Читать книгу Співуча пташка - Сесілія Агерн - Страница 6

– Оце так, – говорить Бо, коли автомобіль наближається до церкви в чарівній місцині. – Щось ми рано. Рейчел, можеш налаштувати камеру?

Соломон сідає, від його сну не залишилося й сліду.

– Бо, ми не будемо знімати похорон. Це неможливо.

– А чому це? – цікавиться вона, пильно дивлячись на нього своїми карими очима.

– У нас немає дозволу.

Вона озирається:

– Чийого? Це не приватна власність.

– Все, я вшиваюсь, – говорить Рейчел, виходячи з машини, щоб не встрявати в чергову їхню сварку. Такі буремні стосунки не тільки з Соломоном, а й із ким завгодно, хто зв’яжеться з Бо. Вона така вперта, вона примудряється сваритися навіть із найсумирнішими людьми, ніби єдиний відомий їй спосіб спілкування чи навчання – затято обстоювати своє, доки не почнеться суперечка. Вона це робить не тому, що насолоджується сварками, їй це потрібно, щоб дізнатися, як міркують інші. Вона влаштована не так, як більшість людей. Хоча вона чутлива, вона більш чутлива до розповідей людей, і не надто – до того, як отримати ці розповіді. Вона не завжди не має рації, Соломон багато чого навчився в неї за весь цей час. Іноді людей необхідно ставити в незручне становище, іноді потрібен хтось такий, як Бо, що може перейти межі дозволеного – і цим спонукати людей відкритися, поділитися своєю історією.

– Ми ж не питали Джо, чи можна знімати, – пояснює Соломон.

– Я спитаю його сьогодні, коли він приїде.

– Не можна запитувати його перед похороном його брата. Це нетактовно.

Вона озирається навколо, і Соломон бачить, як напружено працює її мозок.

– Може, хтось із тих, хто прийдуть на похорон, потім погодяться дати інтерв’ю, розкажуть про Тома щось, чого ми не знали, або висловлять свої припущення про те, яким стане життя Джо. Можливо, і Джо поговорить з нами. Я хочу уявити собі, яким життя Джо є зараз, і яким воно стане. – Вона говорить це, без упину обертаючись, щоб бачити все навколо себе.

– Достобіса самотнім і нещасним, я припускаю, – кидає Соломон, утрачаючи самовладання.

Вона розгублено дивиться на нього:

– А потім знайдемо тобі щось поїсти. Щоб ти не відгриз мені голову.

– Так, це цікава історія. Так, людям вона сподобається. Так, я теж хотів би знати відповіді. Але варто хоч трохи думати про те, як їх здобувати. Будь чуйнішою, Бо.

– Я і так чуйна.

Він дивиться на неї. Він часто говорить їй, що в неї відсутня деталь, яка відповідає за чуйність, що її не вмонтували, коли вона народилася. Її чесність може бути різкою, болючою, вона ще досі не навчилася співчувати і, може, ніколи й не навчиться.

Гуган-Барра – поселення, розташоване на захід від Мекрума у графстві Корк. Воно назване на честь Святого Фінбара, який, кажуть, побудував монастир на озерному острові в шостому столітті. Через таку віддаленість у часи переслідувань папістів та нонконформістів він став широко використовуватись для таємних католицьких літургій, а тепер завдяки своїй красі це місце популярне для проведення весіль. Соломон не зовсім розуміє, чому Джо обрав саме цю церкву, він упевнений, що Джо не стежить за модою, і його не міг привабити романтичний краєвид. Ферма Тулінів настільки віддалена від людей, як тільки можна собі уявити, і все ж вона має належати до парафії, він не знає точно, до якої, а близнюки Тулін були людьми невіруючими, це незвичайно для їхнього покоління, але вони і є незвичайні.

– Тобі варто запитати його, чому він обрав саме це місце, – говорить він Бо, завдаючи сумку з обладнанням собі на плече. У всякому разі йому цікаво, чому.

– А тобі варто записати, як он там дзюркотить вода, – відповідає вона: вона вкрай не любить, коли хтось диктує, як виконувати її роботу.

