Читать книгу Співуча пташка - Сесілія Агерн - Страница 14

Вночі вражає те, який темний світ Лори, який він відокремлений, віддалений. Те, що вдень здається далеким, проте умиротвореним, ночами постає зловісним, загрозливим, ніби всі від неї відвернулися. У неї немає нікого. Нікогісінько. Рінг, пес-вівчарка, що залишився живим, іноді приходить до Лори, коли він не поряд із Джо. Та вівчарка – її єдиний супутник, а ще птахи та істоти, що товчуться навколо неї. Вона вправно помічає їх раніше за інших, попереджаючи Рейчел, доки та не ступає назад і не наводить камеру на мертвого борсука або повалене пташине гніздо. Її почуття настільки вивірені, налаштовані на природу навколо неї, принаймні Соломону так здається, що Лірохвіст, як Бо тепер взялася називати її, мало не зникає. Бо розуміє, що Лірохвіст не відчуває своєї присутності в довкіллі, а замість цього поглинає звуки, почуття, життя всього навколо неї так само як у її улюбленій книзі оповідок. Доки дерево насичується людським життям і стає молодою жінкою, ця молода жінка насичується природою і стає частиною природи, принаймні намагається.

– У неї має бути продовження, – говорить він про ту книжку. – Я хотів би дізнатися, ким ця босонога жінка, що була колись деревом, стає у світі. Обертається на затяту ділову жінку в діловому світі і втрачає всі свої емоції? Стає роботом? Або ж вона закохується, виходить заміж і народжує п’ятьох деревних дітей, або… – він сміється.

– Що?

– Не зважай.

– Скажи мені.

– Або ж вона виходить на дорогу, щойно залишивши парк, і втрапляє під вантажівку, бо вона не бачила транспорту з парку, – він усміхається, але Лора виглядає замисленою.

– Я думаю, їй просто треба знайти когось, кому вона могла б довіряти, і все в неї буде гаразд.

– Довіряти, – говорить він, не вражений цим словом. – Деревна жінка дізналася про довіру в парку?

– Ні, – сміється вона. – Ну, можливо. Вона дізналася про людяність. Ти маєш прочитати її. Але їй не треба було дізнаватися про це в парку. Довіра – це щось, що відчуваєш у собі.

– А, інстинктивно.

– Так.

– Не розповідай мені поки що закінчення.

– Це не з тієї історії.

Він розглядає її, не переймаючись, що вона це помітить. Її очі блищать навіть у темряві, її губи пухкі і м’які, він понад усе хоче поцілувати їх. Він відвертається, відкашлюється.

– Хочеш спати тут цієї ночі? – запитує він.

– А ти будеш тут?

– Ні, – тихо говорить він. – Я не можу, Лоро.

– Ой, я розумію, – вона збентежується, але він не може прочитати по її очах у темряві. – Я мала на увазі всіх вас. Я запрошую вас усіх.

– Усі ми отам? – перепитує він, озираючись назад, на хатину, де Рейчел і Бо гомонять на канапі.

– Ні, ти маєш рацію, ми повернемося в готель, – говорить вона. – Я не хочу залишатися тут на самоті.

І сама до себе вона додає: «Більш не хочу».

Наступного ранку вони їдуть до будинку бабусі Лори, де зростали вона і її мати. Ніхто в ньому не жив після того, як Гетті відійшла до іншого світу вісім років тому, і це помітно. Хоча вона й не була тут десять років, Лора проводить їх, ніби була тут учора. Бо стримано говорить з нею по дорозі, розуміючи, наскільки чуттєва ця мить.

– Ти не знаєш, твоя мама або бабуся залишили заповіт? – запитує Бо, коли вони йдуть довгим шляхом серед високих дерев до будинку. Бо навмисно вирішила залишити автомобіль біля воріт на головній дорозі, вона хотіла зафільмувати почуття Лори, що йде до будинку вперше за десять років.

Лора хитає головою:

– Звідки мені знати?

– Спитати в адвоката твоєї бабусі, або в судового виконавця її волі.

– У баби не було навіть душу, навряд чи в неї був виконавець волі.

Рейчел і Соломон відвертаються одне від одного, щоб не засміятися вголос.

