Читать книгу Співуча пташка - Сесілія Агерн - Страница 9

Джиммі стоїть біля своєї патрульної машини, дверцята відчинені, фари увімкнені, хоча зараз світлий літній вечір.

Він вибачливо підіймає руки, щойно вони виходять з машини.

– Моссі біг перед автомобілем, я просто його не бачив.

– Де зараз та дівчина? – запитує Бо.

– Вона схопила собаку, побігла з ним до своєї хати, не виходить і нікого не впускає. Буде негарно, якщо я сам туди піду, тим більше, що вона в такому істеричному стані. Я мав би викликати підмогу, але Джо запропонував зателефонувати вам.

Він виглядає таким же приголомшеним, якими були й вони, коли вперше почули вокальний сплеск Лори. Соломон здогадувався, що те, ким вона їм здається, насправді дуже далеке від істини, особливо це визначення – «істерична» жінка.

– Вона просила покликати Соломона? – запитує Бо, прагнучи прискорити події.

– Спершу просила погукати Тома. Вимагала, щоб я його привіз. Я сказав, що він помер, і вона геть схибнулася. А потім згадала Соломона.

– Дивно, – Бо дивиться на Соломона. – Я не пам’ятаю, щоб ти говорив їй, як тебе звати, – зазначає вона.

Вони стояли в лісі, не в змозі відвести погляд одне від одного.

– Привіт, – ласкаво сказав він.

– Привіт, – ніжно відповіла вона.

– Я Соломон.

Вона всміхнулася:

– Лора.

Бо так само непевно дивиться на нього.

– Говорив, перед тим, як ми зайнялися сексом, – огризається він. Джиммі витріщається, Бо приглядається до нього.

– Ти її приведеш? – запитує вона.

– Ні, якщо він її збирається заарештувати.

– Її не має за що заарештовувати. Мені треба поговорити з нею, дізнатися, хто вона і чому вона на землі Джо. Якщо вона сама сюди вторглася – ці закони досить складні, а якщо Том їй це дозволив – ми мало можемо зробити. Я тут для того, аби Джо було спокійніше.

Соломон насилу втримав язика за зубами, щоб не сказати нічого про улюбленого собаку Джо, збитого автомобілем.

– То що ви від мене хочете? – запитує Соломон.

– Здається, що ти її боїшся. Просто зайди до будинку і з’ясуй, що вона хоче, – каже Бо.

– Гаразд, хай вам трясця, – лається він, проводить пальцями по довгому волоссю, перев’язує гульку. Він їде стежкою до хатини, двоє інших прямують слідом, але зупиняються біля будинку кажанів, а він простує далі, до будинку Лори.

Серце Соломона шалено б’ється, коли він наближається до дверей, і він гадки не має, чому. Він витирає спітнілі руки об джинси і збирається постукати, але не встигає підняти руку, як двері відчиняються. Він її не бачить, здогадується, що вона за дверима, тож робить крок усередину. Щойно він зайшов – двері зачиняються. Вона замикає двері і спирається на них спиною, ніби намагаючись зміцнити їх.

– Привіт, – вітається він, запихаючи руки в задні кишені.

– Він біля печі, – каже Лора, вона не може дивитися на нього, виглядає знервованою, схвильованою.

Хоча вона вже відрекомендувалася йому, Соломон аж здивувався, почувши її голос. У лісі вона скидалася на якусь дикунку, а в своєму будинку здається реальнішою.

Моссі лежить на овечій шкірі перед грубою, у якій горять дрова, він важко дихає, його груди повільно здіймаються і опускаються. Очі в нього розплющені, хоча він, здається, не розуміє, що відбувається навколо нього. Вогонь палахкотить поряд з ним, миски з водою та з їжею стоять поряд.

– Він нічого не їсть і не п’є, – пояснює вона, сідаючи на підлогу поруч із Моссі, закриваючи його руками, захищаючи його.

Соломон мав би оглядати собаку, але він не може відвести погляду від неї. Вона дивиться на нього знизу вгору, цими розгубленими, стурбованими, прекрасними, чарівними зеленими очима.