Соломон сам іде робити запис. Бо час від часу вказує Рейчел місцину, закуток або предмет, які, на її думку, варто зняти, але здебільшого вона залишає їх наодинці з їхнім обладнанням. Через це Соломонові й подобається працювати з Бо. Цим їхні стосунки подібні до стосунків між близнюками Тулінами: Бо, Соломон і Рейчел розуміють, як кожному з них подобається працювати, і не заважають одне одному в цьому. Соломон почувається вільним на цьому місці, на відміну від інших робіт, за які береться заради грошей. Він провів зиму, фільмуючи загадкові, химерні й незвичайні частини тіла, а літо – на реаліті-шоу про схуднення, і все це висотувало з нього життя. Він вдячний за ці документальні фільми з Бо, за її цікавість. І найчастіше його в ній дратують саме ті риси, що допомагають йому звільнитися від тієї буденної роботи.

Через годину зйомок з’явився похоронний автомобіль, і одразу за ним – вісімдесятирічний Джо за кермом свого «Лендровера», що не дуже часто виїздить за ворота його ділянки. Джо вибирається з джипа, вбраний усе в ті самі темно-коричневий костюм, светр і сорочку, що їх вони вже бачили на ньому сотні разів. Замість гумових чобіт він взувся в туфлі. Навіть цього сонячного дня він одягнений ніби глибокої зими. На голові в нього твідовий капелюх.

Бо одразу ж іде до нього, Рейчел із Соломоном – за нею.

– Джо, – говорить Бо, підходячи до нього і стискаючи його руку. Обійми – це було б занадто для нього, не дуже звичного до фізичних проявів симпатії. – Я співчуваю вашій втраті.

– Вам не треба було приходити, – каже він, здивовано оглядаючи всіх трьох. – Хіба ви були не в Америці, коли я подзвонив вам? – він запитує так, ніби вони були на іншій планеті.

– Так, але ми одразу ж подалися додому, щоб бути тут, поряд з вами. А ми можемо вести зйомку, Джо? Це буде гаразд? Людям, що спостерігали за вашою історією, буде цікаво, як у вас справи.

Соломон напружується через таку нахабність Бо, і водночас захоплюється нею; її сміливість і чесність видаються йому рідкісними, особливими.

– Та нехай уже, – махає він рукою, ніби це не має для нього жодного значення.

– Ми зможемо потім поговорити з вами, Джо?

– Вже на фермі, – відповідає він.

– А поминок не буде? – запитує вона.

– Що?

– Зібрання після поховання? З чаєм, бутербродами і тому подібним?

– Досить і кладовища. Навіщо метушитися? Справи не чекають, я тепер працюю за двох, чи не так?

У Джо темні кола під утомленими очима, в них добре видно сум. Труну знімають з автомобіля і ставлять на візок. Разом зі знімальною групою до церкви заходять семеро людей.

Церемонія коротка, посутня, священик читає панегірик, згадуючи працьовитість Тома, його любов до землі, давно померлих батьків і близькі стосунки з братом. Стоїчний Джо рухається лише один раз – знімає капелюха, коли труну з тілом Тома опускають у могилу на кладовищі. Потім він надіває його назад на голову і повертається до свого джипа. Соломон майже чує слова «От і все», що лунають в його голові.

Після похорону Бо бере інтерв’ю в домробітниці Бріджит, яка так боїться поглянути в камеру, ніби та може вибухнути їй в обличчя. Місцевий поліцейський Джиммі, постачальник, в якого близнюки Туліни купували корм для тварин, та фермер-сусід, чиї вівці паслися на одній похилій ділянці землі з вівцями Тулінів, – усі вони відмовляються дати інтерв’ю.

До ферми Тулінів треба їхати з півгодини, вона вдалині від усього, в глибині гірського схилу.

– В будинку Тулінів є книжки? – запитує Бо знічев’я. Вона часто так робить, бовкає вголос випадкові питання й думки, опрацьовуючи різні фрагменти інформації, отримані різними шляхами, складаючи їх у своїй уяві в одну цілісну картину.

– Не маю ані найменшого уявлення, – каже Соломон, дивлячись на Рейчел. Рейчел найкраще з них усіх уміє помічати й запам’ятовувати.

Рейчел міркує про це, згадує, як монтувала фільм.

– На кухні немає, – вона мовчить, подумки обходячи будинок. – У спальні теж. Принаймні на відкритих полицях. У них є шафки біля ліжка, хіба що там.

– Але більш ніде?

– Ніде, – впевнено каже Рейчел.

– Чого ти питаєш? – запитує Соломон.