– Ну, якщо не було виконавця, має бути визначений спадкоємець. Спадкоємцем стає найближчий родич. Я все це говорю тому, що ти могла б успадкувати цю землю і майно, Лоро. Якщо десь у банку є гроші, цінні папери або пенсія, вони теж можуть бути твоїми. Я можу допомогти тобі довідатися про це все, якщо хочеш.

– Дякую, – вона довго мовчить. Вона зупиняється і нахиляється, щоб зірвати фрезію, крутить її в пальцях. Рейчел переміщується, щоб захопити затінений силует Лори проти сонячного світла: доки вони йдуть, сонце тьмяніє, а потім і зовсім згасає за деревами, як світло маяка.

Лора продовжує, цього разу швидше.

– У баби не було більш нікого. Вона була єдиною дитиною в сім’ї. Її батьки давно померли. Вона народилася в Лідсі, кинула школу в чотирнадцять років, працювала на заводі, шила. Вона переїхала до Ірландії, щоб доглядати дітей у сусідській сім’ї, але це тривало недовго. Того літа, коли вона приїхала, вона зустріла… дідуся, – вона дивиться на будинок, що показується вдалині. У неї перехоплює подих.

Соломон готується заспокоювати її.

Мовчанка.

Рейчел іде за нею. Опускає камеру. Будинок очима Лори.

Соломон хоче подивитися їй в обличчя, але він має залишатися позаду камери. Він вивчає її, вбирає все, що стосується її. Як піднялися її плечі, застиглі, жорсткі. Її пальці більш не крутять фрезію. Вона падає на землю, біля її ноги. Він слухає її дихання крізь навушники. Швидке, неглибоке дихання.

Соломон відводить погляд від Лори, щоб оглянути краєвид. Трава така висока, що сягає вікон будинку. У ньому немає нічого казкового – коричнева цегла, плоский дах, вхідні двері та два вікна з обох боків. Нічого захопливого – і все ж для Лори це справжнісінька скарбниця дорогоцінних миттєвостей.

Він очікує, що її слова будуть настільки ж передбачувані, як слова Бо, коли вона підняла свою першу нагороду: «Господи, яка ж важезна!» – слова, через які він з неї кпив, коли вона повернулася з тим першим шматком кришталю в руках. Вона більш ніколи не говорила такого – красномовніша, досвідченіша, не така ошелешена. Він уявляє легке здивування Лори: «Він такий низенький, менший, ніж я пам’ятаю…» – звичні слова, що їх говорять дорослі, повертаючись у місця свого дитинства, але вигляд будинку нагадує їй про щось інше, неочікуване.

– Якщо і є заповіт, хоча я так не думаю, – каже Лора твердо, – і його насправді заповіли мені, то він уже був переданий державі, бо про мене немає жодних записів. Єдині, хто взагалі знали про моє існування, мертві. – Вона випереджає їх і простує високою травою до будинку. Рейчел стривожено дивиться на Соломона. Здивування відображається на обличчі Бо, яка поспішає, щоб наздогнати її.

Лора сіпає ручку дверей, але вони замкнені. Вона зазирає у вікна будинку, у кожне з них, притискається обличчям до брудного скла, затуляючись від сонячного світла. Скло настільки запацьоране, що ледь можна побачити щось усередині. Вона заходить за будинок.

– Яка з кімнат була твоєю? – підходить Бо.

– Оця.

Усередині залізне ліжко без матраца, шафа без дверей. І більш нічого, жодних слідів життя Лори. Соломон намагається прочитати щось на її обличчі, намагається якнайкраще розгледіти її, але Рейчел дивиться на нього роздратовано, він перекриває світло, заважає їй, плутаючись під ногами.

Нарешті він опускає обладнання на землю. Він знімає светра, пов’язаного на поясі, і обгортає ним свою руку і лікоть.

Скло розбивається. Бо, Рейчел і Лора здивовано озираються на нього.

– Тепер тут відчинено, – говорить він.

Лора всміхається йому.

– Розкажи нам, як тут жилося, так, як сама хочеш, – пропонує Бо, коли вони влаштувалися, посідали надворі, поблукавши населеним щурами будинком. Бо знаходить красиву місцинку посеред високої трави, будинок і ліс простяглися за ними. Сьогодні теплий літній день, важкий, ніби збирається на грозу, і небом біжать стрімкі хмари, швидко розчиняючись вдалині, ніби вони знають щось, чого не знає все інше, все непорушне. Просто чудова панорама для фільму. Лора сидить на стільці, Бо перед нею, поряд з камерою, але не в кадрі. І після звичних підказок для того, хто розповідатиме про себе – уводити питання у відповідь, щоб стрічка була легшою для сприйняття – вони починають.