– У нього є кров? – він підходить до Моссі і присідає поруч з ним, навпроти Лори – так близько вони ще не опинялися.

– Привіт, хлопчику, – він простягає руку, ласкаво його гладить.

Моссі дивиться на нього, в його очах добре видно біль. Він скавулить.

Лора повторює скавуління Моссі, на диво точно, і Соломон знову уважно приглядається до неї.

– Крові немає. Не знаю, що в нього болить, але він не може стояти.

– Його треба до ветеринара.

Вона дивиться на нього:

– А ти його відвезеш?

– Я? Звичайно, але варто було б запитати Джо, це ж його собака, – і, побачивши її обличчя, він додає: – Також.

– Я не подобаюсь Джо, – говорить вона. – Я нікому не подобаюсь.

– Це неправда. Джо просто не звик до змін. Деяких людей дратують зміни.

– Змінюйся, коли приходять зміни, – каже вона зовсім іншим голосом. Нижчим, глибшим, з північним акцентом. Не її голосом.

– Що-що?

– Баба. Моя бабуся.

– Ох. Гаразд. Поїдеш зі мною до ветеринара? – запитує він. Він хоче, щоб вона поїхала з ним.

– Ні-ні, я залишаюся тут.

Це загальне твердження. Не «Я залишуся тут», а «Залишаюся тут». Завжди.

Її гладенька шкіра освітлюється полум’ям, у цій кімнаті так спокійно і безтурботно, попри боротьбу Моссі за життя і тиху паніку Лори.

Вона гладить черевце Моссі, яке поволі здіймається й опускається.

– Коли ти востаннє покидала цю гору? – запитує він.

Вона затулює обличчя волоссям, розгублена цим питанням.

– Скільки ти тут прожила? – запитує він.

Вона не одразу відповідає.

– З шістнадцяти років. Десять років, – говорить вона, погладжуючи Моссі.

– І за весь цей час не виїжджала звідси?

Вона хитає головою:

– У мене не було для цього приводу.

Його це вражає.

– Ну, тепер він у тебе з’явився. Моссі, либонь, хотів би, щоб ти поїхала з ним, – зауважує він.

Начебто погоджуючись, Моссі зітхає, здригаючись усім тілом.

Бо біля будинку разом із Джиммі, метушиться туди-сюди, незграбно намагається заговорити, спостерігаючи за мерехтінням вогню у вікнах, димом із комина на хатині.

– Дивно, що Джо ніколи раніше не бачив диму, – вона дивиться на бовдур диму, що здіймається в небо.

Джиммі байдуже дивиться вгору.

– Та… фермери весь час щось палять.

Бо встигла дізнатися, що Джиммі також уявлення не має, що це за дівчина, як і його дружина, яка, за його словами, знає все про всіх. У селі, що розляглося на горах, з населенням у кілька сотень людей, це справжня загадка, хоча і не така, яку Джиммі прагнув би розгадати. Він вважає Лору туристкою, «не тутешньою», однією з тих альпіністів або любителів гуляти пагорбами, що натрапила на хатину і оселилася там. Але цей висновок зовсім не зменшує цікавості Бо, тільки ще більше розігріває її, породжуючи все нові питання. Двері хатини відчиняються, і з’являється Соломон. Його постать займає весь крихітний дверний проріз. За ним палає вогонь, і він виглядає як темна велика тінь. Він схожий на героя, що виносить собаку з вогню.

Бо усміхається від цього образу.

Соломон повертається і говорить до дівчини позаду нього.

– Ходімо, Лоро, все гаразд. – І щось у тому, як він це говорить, чи в тому, який має вигляд, говорячи це, стирає усмішку з обличчя Бо.

А потім з’являється і дівчина, вона виглядає витончено і круто в сукні-сорочці в клітинку з поясом, у конверсах, у вільному кардигані поверх, з довгим світлим осяйним волоссям.

– Ми збираємося повезти Моссі до ветеринара, – пояснює їм Соломон. – Куди нам їхати?

