ізабель, приховувала, що вона вагітна. Про це знала лише її мати. Вона народила вдома, вдома і виховувала, й навчала дитину на своїй власній землі. Ізабель захворіла, дуже швидко померла від раку, а мати Ізабель, бабуся Лори, що й сама нездужала, допомогла Лорі облаштуватися в будинку.

– Отож, він тоді вже знав про неї, – говорить Джо, ніби це питання давно тріпоче в ньому, але досі він боявся його поставити.

– Лора певна, що Том дізнався про неї лише після смерті Ізабель, десять років тому. Будинок осучаснили як могли, хоча в ньому немає ні електрики, ні гарячої води. Лора й досі живе там сама.

– Мама Ізабель, ота бабуся, померла деякий час тому, – згадує Джо.

Бо переглядає свої записи.

– Гетті Мерфі, втім, вона повернула дівоче прізвище після смерті чоловіка. Гетті Баттон. Ізабель теж змінила прізвище, і Лора називає себе Лорою Баттон. Гетті померла вісім років тому. Вона жодного разу не відвідала Лору, кинула її в тому будинку, вони взагалі не спілкувалися.

Він киває.

– Отже, вона зовсім сама.

– Так, зовсім.

Він міркує над цим.

– Тож вона, либонь, розраховує на свою частку.

Соломон кидає на нього погляд.

– Свою частку…

– Землі. Том склав заповіт. Її в ньому немає. Якщо вона саме цього прагне.

У ньому прокидається славнозвісна ірландська жага до землі.

– Лора нічого не говорила про те, що хоче якоїсь землі. Принаймні нам не говорила.

Джо розпалюється, пояснення Бо не заспокоїли його. Він наче готується до бійки. Його земля, його ферма – це і є його життя, це єдине, що він у цьому житті знає. І він не збирається віддавати ані дещиці за брехню свого брата.

– Можливо, Том збирався поговорити з вами про неї, – каже Бо, відчуваючи, як у ньому розпалюється лють.

– Ну, він нічого не казав, – говорить він з нервовим, сердитим сміхом. – Ніколи не говорив. Ані слова. – Тиша. – Ніколи. Ані слова.

Бо дає йому такий необхідний час.

– Тепер, знаючи це все, ви дозволите Лорі й далі жити на цій землі? Ви хочете налагодити з нею стосунки? Ви хотіли б і далі замовляти у Бріджит речі для неї, як це робив Том? Чи ви хочете щось змінити? Що ви збираєтеся робити далі?

Він не відповідає. Він обмірковує, можливо, намагаючись зрозуміти, чи правда це все.

– Джо, – Бо м’яко торкається до нього. – Розумієте, це означає, що ви не самотні. Ви – дядько Лори.

Джо встає зі стільця, сіпаючи мікрофон на своєму лацкані. Його руки тремтять, він вочевидь засмучений, злий, його явно дратує присутність знімальної групи, ніби це вони принесли ці всі клопоти в його життя.

– Досить, – каже він, кидаючи мікрофон на тонку подушку на дерев’яному стільці. – Досить уже.

Уперше він відмовився працювати з ними.

Знімальна група прямує до хатинки Лори. Лора сидить у своєму кріслі, в тому самому платті-сорочці в клітинку, з поясом на талії, і в подертих конверсах. Її довге волосся щойно вимите, сохне, а на її чистій красивій шкірі немає ні краплини косметики.

Камера вимкнена, Рейчел надворі зі своїм обладнанням, говорить по телефону зі Сьюзі. День дощовий, на відміну від вчорашнього, надзвичайно спекотного, і Соломон замислюється про те, як вона виживає тут у розпал зими, коли навіть у його сучасній міській квартирі в Дубліні буває так тоскно. Доки Бо говорить, Лора дивиться на Соломона; через присутність Бо в цій кімнаті він почувається трохи незручно. Він відкашлюється.