– Нічого не змінилося, – говорить Лора, заплющуючи очі і вдихаючи. – Почуття ті самі. Принаймні якщо заплющити очі.

– Як тобі бачити будинок у такому стані?

Лора дивиться на будинок, ніби він чужий для неї.

– Я пам’ятаю його не таким. Він ніколи не був бездоганним, баба і мама були ґаздинями, але по-своєму. Скрізь були якісь штуки, скляні банки, в них зібраний різний дріб’язок, джгутики, ґудзики, травинки, камінці, клаптики тканини. Зілля, гілля, дозвілля, – вона усміхається, ніби згадуючи якийсь особистий жарт. – Так баба часто говорила про цей дім. Ми втрьох заповнювали його зіллям, гіллям і дозвіллям.

– Твої баба й мама – можна я називатиму її «баба»? – заробляли тим, що шили й перешивали одяг. Я говорила з місцевими жителями, вони твердять, що це був успішний бізнес, із багатьма замовниками.

І вчора ввечері, і сьогодні вранці Бо зникала з готелю, ходила «на розвідку». Соломонові залишалося розважати Лору, і вони грали в карти, доки Бо не повернулася опівночі, її дихання пахло пивом, її одяг – димом. Соломона засмутило її повернення. Він хотів довше побути з Лорою, слухаючи її звуки, як вона відтворює тасування карт, цокіт льоду, що, розтаючи, б’ється об склянку. Це було схоже на музику. З нею можна розслабитися, бути спокійним, жодного поспіху, жодної паніки. Час не був ворогом, здавалося, що його взагалі не існує. У неї не було телефона, на який вона б поглядала, не було годинника на руці. Вона просто була тут і зараз, ніжна лінія її рота, її довге волосся, що торкалося його руки, лоскотало його, коли вона простягала руку, щоб узяти карти. Ніжність була безмежною. Його серце ніколи не було таким спокійним і таким тремтливим водночас.

– Так, справи в них ішли добре, – погоджується Лора. – У них була низка постійних клієнтів, яким вони шили вбрання для весіль, перших причасть, святкувань, тут багато великих сімей, тож завжди є якийсь привід. Мені подобалося кравецтво. Я їм допомагала, коли вони сколювали викроєний одяг, на манекенах вони не могли бачити руху. Мені подобалося кружляти між них, уявляючи, що це моє весілля, або мій день народження, і вони від цього просто казилися, – вона всміхається своїм спогадам. – Коли шиття одягу стало непотрібним, залишилося тільки перешивання, а потім мама почала допомагати з домашнім господарством кільком самотнім літнім людям, ходити для них по крамницях, прати і прасувати їхній одяг, робити все, що їм було потрібно. Тут дуже багато людей живе на манівцях. У більшості діти переїхали в міста, щоб навчатися або працювати. Люди більш не приходили до нас додому. Робота для баби і мами скінчилася.

– Замовники приходили до будинку?

– Ні. До ательє. Отам, – вона вказує на гараж, – була їхня майстерня. Вони не хотіли, щоб люди заходили до будинку.

– Чому не хотіли?

– Вони були самітниці. Вони хотіли тримати свій заробіток окремо від будинку.

– Вони не хотіли, щоб хтось бачив тебе, правда?

– Правда.

– Чому, як ти гадаєш?

– Бо вони були самітниці.

– Ти не могла б повторювати питання у своїх відпо…

– Вони не хотіли, щоб хтось бачив мене, бо вони були самітниці, – кидає Лора роздратовано. Виходить різко, таку відповідь не ввести до фільму. Надто агресивно, Лора надто насторожилася через таку дрібницю.

Бо дає їй якусь мить, щоб заспокоїтися, вдаючи, що перевіряє звук разом із Соломоном.

– Все чудово, – підморгує він Лорі, коли Бо знову повертається до неї. Рейчел витріщається на нього.

– У мене є два питання про це. Одне я поставлю тобі зараз, одне залишу на потім. Як тобі здавалося, що це тоді означало, їхня усамітненість?