– До Патрика Мерфі, на головній вулиці. Клініка буде вже закрита, але я йому подзвоню, – говорить Джо, розглядаючи Лору.

– Вітаю, юна леді, – говорить він суворо.

Вона опускає погляд на свої конверси. Здається зляканою.

– Чому б нам не поговорити? – пропонує Джиммі. – Просто потеревенимо, щоб заспокоїти Джо.

Вона хапається за руку Соломона. Міцно стискає її. Він відчуває, як вона тремтить усім тілом поруч з ним.

– Узагалі, як на мене, нам слід поспішати, офіцере, – Соломон рушає з місця. – Моссі почувається недобре. Я певен, що Джо хотів би, щоб його оглянули перш за все.

– Так, ви маєте рацію, – погоджується присоромлений Джиммі.

– Ми знайдемо час, щоб ви з Лорою поговорили, – говорить йому Бо, йдучи поряд з Лорою і Соломоном. – І, можливо, ви б погодилися на інтерв’ю? – вона попрохала його розповісти про те, як він приїхав до Джо, коли Том лежав мертвим на підлозі, вона хотіла почути, як цю незвичайну сцену змалює хтось іще.

Лора спиняється.

– Ходімо, – Соломон припрошує її, м’яко, тоном, якого Бо ніколи не чула від нього.

Лора просто дивиться на Бо, і це ставить Соломона в неймовірно незручне становище, але його це все починає веселити. Він геть виснажений і хоче спати.

– Джиммі, ви будете ласкаві відвезти Бо до нашого готелю? – він уникає погляду Бо, говорячи це. – Побачимося там пізніше, Бо.

У неї відпадає щелепа.

– Ти сказала, щоб я допоміг, – кидає він, прямуючи до стежки, що веде до їхнього автомобіля, намагаючись зручніше взяти собаку, який щохвилини стає важчим. – Я й допомагаю.

Лора сідає на заднє сидіння з Моссі, що лежить головою на її колінах. Бо всідається в машину офіцера, з перекривленим обличчям. Це було б кумедно, якби Соломона хоч трохи могло розважити те, що тут відбувається.

– Дякую, Соломоне, – говорить Лора так тихо, що тіло Соломона одразу розслабляється, гнів залишає його.

– Будь ласка.

Лора тихо сидить у машині, іноді поскімлюючи разом з Моссі, як йому здається, – щоб підтримати. Він вмикає радіо, стишує звук, а потім вирішує, що воно зайве, і вимикає його. Їхати до ветеринара сорок хвилин.

– Чому там був офіцер? – запитує вона.

– Джо подзвонив йому. Він хотів з’ясувати, хто ти, і зрозуміти, чому ти там живеш.

– Я в чомусь винна?

– Я не знаю, можеш мені розповісти, – сміється він. Вона не усміхається, і він знову стає серйозним. – Ти живеш у хатині на землі Джо, без його відома, це… ну, це незаконно.

Її очі розширюються:

– Але Том мені це дозволив.

– Ну тоді все гаразд, треба лише про це розповісти, – він деякий час мовчить. – У тебе є цей дозвіл на папері? Угода про оренду?

Вона хитає головою.

Він відкашлюється, і вона відтворює його кашель, це збиває з пантелику, але на її безневинному обличчі немає жодної злостивості, жодних ознак, що вона взагалі зрозуміла, що зробила це.

– Ти йому платила орендну плату?

– Ні.

– Гаразд. Отож ти просто запитала його, чи можна тобі там жити, і він сказав, що можна.

– Ні, баба запитала.

– Твоя бабуся? То вона могла б підтвердити це? – запитує він.

– Ні, – вона опускає погляд на Моссі, гладить його. Цілує його голову, ховає обличчя в його шерсті. – Вона тепер надто далеко.

Моссі скавулить і заплющує очі.

– Правда, що Том помер? – запитує вона.

– Так, – говорить він, дивлячись на неї у дзеркало. – На жаль. У нього стався серцевий напад у понеділок.

– У понеділок, – тихо повторює вона.