Лора відтворює його кашель.

Він хитає головою і всміхається.

Бо не помічає, що між ними відбувається, готуючись до своєї розмови.

– Тож, зі врахуванням того, що ми не знаємо, наскільки Джо налаштований тобі допомагати, і зазираючи наперед, ми хотіли б, ми з Соломоном, – він заплющує очі, коли вона згадує про нього. Це її виверт, щоб завоювати довіру Лори, вона підкреслює, що вона заодно з Соломоном і, отже, заодно з Лорою, і це насправді факт – адже вона його дівчина. Але все ж їй здається, що це саме виверт.

– Ми б хотіли зробити тобі пропозицію. Ми б хотіли запропонувати тобі допомогу. Я відчуваю, що наше з тобою спілкування почалося неправильно – дозволь мені пояснити, чому. Я дуже прошу вибачити мені за те, як я поводилася, коли вперше зустріла тебе. Я була надто захоплена, – Бо кладе руку на серце, щоб показати, що вона говорить абсолютно щиро, що кожне її слово – правда. – Я знімаю документальні фільми. Я рік прожила з твоїми батьком і дядьком. – Лора здригається, почувши це, ніби правда така само болісна для неї, як для Джо. – Вони є… були надзвичайно цікавими людьми, і їхня історія захопила весь світ. Її показували в двадцяти країнах, у мене вона є ось тут. Це айпед, треба просто зробити ось так, – вона обережно проводить пальцем по екрану, дивлячись то на Лору, то на айпед, перевіряє, чи розуміє вона її.

Лора відтворює звуки айпеда.

– Просто натисни ось тут, щоб подивитися, – Бо торкається екрана, і починається фільм.

Вона дає Лорі якийсь час подивитися його.

– Я хотіла б зняти документальну стрічку про тебе. Ми хочемо зафільмувати тебе тут, у твоїй хатині, щоб передати, хто ти, і як проходить твоє життя.

Лора дивиться на Соломона. Він хоче відкашлятися, але стримується. Лора робить це замість нього, відтворюючи його кашель. Бо досі нічого не помічає.

– За це буде оплата, але невелика. Всі умови ось тут.

Бо виймає аркуша зі своєї папки і простягає їй.

Лора байдуже дивиться на аркуш.

– Я залишаю це тобі, тобі вирішувати.

Бо дивиться на сторінку, гадаючи, чи варто їй пояснювати детальніше, чи це буде надто зверхньо. Соломон стоїть за її плечем, засуджує її, можливо, несвідомо, але вона відчуває осуд, холод, що струмує від нього, коли вона щось робить або говорить. Вона цінує те, що іноді йому вдається краще вести переговори, але вона також хоче свободи, хоче діяти так, як уважає за потрібне, не побоюючись, не лякаючись його відповіді, цього почуття несхвалення, розчарування. Того, що вона повсякчас підводить його. Того, що їй треба тримати себе руках. Вона не хоче більш цього холоду між ними, але ще менше вона хоче залишатися на другій ролі в роботі, яку, вона точно знає, вона вміє робити більш ніж добре. З якогось боку було простіше, коли їхні відносини були платонічними. Вона більше переймалася тим, що він думає, а не тим, що він думає про неї.

Вона сидить на краєчку стільця, занадто близько до Лори. Вона відсувається назад, намагається виглядати розслабленою, чекає на згоду.

Лора дивиться на айпеді перші кілька хвилин відео про свого батька і дядька.

– Не думаю, що я хотіла б, щоб люди знали про мене, – говорить Лора, і Соломон дивується тому, яке він відчуває полегшення.