– Що їхнє прагнення до усамітненості означало для мене? – Лора міркує, вголос запитуючи саму себе. – Я бачила, що вони щасливі одна з одною. Вони весь час говорили й сміялися. Вони разом працювали, разом жили, вони допізна не лягали спати, пили й базікали до світанку. Вони завжди були чимось зайняті, працювали над чимось – або над сукнею, або над рецептом. Їм подобалося планувати, обговорювати, мислити масштабно. Вони були терплячі, в них були довгострокові плани, багато з них втілювалися водночас, бо завдяки тому, що вони жили саме так, весь час щось відбувалося, якийсь проект або експеримент завжди добігав до кінця, і для них це було немов подарунок. Вони місяцями настоювали горілку на листі бука, в них у коморі були довжелезні ряди пляшок, – сміється вона. – А потім ночами вони пили і танцювали, співали і розповідали історії.

Це нагадує Соломонові про його родину, один в один.

– Вони не потребували нікого, – м’яко каже вона, і все ж не виглядає на те, що вона почувалася кинутою, радше, їй це здавалося просто чудовим. – Їм було достатньо товариства одна одної. Як на мене, це скидалося на таку собі історію кохання. Тільки вони вдвох.

Це нагадує Соломонові близнюків Тулінів. Може, в Ізабель і Тома було більше спільного, ніж здавалося.

– А ти сиділа з ними до пізньої ночі? Ти брала участь у таких вечірках? – запитує Бо, очі в неї сяють, вона захоплена картиною, що її Лора змальовує.

– Іноді я довго не лягала, залишалася з ними. Навіть коли мені не слід було там бути, я слухала. Будинок не надто великий, як бачите, і вони були не надто тихі. – Вона сміється тим красивим музичним сміхом. Закушує губу і поглядає на Соломона.

Він зорить на неї з трави, чарівними великими сяйливими блакитними очима, пасмо волосся вибилося з тугої гульки і прикриває очі, довгі чорні вії. Він опускає погляд на своє обладнання, повертає коліщатко в один бік, а потім точнісінько так само в другий.

– Перекажи нам якусь із історій, які вони розповідали, – пропонує Бо.

– Ні, – ввічливо відмовляє Лора. – Це їхнє особисте.

– Але ж їх зараз тут немає, – по-змовницьки, жартівливо каже Бо.

– Вони зараз саме тут, – Лора знову заплющує очі і вдихає.

Соломон посміхається, він дивиться на Рейчел і бачить у її очах сльози. Бо дає Лорі трохи часу, перш ніж продовжити.

– Ти навчалася вдома. Розкажи нам про це.

– Баба теж навчалася вдома. Її батько думав, що навчання – марна трата часу для дівчаток, тож він забороняв їй ходити до школи. Її мати таємно навчала її вдома. А вона так само навчала мене.

– Ти не шкодуєш, що не спробувала, як це – ходити до школи?

– Ні, – сміється вона. – Як на мене, багато кому варто було б шкодувати, що вони не спробували, як це весело – навчатися вдома. Я пам’ятаю, як баба ганялася за жабою навколо струмка, вона казала, що в маминій школі їх розтинали, щоб показати учням, які вони на вигляд, коли мертві. Вона хотіла зловити її, щоб показати мені, як вона живе, – вона знову прикушує нижню губу, і Соломон сковтує, дивлячись на ту губу. – Варто було подивитися, як вона ганяла за нею. Я просто не уявляю собі кращого дня. Я й досі пам’ятаю будову жаби.

Бо сміється разом з нею. І провадить далі:

– Ти тоді знала, що ти – таємниця? Що ніхто не знає про твоє існування?

Соломон дивиться на Бо з подивом, знову спантеличений і цим відкриттям, і власним прозрінням: Бо вже це знала. Її «розвідка» минулої ночі вочевидь показала, що ніхто в місті не знав, що в родини Баттон була дитина.

– Так, знала, я завжди знала, що я – таємниця. Вони не довіряли людям. Вони були обачні. Вони завжди говорили: «Якщо ми триматимемося разом, все в нас буде гаразд».

– Як ти гадаєш, від чого вони тебе захищали?

– Від людей.

– Люди кривдили їх?

Мовчанка, доки Лора міркує над відповіддю.