Вони зупиняються на головній вулиці, стукають у двері клініки. За ними тихо, але вхідні двері будинку поряд відчиняються, і з них виходить чоловік, що витирає рота серветкою. Від дверей до них долинає запах домашньої печені.

– О, привіт, привіт, – говорить він. – Джиммі дзвонив мені. Терміново потрібна допомога, так? – запитує він, побачивши Моссі в руках Соломона. – Заходьте, заходьте.

Соломон сидить за дверима кабінету, а Лора заходить. Він спирається ліктями на коліна і кладе голову на руки, в голові в нього паморочиться, перед очима все пливе – наслідки частих перельотів.

Двері кабінету відчиняються, і з них виходить Лора, сльози струмують по її щоках. Вона сідає поряд із Соломоном, не кажучи ні слова.

– Йди сюди, – шепоче він, обіймаючи її рукою за плечі і притягаючи до себе. Ще одна її втрата за цей тиждень. Він не знає, скільки вони так просиділи, але він з радістю сидів би й далі, якби ветеринар не стояв біля відчинених дверей, терпляче чекаючи, коли вони зберуться й підуть, щоб він міг повернутися до своєї сім’ї після цього довгого дня.

– Вибачте, – Соломон знімає руку з плечей Лори. – Ходімо.

Надворі тепер темна ніч, з місцевого пабу долинає музика.

– Я б не проти випити, – говорить він. – Ходімо зі мною?

Пожежні двері бару відчиняються, надвір вилітає пляшка й падає в бак для сміття, розбиваючись об купу інших пляшок.

Лора відтворює її брязкіт.

Він сміється:

– Вважатиму, що це означає «так».

Вони сидять біля пабу, за дерев’яним столом, на дерев’яній лаві, за рогом від них – компанія курців. Коли Соломон відчинив двері, і всі голови повернулися до двох незнайомців, Лора швидко позадкувала. Соломон полегшено зітхнув. Тепер вона сидить зі склянкою води, а він – із «Гіннессом».

– Взагалі не п’єш? – запитує він.

Вона хитає головою. Від її рухів лід стукається об склянку. Вона точно відтворює це цокотіння. У Соломона це досі не вкладається в голові, проте він не уявляє, як заговорити про це, здається, що вона цього навіть не помічає.

– З тобою все гаразд? – запитує він. – Том і Моссі. Це забагато втрат на один тиждень.

– На один день, – виправляє вона. – Я тільки сьогодні дізналася про Тома.

– Шкода, що тобі довелося так почути про таке, – говорить Соломон тихо, думаючи про те, як Джиммі просто бовкнув це.

– Том привозив мені покупки щопонеділка. Його не було в понеділок. Я зрозуміла, що щось не так, уже тоді, але мені було нікого запитати. Сьогодні в лісі я подумала, що Джо – це Том. Я ще ніколи його не бачила. Вони геть однаковісінькі. Але він був такий злий. Том ніколи не бував злим.

– Ти прожила там десять років і ніколи не бачила Джо?

Вона хитає головою:

– Том не дозволяв цього.

Він хоче запитати, чому, але стримується.

– Джо зараз у скорботі, зазвичай з ним простіше домовитись. Варто почекати.

Вона відпиває води, стурбована.

– То ти з понеділка нічого не їла? – раптом збагнув Соломон.

– У мене є садок, город, яйця. Я саме збирала їжу в лісі, коли побачила тебе, – вона соромливо усміхається йому, згадуючи їхню зустріч. Він теж усміхається, а потім сміється з самого себе, з того, як він почувався, немов школяр.

– Господи, давай я погодую тебе, що ти хочеш – гамбургер, чіпси? Я й собі теж візьму, – він встає і дивиться на кафе-фастфуд через дорогу. – Я вже аж дві години не їв.

Вона усміхається.

Він очікує, що вона накинеться на їжу, але помиляється. Все у ній спокійне, повільне. Вона стримано бере чіпси довгими витонченими пальцями.

– Звідки твоя бабуся знала Тома? – запитує він.

– Ти ставиш забагато питань.

Він думає про це:

– Справді. Так я будую розмову. А як ти будуєш розмови? – запитує він, і вони удвох сміються.

