Читать книгу Співуча пташка - Сесілія Агерн - Страница 5

– Ти впевнена, що тобі варто вести машину?

– Так, – відповідає Бо.

– Ти впевнений, що їй варто вести машину? – перепитує Рейчел, цього разу звертаючись до Соломона.

– Так, – знову відповідає Бо.

– А ти хоч іноді припиняєш писати повідомлення за кермом? Моя дружина скоро народить, і я ще хотіла б зустрітися з моїм первістком, – говорить Рейчел.

– Я не пишу повідомлення, а перевіряю пошту.

– А-а-а, ну це зовсім інша справа, – Рейчел закочує очі й дивиться, як повз вікно пролітають сільські краєвиди. – Ти їдеш надто швидко. І водночас слухаєш новини. Та ще і вкрай виснажена після зміни часових поясів.

– Пристебнися, коли тобі так страшно.

– Як обнадійливо, – бурмоче Рейчел, притискаючись до свого сидіння позаду Бо і пристібаючи пасок безпеки. Вона б воліла сісти за пасажирським місцем, зайнятим Соломоном, звідки краще видно, як керує машиною Бо, але Соломон так далеко відкинув спинку сидіння, що для неї зовсім не залишилось місця.

– Мене не виснажує зміна часових поясів, – говорить нарешті Бо, на радість Рейчел відкладаючи телефон. Вона сподівається побачити, як Бо обома руками тримає кермо, але замість цього Бо переводить увагу на радіо і починає перемикати станції. – Музика, музика, музика, чому ніхто нічого не говорить? – бурмоче вона.

– Тому що іноді конче треба, щоб усі навколо постуляли пельки, – відповідає Рейчел. – Що б там не коїлося з тобою, а він таки виснажений. Він узагалі не розуміє, де він.

Соломон втомлено розплющує очі, дивиться на них обох.

– Я не сплю, – ліниво озивається він, – Просто, розумієш… – він відчуває, як його повіки знову склеюються.

– Розумію-розумію, ти просто не хочеш бачити, як Бо кермує, і я цілком з тобою згодна, – говорить Рейчел.

Одразу після шестигодинного перельоту з Бостона, приземлившись о пів на шосту ранку та перехопивши сніданок в аеропорту, Соломон та Бо посідали в машину і, захопивши Рейчел, попрямували в майже чотиригодинну мандрівку до графства Корк на південному заході Ірландії. Соломон проспав майже весь політ, і все ж цього було йому недостатньо, і щоразу, розплющуючи очі, він спостерігав, як Бо, анітрохи не сонна, не гаючи ні хвилини, намагається в польоті переглянути якомога більше документальних фільмів.

Дехто жартома каже, що живе, харчуючись самим тільки повітрям. Соломон певен, що Бо могла б прожити, харчуючись самою лише інформацією. Вона ковтає її з шаленою швидкістю, вона завжди жадібна до неї, вона читає, слухає, ставить питання, шукає її, так що часу для їжі майже не зостається. Вона майже нічого й не їсть, інформація надає їй сил, але ніколи не насичує її, її жага до знань та інформації ніколи не вдовольняється.

Соломон і Бо літали до Бостона, щоб отримати нагороду «За видатний внесок у кінематограф та телебачення» від бостонської ірландської газети Boston Irish Reporter за знятий Бо документальний фільм «Близнюки Туліни». Це була дванадцята нагорода, здобута ними цього року, серед багатьох інших, яких вони були удостоєні.

Вони провели минулий рік із двома близнюками, Джо і Томом Тулінами, яким було тоді по сімдесят сім років, знімаючи їхнє життя. Вони були фермерами, жили у віддаленій частині Корка, в сільській місцевості, на захід від Макрума. Вони разом жили і разом працювали все своє життя, жоден з них ніколи не мав романтичних стосунків із жінкою, та й узагалі ні з ким. Вони жили на одній і тій самій фермі з народження, працювали зі своїм батьком, а потім, коли він помер, узяли всю роботу на себе. Вони важко працювали, жили в дуже простому будинку без жодних надмірностей, з кам’яною підлогою, спали на односпальних ліжках в одній спальні, а єдиною їхньою розвагою було старе радіо. Вони зрідка виїздили зі своєї землі, їм щотижня доправляла продукти з крамниць одна з місцевих жительок, що привозила їхні злиденні запаси, і нашвидкуруч пробігалася будинком зі шваброю й ганчіркою. Стосунки між братами та їхні погляди на життя зачепили найтонші струни в душах глядачів, та й знімальної групи, бо під їхньою простотою заховувалися чесність і глибоке розуміння життя.

Бо була його продюсером і режисером у своїй продюсерській компанії «З рота до рота», Соломоном був звукорежисером, Рейчел – оператором. Вони були одною командою вже п’ять років, а між Бо і Соломоном останні два роки тривали романтичні стосунки, що почалися на неофіційній вечірці з приводу закінчення роботи над фільмом про близнюків Тулінів. «Близнюки» були їхньою п’ятою роботою, але першою насправді успішною, і цього року вони подорожували світом, від одного кінофестивалю або церемонії нагородження до іншого, де Бо, отримуючи нагороди, досконало відшліфувала свою промову.

А тепер вони поверталися на ферму близнюків Тулінів, у таке знайоме місце. Але не для того, щоб відзначати свої нові успіхи разом із братами, а на похорон Тома Туліна, молодшого на дві хвилини брата.