– Баба й мама були особливими людьми, віддаленими від інших. Коли з’являлися замовники, я чула їхні голоси, часом визирала у вікно і я їх ледве впізнавала. Вони не сміялися, були подібні до роботів, зосереджені. У них не було нічого магічного. Вони не були такі кумедні, як бували вдома, коли співали і сміялися. Вони були серйозні. Похмурі. Ніби насторожі. Це не лише тому, що вони були заклопотані, – це вони захищали себе. Вони побоювалися людей.

– Твоя мама рано кинула школу, коли їй було чотирнадцять років. Ти знаєш, чому?

Соломон приглядається до Бо, в нього нема жодного сумніву, що вона щось знає про це. Він бачить це в ній. Її м’язи напружилися, хоча вона намагається здаватися спокійною, але насправді вона нестримна. Бо нічого не розповідала Соломонові про те, що вона дізналася від місцевих жителів, але тепер він заінтригований, хоча готується до захисту. Він не хоче, щоби Бо й далі копирсалася в цьому, відчуває, що готовий обороняти Лору, ніби він грає не на тому боці. Все це запаморочує, збиває з пантелику.

Лора застигає.

– Дідусь помер. Бабі потрібна була мамина допомога в роботі. Дідусь був різноробом на фермі. Їм довелося більше заробляти. Тож мама кинула школу, і баба навчала її вдома. Вони почали шити й перешивати більше одягу. А ще вони робили ліки. Природні бальзами, які вони продавали на ярмарках. Мама розповідала, що діти в школі називали їх відьмами.

– Їй це дошкуляло?

– Ні. Баба й мама сміялися з цього. Вони кудкудакали, коли готували свої зілля, – усміхається вона, згадуючи.

– Діти бувають жорстокими, – м’яко говорить Бо. – А що ще діти говорили твоїй мамі?

«Можеш не відповідати», – мало не говорить Соломон. Рейчел тепер дивиться на свої черевики, іноді поглядаючи на монітор – ознака того, що їй незатишно.

– Мама була не схожою на більшість людей, – говорить Лора задумливо, повільно, ретельно добираючи кожне слово. – Баба приймала важливі рішення. Мама була задоволена, що баба бере на себе керування, – уникливо говорить вона. – Мама гнула свою лінію. Якщо ви запитаєте мене, що діти могли говорити про неї, я відповім, що вони назвали її повільною. Мама розповідала мені про це. Але вона не була повільною. Це таке ледаще слово. Вона міркувала по-іншому, їй доводилося про все дізнаватися по-іншому, от і все.

Коли з поведінки Лори стає помітно, що вона починає закриватися, Бо змінює напрям.

– Як ти опинилася на обійсті Тулінів?

– Моя мама захворіла, тяжко захворіла в 2005 році. Ми не зверталися до лікарів, баба з мамою не вірили в їхні засоби, вони вважали за краще готувати свої власні, природні ліки, і нечасто хворіли, але тоді вони зрозуміли, що з мамою трапилося щось серйозне, проти чого їхні засоби не допомагали. У неї виявили рак товстої кишки. Вона відмовилася від будь-якої допомоги лікарів, сказала, що краще піде природно, так, як і прийшла. Тож ми з бабою доглядали її.

– Скільки тобі було років? – м’яко запитує Бо.

– Мені було чотирнадцять, коли їй поставили діагноз, а померла вона, коли мені було п’ятнадцять.

– Співчуваю, – шепоче Бо і шанобливо мовчить.

Над їхніми головами пролітає птах, поруч з ними муха. Лора відтворює звуки польоту їх обох, що відображають її смуток, доки вона намагається зібратися.

– Тож потім у будинку зосталися тільки ви з бабою. Розкажи мені про ті дні.

– Так. Це було тяжко для баби, бо їй довелося перешивати одяг самій. Я допомагала їй, але вона все ще навчала мене, я не надто багато могла зробити. У неї хворіли пальці, артрит, її пальці самі згиналися, і вона вже не могла працювати, принаймні так швидко. Я допомагала їй, робила все, що могла, але я не могла спілкуватися із замовниками, та й замовників залишалося дедалі менше. Досі гроші заробляла мама, допомагаючи по господарству, але я цього робити не могла.

– Навіть у п’ятнадцять років ти не могла спілкуватися із замовниками? Ти не могла б тоді вийти у світ?

