Читать книгу Співуча пташка - Сесілія Агерн - Страница 12

– «Білосніжка»! – проголошує Бо, стукаючи пляшкою пива об стіл у барі готелю, голосніше, ніж вона хотіла.

Рейчел сміється. Соломон хитає головою і тягнеться до тарілки з горішками.

– Серйозно, вона схожа на справжню Білосніжку, – провадить вона далі захоплено. – Я точно могла б змалювати це. Живе в лісі, співає для тих довбаних тварин.

Соломон і Рейчел не можуть стриматися і регочуть над цим і над запалом Бо. Бо напідпитку, очі в неї сяють, щоки порожевіли, і вони обговорюють свій майбутній фільм. Замість того щоб їхати додому, Бо вдалося вмовити Рейчел залишитися ще на два дні. Вони переночують у готелі дві ночі, вдень зніматимуть фільм у хатці Лори, поїдуть додому в п’ятницю, і повернуться в неділю ввечері. Вона просто не може заспокоїтись, і її захват заразливий, тож ані Соломон, ані Рейчел не знайшли в собі сил відмовитися. Лора нагорі, у своїй кімнаті, суміжній до їхньої, – вони зафільмували, як вона заходила туди. Бо знімала все. Перші дитячі кроки Лори у великий страшний світ, хоча не можна сказати, що в цьому було щось надто драматичне. Лору виховувала не зграя вовків, вона знала, як слід поводитися. Все залишалося в ній, вона була стримана. Рейчел знімала, як Лора сидить у машині, вперше за десять років, хатину, що зникала вдалині, за будинком кажанів. Лора не озиралася, відтворюючи звук роботи двигуна. Коли Лора залишала землю Тулінів, її обличчя не змінилося. Вона тихо, повільно поглинала все з довкілля і виглядала спокійно, мов спляча дитина. І хоча все здавалося замкненим усередині неї, її звуки просочувалися назовні, розповідаючи про неї дещо.

– Я почуваюся так, ніби в нас з’явилася дитина, – пожартувала вона до Соломона про суміжну кімнату, коли вони подалися до бару.

– Якщо Лора – Білосніжка, тоді хто та зла відьма, що замкнула її? – запитує Рейчел.

– Її бабуся, – відповідає Соломон, у якого розв’язався язик. Хоча він засинав увесь день, тепер він на диво збадьорився. – Але не зла. Принаймні з добрими намірами.

– Усі злі люди вважають свої наміри добрими, так чи інакше, – зауважує Бо. – Менсон вірив, що його вбивства наблизять апокаліптичну расову війну… А як щодо «Рапунцель»?

– А як щодо «Мауглі»? – жартує Рейчел.

Бо не зважає на неї.

– Полонена в тій хаті, на верхівці гори, відрізана від світу. І в неї довге світле волосся, і вона красуня, – додає вона. – Не те щоб це щось змінювало, але це щось-таки змінює, і всі ми це розуміємо, – вона вказує пальцем в обличчя Соломона і Рейчел, не дає їм заперечувати, хоча вони й не збиралися.

– Не розумію, чому ти перебираєш мультфільми Діснея, – говорить Рейчел. – Це якось пов’язано з фінансуванням?

– Тому що це все схоже на казку. Лора якась неземна, мов з іншого світу, вам так не здається?

Звичайно, Соломон погоджується, він відчував це від самого початку і, може, він помилявся, може, він просто дурень, якщо думає, що лише його Лора так вразила.

– Вона розмовляє з тваринами і птахами, – продовжує Бо. – Нагадує щось діснеївське.

– Де Ніро розмовляв із дзеркалом, – зауважує Рейчел. – Ширлі Валентайн – зі стіною.

– Не зовсім те саме, – всміхається Бо.

– Вона не розмовляє з ними, вона імітує їх, – пояснює Соломон. – Це різні речі.

– Імітатор. Імітаторка.

– Феміноніми? Від такої феміністки, як ти? Як тобі не соромно? – кепкує Рейчел, махаючи барменові, щоб наливав іще.

– Відлуння Лори.

– Просто чудово, – відповідає Рейчел. – Для правдивої історії.

– Вона відтворює звуки, – Соломон розмірковує вголос. – Вона повторює ті, яких не чула раніше, по кілька разів, доки це не виходить у неї правильно. Може, для того, щоб їх зрозуміти. Вона видає стривожені звуки, почуваючись під загрозою, – такі як гавкіт, гарчання, автомобільна сигналізація, коли ми вперше зустрілися з нею. Вона пов’язує ці звуки з небезпекою або захистом.

Обидва замислюються над його аналізом.

– Цікаво, – киває Рейчел. – Я не помічала, що в цьому є особлива мова.

– Не помічала? – перепитує Соломон. Йому це здавалося очевидним. Усі звуки були різні. Співчутливе скімлення із Моссі, оборонні, захисні – коли вона була оточена. Наслідування кашлю Соломона, коли вона розуміла, що йому незручно, або взагалі в незручному становищі. Для нього ці звуки мають значення. Вкрай своєрідне, але відчутно, що в них є логіка.

– «Мова Лори», – говорить Бо, продовжуючи пошуки назви.

– То вона пародіює звуки, – говорить Рейчел. – «Пародистка Лора».

– Як глибоко, – сміється Бо.

– Вона не пародіює дії або рухи. Лише звуки, – каже Соломон.

Вони обидві замислюються про це.

– Я маю на увазі: вона не стає на чотири лапи, коли гарчить, як собака, і не бігає кімнатою, махаючи руками, як птах. Вона повторює звуки.

– Добре помітив.