– Ми можемо зупинитися щось перехопити? – запитує Рейчел.

– Не треба, – Бо тягнеться до підлоги з боку пасажира, ризиковано, тримаючи одну руку на кермі, і автомобіль робить легкі зиґзаґи на автостраді.

– Боже правий, – говорить Рейчел, не в змозі дивитися.

Вона витягає три енергетичних батончики, один кидає їй на заднє сидіння.

– Обід! – вона зубами зриває обгортку зі свого, відкушує його. Вона жує зі злістю, ніби це ліки, які їй треба проковтнути, їжа для живлення, а не для задоволення.

– Знаєш, ти не людина, – каже Рейчел, «розлущуючи» свій батончик і розчаровано його роздивляючись. – Ти справжній монстр.

– Вона мій маленький нелюд, моє монстренятко, – грайливо говорить Соломон, простягаючи руку та стискаючи стегно Бо.

Вона усміхається.

– Мені більше подобалося, коли ви двоє не трахалися, – говорить Рейчел, відвертаючись. – Ти тоді був на моєму боці.

– Він і досі на твоєму боці, – відповідає Бо жартівливо, хоч і насправді так вважає.

Соломон не звертає уваги на ті ущипливі слова.

– Якщо ми їдемо, аби виявляти повагу до бідолашного Джо, навіщо ти змусила мене упакувати все моє устаткування? – запитує Рейчел, з повним ротом горіхів і родзинок, чудово розуміючи, навіщо, але налаштована нагнітати дедалі більше напруги. З Бо і Соломоном було весело це робити, вони ніколи зовсім не заспокоювалися, легко вступали в суперечку.

Соломон пильно розглядає свою дівчину. Два роки романтичних, п’ять років професійних стосунків – він її читає, мов розгорнуту книгу.

– Ти ж не думаєш, що Бо їде на цей похорон з сердечної доброти? – глузує він. – Всесвітньо відомі режисери, володарі цілої купи нагород, просто зобов’язані повсякчас всотувати в себе історії.

– Це більше схоже на правду, – відповідає Рейчел.

– Агов! У мене не таке вже й кам’яне серце, – захищається Бо. – Я передивилася наш фільм під час польоту, ви пам’ятаєте, хто в ньому говорить заключні слова? Том. «Будь-який день, коли ти можеш встати з ліжка, – гарний день». Моє серце просто розривається за Джо.

– Принаймні тріскається, – лагідно іронізує Рейчел.

– Що тепер робитиме Джо? – запитує Бо. – З ким йому говорити? Том був головним у господарстві. Саме він зазвичай готував. Я не кажу, що це так уже й багато, але принаймні він нагадував Джо, що треба поїсти. Уявіть, яким самотнім тепер стане його життя, на тій горі, особливо серед зими, цілі тижні, або й більше, без жодної зустрічі з людьми.

Вони якусь хвилину мовчать, розмірковуючи про долю Джо. Вони знали його краще за всіх. Вони з Томом впустили їх у своє життя.

Під час зйомок Соломон часто запитував себе, як брати могли б жити одне без одного. Жоден з них уже двадцять років не бував у місті, все, що їм було потрібно, привозили просто до них на ферму. Вони були з одного тіста, вони закінчували фрази один одного, так злагоджено рухалися разом, ніби в танці, хай і не надто граційному, але відпрацьованому за довгі роки, хоч і ненавмисно, неусвідомлено. Незважаючи на цю неграційність, а, можливо, й саме завдяки їй, він був особливо чарівливий, захоплював глядачів.

Вони були саме «Джо і Томом», а не «Томом і Джо». Джо був старший на дві хвилини, і це ніби само собою робило його головним, а Тома влаштовувало в усьому його слухатись. Вони виглядали однаковісінько, ніби дві краплі води – і водночас були такими різними, але доповнювали одне одного. Вони надавали особливого значення краєвиду, що без них узагалі не мав значення.

Вони мало розмовляли між собою. У їхньому спілкуванні майже не було пояснень або описів, звуків, які щось означали б для них, – кивки головою, знизування плечима, змахи рукою, а іноді всього кілька слів. Знімальній групі потрібен був якийсь час, щоб зрозуміти, про що вони говорять. Вони були настільки близькими, що відчували настрій, тривоги й страхи одне одного. Вони знали, про що інший думає саме зараз, і навіть не замислювалися про цю особливу красу. Їх часто спантеличувало те, як глибоко Бо копається в них. Життя – це просто життя, усе є так, як є, нема жодного сенсу порпатися в цьому, немає сенсу намагатися змінити те, що змінити не можна, або зрозуміти те, що неможливо зрозуміти.

Сімдесятисемирічним на час зйомок вівчарям, що жили на горі, доводилося лагодити паркан у грозу о четвертій годині ранку. Корів слід годувати двічі на день, овечок стригти, купати, обробляти їхнє хутро. Жодних вихідних, і нíкому вас замінити, якщо захворієте. Просто треба впоратись. І як же тепер Джо? Чи зможе він упоратися з усім цим самотужки?

– Ніхто їм не був потрібен, бо вони були один в одного, і їм достатньо було один одного, – Бо повторює слова, які вона тисячі разів уже говорила, розповідаючи про свій фільм, але вкладаючи сенс у кожне слово. – Тож я мчу по нову історію? – перепитує Бо. – Так, чорт забирай.

Рейчел кидає порожню обгортку через плече Бо.

Соломон хихикає і заплющує очі:

– Нічого нового.