Читать книгу Співуча пташка - Сесілія Агерн - Страница 11

– Вона згодна! – співає Бо зі стежки, повертаючись до Соломона та Рейчел, які чекають біля автомобіля.

– Що? – перепитує Рейчел, дивлячись на Соломона. – Він щойно сказав, що не згодна.

– Уже погодилася, – Бо піднімає руку, щоб дати їм п’ять. Вони вдвох просто дивляться на неї.

– Ну, не зневажайте мене!

Рейчел ляскає її долоню, здивовано сміючись.

– Ти неймовірна. Ти справжній митець.

Бо піднімає брови, насолоджуючись похвалою, її рука все ще піднята, чекає на Соломона.

Він складає руки.

– Я ні з чим тебе не вітатиму, доки не поясниш мені, як ти її переконала.

Бо опускає руку і закочує очі.

– Ти б іншому режисеру теж поставив таке питання? Чи тільки мені? Бо я хотіла б, щоб ти поважав мене так само, як і інших, тобі це не здається справедливим?

– Якби я був у кімнаті з режисером, якому дуже чітко сказали б «ні», а потім я пішов, а йому сказали б «так», тоді, так, я б запитав його.

– Чому режисер – це обов’язково «він»? – запитує Бо.

– Або її. Яка в біса різниця?

– Добре, товариші, перш ніж ви почнете битися, ми можемо просто швиденько про щось домовитися, – гукає до них Рейчел. – Мені справді потрібно додому, до Сьюзі, у нас ультразвукове дослідження в п’ятницю, я не хочу пропустити його, – говорить вона дуже серйозно. – Я хочу зрозуміти, що відбувається. У нас є план?

Бо дивиться на них обох круглими враженими очима.

– Друзі, – говорить вона роздратовано. – Ми можемо хоч на хвилинку припинити скиглити і зрозуміти, по-справжньому усвідомити, що в нас є тема для нового документального фільму, уже затверджена? Невже не можна не псувати одразу ж цю мить, ставлячи тисячі питань, і просто порадіти? – вона дивиться на них обох. – Ми готові йти далі. Ура! Перемога! – вона намагається розворушити їх, доки врешті-решт вони скоряються і радіють із нею, обіймаючись усі разом.

– Вітаю, непереможна маленька гівнючко, – каже Соломон, цілуючи її.

Вона сміється:

– Дякую! Нарешті визнання, на яке я заслуговую.

– Отож… – говорить Рейчел.

– Знаю, знаю, Сьюзі, – підхоплює Бо, обмірковуючи це. – Ти хочеш знімати до народження чи після народження?

– Я не працюватиму два тижні після того, як дитина народиться, але не виїжджатиму з міста ще принаймні два місяці. Я маю бути там. Я хочу бути там. Я не зможу провести кілька тижнів тут, так далеко від них.

– Так, я розумію, ми щось придумаємо, – говорить Бо, замислюючись, кого з операторів, з якими вона працювала, можна покликати на заміну. – Я могла б подзвонити Енді і запитати, чи…

– Енді – придурок, він знімає в сто разів гірше за мене. Не треба мене замінювати Енді. Це ж просто принизливо. Ніким мене не треба замінювати, – твердо каже Рейчел.

– Ох ти ж, – сміється Соломон.

– Це справжня історія, – говорить Рейчел, показуючи на хатину на горі. – Я хочу працювати з нею.

Бо схвильовано посміхається.

– Ти згодна знімати перед народженням?

– Це складно. Якщо почнуться пологи, а я буду так далеко…

– Тут їхати чотири години. Не хочу тобі цього говорити, але перші пологи – це справжнє жахіття, доки ти доїдеш до лікарні, для неї лише підшукуватимуть вільне ліжко. Моя подруга Беккі? Вісімнадцять годин. Тож чотири години – це ніщо.

Рейчел дивиться на Соломона:

– Це вона так хотіла допомогти мені? Я чогось не розумію.

– Я не говоритиму за неї, – відповідає Соломон.

– Я кажу тільки… – Бо намагається пояснити далі.

– Будь ласка, не кажи більш нічого, – Рейчел підіймає руки. – Ти хочеш, щоб ми почали знімати зараз?