– Наш друг антрополог, – каже Рейчел, підіймаючи свій келих.

– Антрополог – це гарна думка, – говорить Бо, витягаючи ручку й папір. – Варто поговорити з ним про неї.

– Є якийсь птах, що імітує звуки, – каже Соломон, не слухаючи їх. – Я нещодавно дивився передачу про нього, – він глибоко замислюється, його розум затуманений зміною часових поясів, а тепер і алкоголем.

– Папуга? – припускає Рейчел.

Бо гигикає.

– Ні.

– Хвилястий.

– Ні, він відтворює всі звуки. Людей, машин, інших птахів, я бачив це у фільмі.

– Гм, – Бо тягнеться до телефона. – Птах, що відтворює звуки.

Вона шукає якийсь час. Раптово її телефон починає голосно грати, і коли відвідувачі знову озираються до неї, вона швидко перепрошує і знижує гучність.

– Даруйте. Ось воно.

Вони схиляються до телефону, переглядаючи двохвилинне відео з Девідом Аттенборо і пташкою, що наслідує звуки інших птахів, бензопили, мобільного телефона, затвора фотоапарата.

– Точнісінько, як Лора, – говорить Рейчел, торкаючи екран масним від солоного арахісу пальцем.

– Він називається Лірохвіст, – пояснює Бо, глибоко замислюючись. – Лірохвіст Лора.

– Пташка Лірохвіст, – пропонує Рейчел.

– Ні, – Соломон хитає головою. – Просто Лірохвіст.

– Чудесно, – посміхається Бо. – Це воно. Вітаю, Соломоне, твоя перша назва!

Окрилені, опівночі вони вирішують, що час спати, і розходяться по своїх кімнатах.

– Я думала, що ти втомився, – всміхається Бо, коли Соломон притискає обличчя до її шиї, доки вона карткою відмикає двері. Вона промахується кілька разів, не може прицілитись.

– Ти як вампір, прокидаєшся вночі, – сміється вона.

Він кусає її за шию, і це нагадує йому про кажана, і це нагадує йому про будинок кажанів, і це нагадує йому про Лору, що зараз у сусідній кімнаті, і це спантеличує його, і він уже не так міцно притискається до Бо. На щастя, вона не помічає цього, бо нарешті спромагається потрапити карткою в двері і штовхає їх, відкриваючи.

– Цікаво, вона спить чи ні, – шепоче Бо.

З думками про Лору Соломон притискає Бо до себе, цілує її.

– Почекай, – шепоче Бо, – дай я послухаю.

Вона виривається і йде до дверей, що ведуть у кімнату Лори. Вона притискається вухом до дверей і, доки слухає, Соломон починає роздягати її.

– Соле, – сміється вона. – Я тут проводжу дослідження!

Він стягає білизну через її ноги, кидає її через плече. Він починає зі стоп і цілує її, рухаючись угору, вздовж ноги, облизує внутрішній бік її стегна.

– Не зважай, – Бо кидає своє дослідження і повертається спиною до дверей.

У ліжку Бо стогне від задоволення.

Соломон притягає її до себе, щоб поцілувати, і коли їхні губи змикаються, він знову чує стогін задоволення. Стогін Бо. Але він лунає не від Бо, а від дверей між кімнатами. Вони обидва застигають.

Бо дивиться на Соломона.

– Боже мій, – шепоче вона.

Соломон дивиться на двері. Світло з ванної падає в темну кімнату. Двері з їхнього боку зачинені, проте, мабуть, Лора відчинила свої двері й прислухається біля їхніх дверей.

– Боже мій, – повторює Бо, відсуваючись від Соломона і загортаючись у ковдру, намагаючись захиститись.

– Вона тебе не бачить, – говорить він.

– Цить.

Серце Соломона калатає, ніби його спіймали, коли він робив щось заборонене. Хоч Лора їх і не бачить, він упевнений, що вона їх чує.

– Мені однаково, це ж гидотно.

– Нічого гидотного.

– Заради Бога, Соломоне, – сичить вона, їй гидко від нього.

Вони дослухаються, але нічого більш не чутно.

– Що ти робиш? – сичить вона, дивлячись, як він встає з ліжка.

Він іде до дверей між кімнатами і притискає вухо до холодного дерева. Він уявляє собі, як Лора з того боку робить те саме. Її перша ніч удалині від її хатини, може, не треба було кидати її саму на кілька годин. Він сподівається, що з нею все гаразд.

– То що? – запитує вона, коли він повертається до ліжка.

– Нічого.

– Що, як вона божевільна, Соле? – шепоче Бо.

– Вона не божевільна.

– Скажена психопатка-вбивця.

– Не психопатка.

– Звідки ти знаєш?

– Нізвідки… це ж ти захотіла взяти її сюди.

– Слушне зауваження.

Він зітхає.

– Ми можемо хоча б закінчити?

– Не можемо. Я зараз узагалі нічого не можу.

Соломон зітхає, закладає руки за голову і дивиться в стелю, спати йому не хочеться анітрішки. Бо лежить на ньому, її ноги перекинуті через нього, так що він навіть не може вдовольнити себе сам, коли вона засне. Безсонний і збуджений.

Він скидає ковдру і відсувається так, що Бо падає з нього.

– Якщо збираєшся дрочити в туалеті – роби це тихо, інакше наш Лірохвіст іще тижнів два повторюватиме кожен твій стогін у камеру, – сонно попереджає Бо.

Він закочує очі і повертається до ліжка, його настрій геть зник.

В якусь мить він засинає, дослухаючись до Лори, що дослухається до нього.