– Ніяк. Мені ні з ким говорити. Принаймні з людей.

Хтось за рогом встає з-за столу, відсуваючи лаву, яка скрегоче об землю. Вона відтворює цей звук. Один раз, другий – доки це не виходить у неї бездоганно. Барменка, що прибирає столик поруч із ними, здивовано дивиться на неї.

– Я будую чудові розмови з самою собою, – провадить далі Лора, не помічаючи того погляду, або не зважаючи на нього. – І з Моссі і Рінгом. І з неживими речами.

– Ти не сама така, – він усміхається, дивиться на неї, глибоко зацікавлений.

Вона видає новий звук, з якого він сміється. Схожий на вібрацію телефона.

– Що це? – запитує він.

– Що? – супиться вона.

І раптом він чує звук знову, і він злітає не з уст Лори, хоча йому доводиться уважно придивитись до неї. Він відчуває, що в кишені вібрує його мобілка.

– Ой, – він лізе в кишеню і дістає телефона.

П’ять пропущених дзвінків від Бо, а потім – три повідомлення, дедалі роздратованіші.

Він кладе його екраном на стіл, не звертаючи уваги.

– Звідки ти взнала Тома?

– Знову питання.

– Бо ти мені цікава.

– А ти мені цікавий.

– То запитай щось у мене, – всміхається він.

– Дехто взнає людей інакше, – її очі пронизують так, що в нього починає калатати серце.

– Гаразд, – він відкашлюється, і вона знову абсолютно точно відтворює цей звук. – Ми – я, Бо і Рейчел – знімали документальний фільм про Джо і Тома. Ми провели з ними рік, спостерігали за кожним їхнім рухом. Наскільки я знаю Джо і Тома, вони не зналися взагалі ні з ким, крім постачальників і покупців, і навіть з тими не дуже часто спілкувалися, вони були геть самі, все життя. Я не уявляю, як Том міг зустріти твою бабусю.

– Вони познайомилися через мою маму, яка приносила їм їжу й необхідні речі. Вона прибирала в їхньому будинку.

– Це ж робить Бріджит.

– Перед Бріджит.

– Як давно це було? – запитує Соломон, схилившись до неї, йому страшенно цікаво, вішає вона локшину йому на вуха чи ні. Йому здається, що це правда.

– Двадцять шість років тому, – відповідає вона. – Або трохи давніше.

Він дивиться на неї, поступово усвідомлюючи все. Лорі двадцять шість років. Том допоміг її бабусі. Її мати була домогосподаркою в їхньому будинку двадцять шість років тому.

– Том був твоїм батьком, – каже він тихим голосом.

Це, здається, стурбувало її, і вона озирається навколо, відтворюючи дзвін келихів, розбиту пляшку в сміттєвому ящику, дзенькіт льоду. Один звук перетікає в інший, вони змішуються, мов її страждання.

Він настільки вражений тим, як він прийшов до цього усвідомлення, і ще більше – тим, що це правда. Він накриває рукою її руку.

– Тоді ще більш прикро, що тобі довелося дізнатися про його смерть саме так.

Вона відтворює його звук, його кашель, хоча він і не кашляв зараз, але для неї цей звук пов’язаний з його ніяковістю, мабуть, так вона хоче сказати йому, що почувається ніяково, намагається показати, що вона відчуває, нагадуючи йому моменти, коли він сам так почувався. Може, ці її звуки – це її особлива мова. Може, він геть збожеволів, витрачаючи стільки часу і так вірячи в когось, кого Бо вважає дурною чи взагалі розумово відсталою. Але жінка, що зараз сидить перед ним, зовсім не здається йому дурною.

– Лоро, чому ти покликала мене сьогодні?

Вона дивиться на нього, тими чарівливими зеленими очима.

– Тому що, крім Тома, ти єдина людина, яку я знаю.

Соломону ніколи не доводилося бути єдиним, кого хтось знає. Йому це здається незвичним, у цьому відчутна якась особлива близькість. І про це не можна думати легковажно, це величезна відповідальність. Це варто плекати.