– Бріджит. Вона сказала, що Том читав запоєм, – Бо кривиться. – Я не уявляю його з книжкою.

– Не уявляю, як можна зрозуміти, любить хтось книжки чи ні, просто подивившись на нього.

– Книголюби, звісно, завжди носять окуляри, – жартує Рейчел.

– Том ніколи не згадував ні про які книги. Ми рік прожили з ними, за їхнім розкладом. Я жодного разу не помічала, щоб він читав, не бачила його з книжкою. Вони навіть газет не читають, жоден з них. Вони слухають радіо. Прогноз погоди, спортивні передачі, іноді новини. А потім – спати. Жодного читання.

– Може, Бріджит просто це вигадала. Вона дуже хвилювалася через те, що її знімали, – розмірковує Соломон.

– Вона дуже докладно розповідала, як купувала книжки для нього в букіністичних крамницях та на благодійних розпродажах. Я повірила, що вона справді купувала книжки, але не вірю, що купувала їх для нього.

– Я не знаю, – позіхає Соломон, він ніколи не замислюється над дрібницями, у яких порпається Бо, а надто зараз, коли до нього повертаються голод і втома. – Люди кажуть дивні речі, коли їм в обличчя спрямована камера. А ти що думаєш, Рейчел?

Рейчел мовчить якусь мить, замислюючись над цим глибше, ніж Соломон.

– Ну, тепер він точно нічого не читає, – говорить вона.

Вони прибувають до будинку Тулінів, вони більш ніж знайомі з цією землею, провели багато темних ранків і ночей під зливами, вештаючись цією зрадливою ділянкою. Брати розділяли роботу між собою. Як вівчарі та дрібні молочні фермери вони від самого початку розподілили обов’язки і дотримувалися цього розподілу. Вони багато працювали і мало отримували. Кожен з них грав призначену йому роль від самої смерті їхнього батька.

– Розкажіть нам, що трапилося, Джо, – м’яко говорить Бо.

Бо та Джо сидять на кухні – головній кімнаті в будинку – на єдиних двох стільцях за пластиковим столом. Тут є стара електрична плита, з якої використовуються лише чотири конфорки. Тут холодно і вогко, навіть у таку погоду. У стіні – одна розетка з подовжувачем, до якого під’єднано все на кухні: електрична плита, радіо, чайник і електрообігрівач. Міна уповільненої дії. Обігрівач гуде, його шум заважає звукозапису Соломона. У кімнаті, та й в усьому будинку стоїть собачий запах через двох бордер-коллі, що тут і живуть – Моссі та Рінга, названих на честь Моссі О’Ріордана і Крісті Рінга, які зіграли важливу роль у перемозі Корка у фіналі всеірландського чемпіонату з хокею на траві в 1952 році; це був один з кількох разів, коли хлопці їздили до Дубліна зі своїм батьком, один з небагатьох їхніх інтересів, крім господарства.

Джо сидить на дерев’яному стільці, принишклий, його лікті на підлікотниках, а руки складені на животі.

– Це було в понеділок. Бріджит принесла продукти. Том збирався їх розкладати. Я вийшов. Я повернувся випити чаю і побачив його тут, на підлозі. Я відразу зрозумів, що його вже немає.

– І що ви зробили?

– Я розклав продукти. Він цього не зробив, отже, помер досить швидко. Либонь, одразу після того, як я пішов. Серцевий напад. А потім я подзвонив, – він киває на телефон на стіні.

– Ви в першу чергу розклали продукти? – перепитує Бо.

– Так.

– А кому ви подзвонили?

– Джиммі. На станцію.

– Ви пам’ятаєте, що ви сказали?

– Не знаю. Мабуть, що Том помер.

Мовчанка.

Джо згадує, що він перед камерою, згадує пораду, яку Бо дала йому два роки тому: говорити не зупиняючись, розповідати свою історію:

– Джиммі сказав, що він має викликати швидку допомогу в будь-якому випадку, хоч я і знав, що його не повернути. А тоді він і сам приїхав. Ми випили чаю, поки чекали.

– А Том весь цей час був на підлозі?

– Звичайно, куди б я його переклав?

– Та, мабуть, нікуди, – відповідає Бо з легкою усмішкою на губах. – Ви щось говорили Тому? Доки чекали на Джиммі та швидку.