– Якщо вас це влаштовує, а схоже на те, – знизує плечима Бо.

Соломон недовірливо хитає головою до Бо, розуміючи, що вона так і планувала від самого початку. Погрожувала Рейчел замінити її на Енді, тільки щоб вона погодилася займатися цим зараз, і прикидалася, що намагається якомога раніше почати зйомку, бо це потрібно Рейчел, коли насправді, звичайно, сама Бо лише цього й хотіла.

– Ми зможемо так швидко підготувати все? – запитує Соломон.

– Ми тут. У нас є все, що потрібно, – говорить Бо.

– Та невже? – Соломон хитає головою, не погоджуючись. – Я взяв одягу на два дні. У суботу ввечері в мами день народження. У нас нема візка для камери, нема напрямлювача, немає жодних дозволів.

– Добре, добре, – говорить Бо, підіймаючи руки, доки ті двоє не напали на неї знову. – Наскільки я розумію, невідомо, скільки ще Лора пробуде тут. Джо ще не вирішив, дозволить він їй залишитися чи ні.

– Та дозволить він, – каже Соломон. – Він зараз сердитий, засмучений тим, що його брат дурив його. Це ненадовго.

– Може, так, а може, й ні, – знизує плечима Бо. – Доки нас не буде, він може просто викинути її зі своєї землі. А от якщо ми будемо тут, він, можливо, буде більш справедливим.

Соломону здається, що все навпаки. Йому було добре зрозуміло, що Джо не хотів більше бачити знімальну групу. Джо втомлений, засмучений, і тепер додалася ще одна турбота – племінниця, яка може викрасти половину його справи. Але Соломон нічого не говорить, Бо має рацію, йому слід більше поважати її як режисера. Це не завжди легко, особливо коли він розуміє, що вона намагається виправдати свою нетерплячку почати зйомку.

– За всіма ознаками треба вже починати знімати, – каже Бо. – От хоча б погода. Ми були тут узимку, тут було похмуро, нелегко працювати. Рейчел, я з ліку збилася, скільки разів ти падала на дупу, і хоча це було вкрай смішно, це було ще й небезпечно, як ти слушно зауважувала.

Соломон гигикає.

– І хоча я збираюся зафільмувати її життя тут у всі пори року, це важливо, як на мене, я хочу, щоб ми відзняли якнайбільше матеріалу саме зараз. Я хочу показати глядачеві, як ми знайшли її. Спляча красуня в хатинці, загубленій у лісі. Я хочу кольорів, я хочу світла, я хочу всіх цих звуків, – пояснює вона, дивлячись навколо. – Це літня тема. І, по-третє, якщо ми будемо це відкладати, Лора може змінитися. Я хочу її теперішніх думок, бажань, мрій, а не того, до чого вона може додуматися за кілька місяців. Отож, ураховуючи це все, ми їдемо додому сьогодні і повертаємося в неділю ввечері. Починаємо в понеділок, і проведемо два тижні інтенсивних зйомок.

Усі погоджуються.

– Гаразд, значить, повернемося в понеділок, – говорить Бо схвильовано, переводячи погляд з Рейчел на Соломона, а потім біжить назад до Лори зі своїм планом.

– Так. Чорт, – Рейчел тре руками обличчя, зі страхом думаючи про розмову зі своєю дуже вагітною дружиною, що чекає на неї вдома.

Але Бо повертається від хатини не з таким щасливим обличчям.

– Вона передумала, – намагається вгадати Соломон, відчуваючи, як у нього всередині все опускається.

– Не зовсім. Вона панікує. Вона кличе тебе, Соле. Знову.

Соломон зачиняє двері хатинки. Лора неспокійна, ходить невеликою кімнаткою між своїм ліжком, кухнею в кутку і передпокоєм.

– Привіт, – говорить він.

Вона видає якийсь звук, і він не розуміє, що це, доки не зачиняє двері, і не чує точнісінько такий звук, який вона щойно видала. Закриття засувки.

Її звуки можуть позначати те, чого вона бажає, Соломон додає це спостереження до свого переліку.

Вона піднімає погляд.

– Я думала, що це все почнеться завтра.

– Фільмування?

– Так.