– Як би баба пояснила мою раптову появу? – запитує Лора. – Вона не могла. Вона намагалася, думала над цим, але це засмучувало її. Вона ставала знервована, схвильована. Вона не хотіла брехати. Вона переймалася, що заплутається у власній брехні, забуде власну історію. Вона тоді вже забувала багато чого. Вона відчувала, що в п’ятнадцять років я була ще дуже вразливою, я була ще дитиною.

– Звідки брався її страх, Лоро?

Знову це саме питання, але цього разу Соломон відчуває, що його варто поставити. Навіть йому цікаво. Але Лора закривається. Бо не тисне на неї.

– Ти коли-небудь питала, хто твій батько?

Соломон придивляється до неї. Лора опускає погляд, в її сяйливих зелених очах ніби відбиваються довгі трави, серед яких вона сидить. Він хоче провести пальцем по її щоці, по її підборіддю, по губах. Він відвертається.

– Ні, – а потім, ніби згадавши напучення Бо, вона починає спочатку. – Я ніколи не питала, хто мій батько, – м’яко говорить вона. – Я ніколи цього не питала, бо це ніколи не було важливим. Я знала, що ким би він не був, це не матиме жодного значення. Усі потрібні мені люди були поряд зі мною.

Рейчел стискає губи, вочевидь розчулена.

– А коли твоя мама померла?

– Я справді замислювалася, коли мами не стало, чи варто мені було про це запитати, бо я відчувала, що могла дізнатися про це лише від неї. Мабуть, цього не можна сказати напевно, але я дуже ясно розуміла, що баба не сказала б мені. Мама могла б мені розповісти, і вирішила не робити цього, я знала, що баба поважатиме її слово. Може, в цьому й немає сенсу, але я не надто часто замислювалася про те, ким він був. Це було неважливо.

Вона замислюється на мить.

– Я думала про нього, коли бачила, як баба старішає, коли починала замислюватися про те, як залишуся сама. Здавалося, вона так швидко старіла. Вони з мамою були командою. Тільки вони й потрібні були одна одній у цьому світі, це було прекрасно, але вони потрібні були одна одній. Вони брали силу одна від одної. Коли мама померла, баба раптом почала також покидати цей світ. Вона теж це розуміла. Ось чому вона почала турбуватися про мене. Намагалася щось спланувати. Вона не спала, я розумію, що це весь час крутилося в неї в голові.

– Вони нічого не запланували щодо тебе до її смерті?

– Я ніколи не запитувала, – Лора сковтнула. – Але мама ніколи не була головною в плануванні. Баба планувала, мама допомагала втілити. Я відчувала, що те, що зрештою сталося, відповідало їхнім планам, що мама схвалила б це. Я знаю, це звучить дивно, як ніби ми не говорили одна з одною, насправді ми таки говорили. Ми жили так близько одна до одної, мов сіамські близнята, ми не завжди все обговорювали, ми знали, що саме кожна з нас відчуває, нам не доводилося про це запитувати, – вона дивиться на Бо, соромлячись, але сподіваючись, що та розуміє.

– Я розумію, – щиро говорить Бо, хоча Соломон у цьому не впевнений. Бо – людина, яка постійно має ставити питання. – То коли ти дізналася, що Том – твій тато?

– Коли баба розповіла мені про свій намір переселити мене в ту хату. Вона пояснила, що Том Тулін – мій батько, що він нічого не знав. Вона зустрічалася з ним, і він дозволив мені жити на його землі. Вона сказала мені, що в нього є брат-близнюк, якому нічого не слід знати. Це було єдине прохання Тома.

– Що ти про це думаєш? – Бо запитує, і з її тону відчутно, що їй прикро за Лору.

– Я звикла до таємниць, – вона злегка всміхається, але в очах у неї сум.

Бо вирішує віддалятися від теми Тома і її нового життя на горі:

– Ти прожила тут шістнадцять років, доки не переїхала до тієї хати, тобі коли-небудь хотілося вибратися з дому? Звідси?

– Ми вибиралися звідси багато разів, – каже Лора, жвавішаючи. – Доки мама не захворіла. Ми їздили у відпустку в Дінгл. Я плавала в Клохерхеді, мало не потонула, – сміється вона. – І в Донегол ми теж їздили. Вони обидві любили рибальство. Вони ловили рибу, патрали, готували її. Робили риб’ячий жир.