– Говорив щось Тому? – перепитує він, ніби говорить з божевільною. – Та він же був мертвий! Мертвіший за мертвого. Чого б я щось йому говорив?

– Щоб попрощатися абощо. Іноді так роблять.

– Та! – байдуже говорить він, дивлячись повз неї, думаючи про щось іще. Може, про прощання, яке могло б у них відбутися, чи про ті прощання, що вже відбулися, про корів, яких слід подоїти, чи про документи, які слід заповнити.

– Чому ви сьогодні обрали саме цю церкву?

– Саме там побралися мама з татом, – пояснює він.

– Том хотів, щоб його похорони відбулися саме там?

– Він ніколи про це не говорив.

– Ви ніколи не говорили про свої плани? Чого ви б хотіли?

– Ні. Ми знали, що будемо поховані поряд з мамою й татом. Бріджит щось говорила про каплицю. Це було б просто чудово.

– У вас усе буде гаразд, Джо? – запитує Бо, м’яко, зі щирою турботою.

– Та куди я подінуся? – він усміхається (таке буває нечасто!) так сором’язливо, що стає схожим на маленького хлопчика.

– Ви вважаєте, що хтось вам допомагатиме з цим усім?

– Син Джиммі. Ми вже домовилися. Він допомагатиме, коли це буде потрібно. Підіймати щось, робити важку роботу.

– А як щодо обов’язків Тома?

– Мені доведеться їх виконувати, а як іще? – він совається на стільці. – Більш нікому.

І Джо, і Тома завжди дивували питання Бо. Вона запитувала про те, що й так було очевидно, вони не могли зрозуміти, чому вона так багато допитується та аналізує, коли їм завжди все було зрозуміло. Навіщо питати про щось, коли відповідь очевидна? Навіщо шукати ще одну відповідь, коли вистачить і однієї?

– Вам доведеться говорити з Бріджит. Давати їй список покупок. Готувати, – нагадує йому Бо.

Він виглядає роздратованим через це. Ґаздування ніколи йому не подобалося, це була царина Тома.

– Тому подобалося читати? – запитує вона.

– Ге? – перепитує він її, ніби якусь божевільну. – Не думаю, що Том прочитав хоч одну книжку в своєму житті. Принаймні після того, як закінчив школу. Може, хіба сторінки про спорт, коли Бріджит приносила газети.

– Коли ви в понеділок розкладали покупки, в пакетах було щось нетипове?

– Ні, нічого.

Усвідомлюючи, як Джо сприймає англійську мову, вона перефразовує:

– Було що-небудь не таке, як завжди?

Він дивиться на неї, ніби наважуючись на щось.

– Почнемо з того, що було забагато.

– Забагато?

– Два буханці хліба. По два кавалки шинки і шматків сиру, і ще щось, не пам’ятаю точно.

– Книжки?

Він знову дивиться на неї. Тим самим поглядом. Інтерес збуджено.

– Одна.

– А можна на неї глянути?

Він встає й дістає з кухонного ящика книжку в м’якій обкладинці:

– Ось вона. Я збирався віддати її Бріджит, думав, що це її, як і інше.

– Ви думаєте, що Том її не просив?

– Та нащо б вона йому? Якщо він її просив, то він не тільки на серце був хворий, – він каже це на камеру, гигикаючи.

Бо вчіпляється у книгу. Соломон знає, що вона розглядатиме кожну дрібницю, доки не знайде відповіді.

– Повернімось до обов’язків Тома. Які тепер у вас обов’язки на фермі?

– Ті, що й завжди, – він ніби вперше замислюється про це, про те все, що Том робив протягом дня, про те, що вони обговорювали вечорами. – Він наглядав за свердловиною біля будинку кажанів. Я не був там уже багато років. Тепер, либонь, мені доведеться стежити за нею.

– Ви ніколи раніше не згадували про будинок кажанів. Покажете нам його?

Вони вчотирьох і одна з відданих вівчарок залазять до джипа Джо. Він везе їх своєю ділянкою, ґрунтовою дорогою, що видається небезпечною навіть зараз, не кажучи вже про зиму та ті буремні дні або ранкові ожеледі. Самотній вісімдесятирічний чоловік не зможе впоратися з цим, це було ледве до снаги двом вісімдесятирічним. Бо сподівається, що син Джиммі – працьовитий молодик, що він робитиме більше, ніж Джо попросить, адже Джо – не той чоловік, що проситиме допомоги.