Він нізащо не сказав би, що вони використовують людей у своїх документальних стрічках, але… він пишається тим, що Лора чинить так, як уважає за правильне, не прагне уваги, слави, яких прагнуть так багато людей. Не часто Бо доводиться вмовляти когось щось сказати на камеру, вона просто показує людям камеру, і вони накидаються на цю увагу, на свої п’ять хвилин слави. Йому подобається, що Лора від них відрізняється. Вона нормальна. Вона нормальна людина, яка цінує свою анонімність, для якої «особисте» – не порожнє слово. Це, а також дещо інше.

– Тобі не доведеться ділитися з нами тим, чим ти не захочеш ділитися, – каже Бо. – Джо і Том дозволяли нам жити з ними, спостерігати за їхнім життям, їхнім спілкуванням один з одним, але навряд чи їм здавалося, що ми переходили якісь межі. Для всіх нас було очевидно, що тільки-но для них це стало б недоречним, ми припинили б зйомку.

Як сьогодні вранці, на кухні Джо. Це непокоїть Бо, ніби вона посварилися з другом.

Лора дивиться з полегшенням.

– Мені подобається бути наодинці. Я не хочу, – вона дивиться на айпед, на газетні статті й журнальні вирізки на столі. – Не хочу цього всього.

Вона натягає рукави кардигана на зап’ястя, стискає їх пальцями, обіймає себе, ніби змерзла.

– Зрозуміло, – говорить Соломон і дивиться на Бо, з остаточністю в голосі і в погляді. – Ми поважаємо твоє рішення. Але перш ніж ми підемо, хочемо дещо тобі віддати.

Соломон підносить до неї пакети і ставить їх на підлогу поруч з нею. Може, він зайшов надто далеко, але він не хотів залишати її ні з чим, особливо якщо Бріджит стане на бік Джо і перестане допомагати Лорі. Він пройшовся місцевим туристичним магазином, купив стільки ковдр, футболок, светрів, скільки лише зміг. Він навіть не уявляв, як холодно тут буває, коли вітер свище в щілини стін і старих вікон, а кажани літають за кілька метрів від її дверей.

Бо нічого не казала про його покупки. Вона зосталася в машині, перевіряючи електронну пошту, доки він заповнював багажник пакетами. Тільки тепер Бо дивиться на цю купу пакетів, які він виставляє, розуміє, скільки їх, і поглядає на нього з подивом. Він ніяковіє, але вона вражена його зусиллями. На думку Бо, це може значно допомогти переконати Лору працювати з ними.

– Я подумав, що тут може бути дуже холодно, – пояснює Соломон ніяково, проводячи руками над пакетами, щось бурмочучи про їхній вміст.

Бо всміхається, намагаючись не засміятися через розгубленість свого хлопця.

– То що ти скажеш? – питає Бо, нахиляючись уперед.

– Дуже дякую вам за ці всі речі, – відповідає Лора, розглядаючи пакети, а потім звертаючись до Соломона. – Це занадто. Я не думаю, що взагалі зможу з’їсти це все сама.

– Ну, то є троє людей, готових допомогти тобі, – ніби між іншим, жартує Бо, й далі наполягаючи на своєму.

– Я хочу повернути вам це все, – говорить Лора, звертаючись до Соломона, а потім до Бо. – Я не можу допомогти вам з вашим фільмом.

– Вони для тебе, – твердо каже Соломон, – хоч ти погодишся, хоч ні.

– Так, так, бери, – неуважно говорить Бо.

Соломон готовий іти, він не хоче наполягати, не хоче здаватися грубим – так, як збирається робити Бо. Такі моменти ніколи не турбують Бо, це миттєві незручності на тлі значно ширшої картини. Чуття підказує Бо, що не можна відпускати Лору. Вона чарівна, красива, цікава, страшенно цікава дівчина, вона досі не бачила нікого, хоч трохи на неї схожого. У неї є не лише своя особиста, вже готова історія, яку варто розповісти людям, але й особливий характер, і краса. Ця дівчина просто досконала. Доки Соломон прощається з Лорою, Бо відстає, навмисно повільно збирає свої папірці. Складає копії газет акуратним стосиком, обмірковуючи, що ще можна сказати.