– Ні, на жаль. Це не може початися миттєво. Нам треба поїхати додому, підготуватися до зйомок. Ми повернемося в понеділок. Ми плануємо пробути тут два тижні, і нам потрібні наші речі. А що?

– Коли ви їдете? – запитує вона, крокуючи кімнатою.

– Уже зараз, – відповідає він. – Лоро, що трапилося?

– Якщо ви поїдете, я залишуся тут наодинці.

Вона починає видавати стурбовані звуки. Сумне цвірінькання птахів.

– Це всього п’ять днів. Ти ж завжди тут наодинці.

– Джо не хоче, щоб я була тут.

– Ми не знаємо, чи хоче Джо, щоб ти була тут, – говорить Соломон. – Він шокований, йому потрібен час.

– Але що, як він прийде сюди, коли вас не буде, і вижене мене. Що мені робити? Куди йти? Я нікого не знаю. У мене нікого немає.

– Можеш подзвонити мені, якщо таке станеться. Ось, – він риється в кишенях, шукає ручку й папір. – Я залишу свій номер.

– Звідки я дзвонитиму? У мене немає телефона.

Він завмирає, ручка зависла над папером.

– Будь ласка, залишайтеся. Я хочу знімати завтра, – просить вона, нервово сковтуючи.

– Ми не можемо знімати завтра, Лоро, – м’яко говорить він. – Послухай, все гаразд. Будь ласка, заспокійся. Мені завтра ввечері потрібно приїхати на день народження моєї мами. Їй виповниться сімдесят. Вона живе в Голуеї, я не можу не привітати її. Рейчел, з камерою, її дружина вагітна, їй треба з’їздити додому, до неї, а Бо, вона режисер, продюсер, у неї багато роботи на наступний тиждень, планування, документи, лекції, усяке таке. Ми просто не можемо почати завтра.

– А можна я поїду з вами? – запитує вона.

Він дивиться на неї, шокований, не уявляючи, що їй відповісти.

– Ти хочеш…

– Можна я житиму з тобою? Я не можу більш тут залишатися. Все змінилося. Я маю… змінюватися, бо прийшли зміни.

Вона панікує, її думки мчать надто швидко.

– Заспокойся, Лоро, все добре, все гаразд, нічого не змінилося, – він підходить до неї, ласкаво бере її за руки, хоче, щоб вона подивилася на нього. Його серце калатає, саме відчуття її викликає в нього сум’яття. Вона дивиться на нього, і ці трав’янисті очі пронизують його, зазирають просто йому в душу.

– Мій тато помер, – вона проникливо дивиться на нього. – Мій тато помер. А я навіть жодного разу не назвала його татом. Я навіть не знаю, чи знав він, що я його дочка. Ми ніколи навіть… – сльози струмують по її щоках.

– Йди до мене, – шепоче він, обіймаючи її, притискаючи до себе, так, що її голова лежить на його грудях, і вона вся оповита його любов’ю і турботою.

– Як можна називати домом місце, у якому ти нікому не потрібен? – запитує вона крізь сльози. – Це не дім.

Він нічого не може відповісти.

Він єдина людина, яку вона знає. Він не може кинути її тут.

– Що. За. Трясця, – каже Бо, сідаючи рівніше, коли Соломон іде до машини, до них із Рейчел, з сумками в руках і з Лорою поряд.

– Вона їде з нами, – каже він, уникаючи погляду Бо, складаючи сумки в багажник.

– Що? – Бо підходить до нього, за автомобіль.

– Їй страшно тут. Вона не хоче наодинці чекати, доки ми повернемося. Цікаво, хто ж її так перелякав, Бо? – кидає він крізь зуби, в нього пульсують вени. Він страшенно розлючений.

– Але ж… тобі треба їхати до своїх батьків.

– Так, і мені треба взяти її з собою. Вона не поїде з тобою в Дублін, – бурмоче він, намагаючись вмостити її сумки і валізу в багажник серед їхнього обладнання.

Він чекає, що Бо скаже йому «Нізащо!», що це просто маячня якась, що вона не дозволить своєму хлопцеві їхати з молодою, красивою незнайомою жінкою на свято до своєї родини, але, підводячи погляд, він натомість бачить її широку усмішку.

– Лоро! – гукає вона, підіймаючи великі пальці. – Це чудова новина. Просто чудова.