Іржава огорожа перепиняє їхній шлях. Соломон випереджає Джо, вискакує з джипа, щоб відкрити її, а потім біжить, наздоганяючи їх. Джо зупиняє машину на галявині в лісі, Соломон згрібає своє обладнання. Решту шляху їм треба йти вгору стежкою. Пес, Моссі, біжить перед ними.

– Погана земля, з неї ніколи не було жодної користі, але ми все одно тримали її, – пояснює Джо. – У тридцятих роках тато посадив тут сріблясті ялини і скручені сосни. Вони ростуть у поганих ґрунтах на сильних вітрах. Зо два десятки акрів. Звідси видно лісопарк Гуган-Барра.

Вони заходять за загорожу й опиняються на галявині з повіткою, колись пофарбованою в білий колір, але тепер облізлою, пошарпаною часом, з сірими бетонними залисинами. Вікна забиті. Навіть цього чудового дня ця похмура, аскетична будівля вирізняється на тлі чудового краєвиду.

– Це будинок кажанів, – пояснює Джо. – Я грався тут маленьким хлопчиком, – усміхається він. – Ми на спір заходили всередину, замикали двері і рахували так довго, як тільки могли.

– Коли ви востаннє тут були? – запитує Бо.

– Та років двадцять тому. Ще давніше.

– А часто Том сюди навідувався? – запитує Бо.

– Раз чи двічі на тиждень, перевіряв, чи не засмітилася свердловина. Вона там, за повіткою.

– Якщо ця земля не приносить вам грошей, чому ви не продали її?

– Коли татко помер, цю землю виставили на продаж. Якийсь хлопець з Дубліна хотів побудуватися тут, але нічого не міг вдіяти з цим будинком кажанів. Активісти піклуються про довкілля, – він піднімає підборіддя, підкреслюючи своє роздратування. – Сказали, що кажани – рідкісні тварини. Не можна зносити цей сарай або щось будувати біля нього, щоб не перегороджувати їхні повітряні шляхи. Тож так ми його й не продали. Моссі! – Джо гукає свого пса, що зник з поля зору.

Вони припиняють зйомку. Рейчел підходить до будинку кажанів, притискається обличчям до вікна, намагаючись щось розгледіти крізь шпари між дошками. Бо помічає, що Соломон іде, з обладнанням у руці прямує до лісу. Вона сподівається, що він почув щось цікаве, що варто записати, тож відпускає його. Навіть якщо й не почув – вона розуміє, що підняла їх із Рейчел рано, потягла сюди, голодними, а вони не можуть жити без їжі, на відміну від неї, і вона вже відчуває їхнє роздратування. Вона дає йому кілька хвилин побути самому.

– Де свердловина?

– Там, за будинком кажанів.

– Ви не проти, якщо ми зафільмуємо, як ви перевіряєте свердловину? – запитує вона.

Вона впізнає його буркотіння – воно означає, що він робитиме все, що вона схоче, йому все одно, якою б дивною вона йому не здавалася.

Доки Рейчел і Джо обговорюють кажанів, – Рейчел може підтримувати розмову практично на будь-яку тему, – Бо вирішує трохи пройтися, побіля будинку кажанів і навколо нього. За ним, трохи нижче, є хатинка, схожа на повітку, біла фарба майже вся облізла, сірий бетон похмуро проглядає посеред зелені. Моссі кружляє перед хатиною, обнюхуючи землю.

– Хто тут жив? – запитує Бо.

– Га? – гукає він, не розчувши її.

Вона оглядає хатину. У цій будівлі є вікна. Чисті вікна.

Джо і Рейчел ідуть за нею, повертають за ріг і прямують до хати.

– Хто тут жив? – повторює Бо.

– Тітка мого батька. Багато років тому. Коли вона виселилася – вселилися кажани, – він знову гигикає. Він заплющується, намагаючись згадати її ім’я. – Кітті. Ми докучали тій жінці. А вона нас лупцювала дерев’яною ложкою.

Бо поволі йде, підходить до хати, роззираючись навколо. Біля неї є город, ростуть фруктові дерева. Вона розглядає вікна – чисті. За одним з вікон у склянці стоять польові квіти, трава в тріщинах невисока, доглянута.

– Джо, – говорить Бо. – Хто тут живе тепер?

– Нікого. Може, хіба кажани, – жартує він.