– Ти йди вперед, Соле, я буду за хвилинку, – говорить Бо, поволі складаючи свою теку в сумку.

Соломон іде і зачиняє за собою двері.

Похмурого і невдоволеного хлопця більш немає.

Бо дивиться на Лору, і в дівчини такий нещасний вигляд, наче вона от-от почне плакати.

– Що сталося? – запитує здивовано Бо.

– Нічого, я просто… нічого, – відповідає вона, важко дихаючи. Вона встає і йде кімнатою, до своєї кухні. Вона наливає собі склянку води, випиває її всю одразу.

Це особлива дівчина. Бо хоче знати про неї все. Вона хоче побачити світ її очима, приміряти її шкіру, їй потрібно, щоб Лора сказала «так». Вона не може втратити її. Бо знає, що надто захоплюється своєю роботою, що це схоже на одержимість, але лише так вона повністю розуміє свої теми. Їй потрібно заглиблюватися в чужі життя, і вона хоче робити це. Бо шукала щось нове після близнюків Тулінів, і ось воно, нова історія, буквально народжена тією, першою історією. Вона бездоганна, саме те, що потрібно, може, вона стане ще кращою, ніж близнюки Туліни. У цьому й полягає робота Бо – показати іншим те, що бачить вона, дати їм відчути, що вона відчуває. Їй потрібно, щоб Лора зрозуміла це.

– Лоро, – м’яко говорить вона. – Я поважаю твоє рішення не брати участі, але я просто хочу переконатися, що ти все добре розумієш. Я хочу допомогти тобі обміркувати його. Цей тиждень, без сумніву, став знаковим тижнем для тебе, часом істотних змін у твоєму житті, з відходом твого батька.

Лора опускає погляд, її довгі вії лягають на щоки. Бо відзначає, як вона реагує, коли вона називає Тома її батьком, Джо – її дядьком, з цими словами слід бути обережною. Ці слова незручні для Лори, і вона хоче знати, чому. Чому, чому, чому?! Здається, що ця дівчина складається з суцільних таємниць: створена таємно, народилася таємно, зросла таємно, існує таємно. Бо хоче розірвати цей ланцюг.

– Це новий початок для тебе. Твоє життя триває. Невідомо, чи дозволить тобі Джо жити тут, а якщо й дозволить – хтозна, чи буде він допомагати тобі жити тим життям, яким ти жила останні десять років. Я не знаю, чи Джо візьме на себе роль Тома, чи буде він посередником між Бріджит і тобою, чи буде замовляти для тебе покупки і платити за них, адже, як я розумію, раніше за все сплачував Том?

Вона киває.

– А якщо Джо відмовиться – як ти зможеш діставатися до магазинів без автомобіля? У тебе є гроші? Ти зможеш платити за їжу? Том, хоч як він не піклувався про тебе, таки залишив тебе в дуже вразливому становищі, – вона обережно провадить далі. – Том не вказав тебе у своєму заповіті. Він покинув увесь спадок Джо. Може, він збирався поговорити про тебе з Джо, але він цього не зробив.

Вона дає Лорі, яка міцно схопилася за спинку стільця, час, щоб усвідомити це. Її погляд ковзає по кімнаті, вона глибоко замислилася, і весь її світ, можливо, розчиняється зараз перед нею.

– Якщо ти зніматимешся в нашому фільмі, ми зможемо допомогти тобі. Ми втрьох будемо тут, ми можемо привезти все, що тобі буде потрібно. Ми зможемо навіть допомогти тобі оселитися в якомусь іншому місці, якщо ти цього захочеш. Чого б ти не захотіла – ми зможемо допомогти. Ти не сама. У тебе буду я, Рейчел і, звичайно… в тебе буде Соломон, якому, я це чудово бачу, ти дуже подобаєшся, – додає Бо з усмішкою.