– Але ж погляньте.

Він дивиться. Він розглядає все те, що вона вже усвідомила. Город і фруктовий сад, хатина, блискучі вікна, двері, пофарбовані в зелений колір, фарба на них свіжіша, ніж на всьому іншому навколо. Він зовсім розгубився. Вона заходить за хату, натрапляє на козу й двох курей, що блукають поблизу.

Серце в неї калатає, вона біжить назад.

– Джо, там хтось живе.

– Чужинці? Вторглися на мою землю? – він говорить зі злістю, це почуття ніколи не проявлялося ані в Джо Туліна, ані в його брата за весь час, що його вона провела з ними.

Стиснувши руки у великі кулаки, він прямує до хатини, так швидко, як тільки може, а вона намагається його зупинити. Моссі мчить за ним.

– Стривайте, Джо, стривайте! Давайте покличемо Соломона! Соломоне! – гукає вона. Вона не хоче стривожити того, хто живе в хаті, але вибору немає. – Рейчел, знімай! – Рейчел уже й так це робить.

Але для Джо жоден фільм зараз не має значення, він береться за дверну ручку, уже збирається рвучко розчахнути двері, але стримує себе. Він же зрештою джентльмен, і натомість стукає.

Бо дивиться в бік лісу, де зник Соломон, і знову на хату. Вона зараз ладна вбити Соломона, не слід було його відпускати, він повівся непрофесійно. Вона дозволила йому відійти, бо розуміла, що він давно не їв, і, як його дівчині, їй добре відомо, який він стає, коли зголодніє. Сварливий, неуважний, дратівливий. Іще один недолік романтичних стосунків з колегою: щире піклування про те, щоб ваші рішення його не перевтомлювали. Доведеться щось вирішувати зі звуком. Принаймні в них буде відео, а звук можна додати й потім.

– Обережно, Джо, – говорить Рейчел. – Ми не знаємо, хто там.

З хати ніхто не відповідає, тож Джо штовхає двері й заходить досередини. Рейчел за ним, а слідом і Бо.

– Що за… – Джо стоїть посеред кімнати, роззираючись на всі боки, чухаючи потилицю.

Бо швидко вказує, на що Рейчел слід навести камеру.

Це однокімнатний будиночок. Біля стіни – односпальне ліжко, над ним – невеличке віконце, що виходить на город. Навпроти – грубка, що не надто відрізняється від печі в будинку Джо, а біля книжкових полиць стоїть крісло.

– Книжки, – спантеличено промовляє Бо вголос.

На підлозі з півдесятка овечих шкур, вони, звісно, потрібні, щоб жорстокої зими утеплювати холодну кам’яну долівку будинку, що вочевидь опалюється лише грубкою. Овечими шкурами вкриті й ліжко, й крісло. Радіоприймач, увімкнений у розетку в стіні, стоїть на підлозі, тихо грає музика.

Тут відчувається жіноча рука. Бо не зовсім усвідомлює, в чому саме її відчутно. Вона розуміє, що надто упереджено було б робити такий висновок із квітів у склянці, запаху парфумів тут не чути, але є тут якась жіночність, це дуже охайний селянський будинок Тома й Джо. Тут відчуття зовсім інше. За ним доглядають, у ньому живуть, а на спинці стільця висить рожевий кардиган. Вона штовхає Рейчел.

– Уже є, – каже та, з її чола струмує піт.

– Знімай далі, я повернуся за хвилину, – говорить Бо і біжить з хати до лісу.

– Соломоне! – кричить вона на весь голос, знаючи, що нікого не потурбує – адже поблизу нікого немає. Вона повертається на галявину перед хатиною, бачить його неподалік на схилі в лісі, він просто стоїть там, дивиться на щось, ніби в трансі. Його звукозаписувальне обладнання на землі, за кілька футів від нього, а напрямлений мікрофон спертий об дерево. Побачивши, що він навіть не працює, вона просто сказилася.

– Соломоне! – гукає вона, і він нарешті дивиться на неї. – Ми знайшли будинок! Хтось там живе! Обладнання, бігом, ворушися, зараз! – вона не впевнена, що використовує відповідні слова, що говорить їх у правильному порядку, їй просто потрібно, щоб він ворушився, їй потрібен звук, їй потрібно записати історію.

Але у відповідь Бо чує звук, не схожий ні на що, що вона досі чула в житті.