Читать книгу Співуча пташка - Сесілія Агерн - Страница 8

– Є тільки одна можливість знайти відповіді, – говорить Бо, знімаючи светра і пов’язуючи рукавами навколо талії, позаяк сонце і далі пече. – Нам слід поговорити з тією дівчинкою.

– Це не дівчинка. Це жінка, і її звати Лора, – говорить Соломон, не розуміючи, чому він гнівається. – І я дуже сумніваюся, що вона захоче говорити з нами зараз, після того, як ми достобіса її налякали.

– Я не знала, що вона… що в неї… особливості, – захищається Бо.

– Особливості? – обурюється Соломон.

– Як це ще можна назвати? – Бо шукає відповідники… – Затримка розвитку, розумова відсталість, слабоумство. Який з варіантів тебе влаштовує? Ти ж розумієш, що я маю на увазі, я не знала того.

– Ну, вона не те щоб зовсім нормальна, – погоджується Рейчел, сідаючи на камінь, змучена, спітніла.

– Яким словом ми це не назвемо, з нею вочевидь не все гаразд, Соломоне, – говорить Бо, відкидаючи волосся з обличчя і перев’язуючи гульку на голові, її аж розпирає від хвилювання. – Якби я знала про це, я б інакше підходила до неї.

– Я думаю, відтепер Джо має вирішувати, що робити далі. Це його земля, – говорить Соломон під бурчання свого живота.

Бо роздратовано дивиться на нього.

Джо, човгаючи ногами, тупцює навколо них, йому вочевидь дуже не подобається все, що відбувається. Джо подобається буденність, життя без жодних змін. Сьогодні в нього й так уже було забагато стресів і хвилювань.

– Я хочу забрати Моссі, – нарешті говорить він. – І вона не буде жити на моїй землі.

– Закони щодо вторгнень на чужу територію дуже заплутані, – каже Рейчел. – Моєму другові довелося мати з ними справу. Таких загарбників можна виселити хіба за рішенням суду.

– Твій друг позбувся непроханих гостей? – запитує Соломон.

– Мій друг був непроханим гостем, – пояснює Рейчел.

– Вона не має права забирати мого собаку. Я йду по Моссі, – говорить Джо, і, поправивши капелюха, прямує до хати.

– За ним! – швидко говорить Бо, піднімаючи камеру і простягаючи її Рейчел, не зважаючи на виснажений погляд. Але доки вона це робить, Джо змінює свої наміри. Він воліє, щоби Бо поговорила з дівчиною, без камери. Крім Бо, Рейчел і Бріджит, за все своє життя Джо майже не спілкувався з жінками. Рейчел легко знаходить спільну мову будь з ким, але йому довелося приноровитися, щоб звикнути до неї, адже вона відрізняється від жінок, до яких він звик. Джо не вважає Бріджит за жінку, а з Бо він і досі відчуває деяку незручність. Розмова зі ще однією, новою жінкою, виб’є його з колії. Особливо з такою дивною, що потребує турботи, розуміння та співчуття. Вони вчотирьох ідуть до будинку, рухаючись не так різко й погрозливо, як раніше.

Бо стукає в двері, Рейчел і Соломон тим часом чекають зовні.

– Що думаєш? – запитує Соломон у Рейчел.

– Я зараз здохну з голоду.

– Я теж, – Соломон втомлено тре обличчя. – У мене думки плутаються.

Вони дивляться, як вона знову стукає.

– Якщо Бо шукала нову довбану історію – вона знайшла її. Це зовсім нове божевілля, – зазначає Рейчел.

– Вона не погодиться на інтерв’ю, – каже Соломон, спостерігаючи за дверима.

– Ти ж знаєш Бо.

О, він знає. Бо вміє схиляти до розмови людей, категорично налаштованих проти того, щоб їх знімали. Принаймні якщо вона справді цього хоче: три інтерв’ю сьогодні вранці на кладовищі були не надто важливими, тож вона й не наполягала. Соломон і Рейчел зазвичай не такі байдужі, коли справа стосується зйомок, але звичний стиль роботи Бо відчутно змінився сьогодні. Вона сіпається, кидається то в одне, то в інше, без жодного плану.

Лора з’являється у вікні, але не погоджується відчинити дверей.

– Скажи їй, що мені потрібен Моссі, – голосно говорить Джо, нервово тупцяючи, сховавши руки в кишені. Йому незатишно. Його день був сповнений хвилювань, йому довелося поховати свою другу половинку. День, проведений поза зоною комфорту, порушення його буденності, що була незмінною понад п’ятдесят років. Весь його світ перевернувся догори дриґом. Все це доводить його до краю, він хоче забрати свого собаку і повернутися в безпеку своєї ферми.

– Будь ласка, відчини двері, ми просто хочемо поговорити, – говорить Бо.

Лора дивиться з вікна на Соломона.

І всі обертаються до Соломона.

– Скажи їй, – говорить йому Бо.

– Що?

– Вона дивиться на тебе, щоб зрозуміти, чи все гаразд. Скажи їй, що ми просто хочемо поговорити.

– Джо просто хоче забрати собаку, – чесно говорить Соломон, і Рейчел гигикає.

Лора зникає з вікна.

– Бездоганно, – усміхається Рейчел. У них обох паморочиться в голові з голоду.

Джо збирається гатити у двері, аж раптом вони відчиняються. Моссі вибігає, і Лора знову зачиняє двері і замикає їх.

Джо рвучко крокує геть, а захоплений Моссі стрибає навколо нього, мало не збиваючи його з ніг.

– Я подзвоню Джиммі, – кидає Джо на ходу. – Він з нею розбереться.

– Почекайте, Джо! – гукає Бо йому навздогін.

– Та хай іде, – втручається Рейчел. – Я вмираю з голоду. Повернімося в готель. Поїмо. Справжньої їжі. Мені треба подзвонити Сьюзі. А потім можеш щось планувати. Я не жартую.

Рейчел мало коли дратується, хіба коли щось заважає їй знімати. Люди, що кривляються на задньому плані, або мікрофон Соломона, що з’являється в кадрі, тож коли в неї уривається терпець – усі розуміють, що це не жарти. Бо усвідомлює, що зайшла надто далеко.

Тож вона поступається їм. Поки що.

Повернувшись до готелю в Гуган-Барра, Соломон і Рейчел накидаються на свої обіди, не промовляючи ані слова, а Бо тим часом думає вголос.

– Том, мабуть, знав про цю дівчину, правда? Це ж він стежив за цим місцем, він відповідав за нього, перевіряв його кілька разів на тиждень. Неможливо, перевіряючи ту свердловину, не помітити хати. І города, і кози, і курей. Це просто неможливо. А ще ті книжкові полиці, і книжки від Бріджит. До того ж Моссі її знає, тож Том, мабуть, брав його з собою.

– Він собака, – Соломон вперше заговорив після того, як взявся за їжу десять хвилин тому. – Собаки ходять на прогулянки. Він міг і сам зустріти її.

– Маєш рацію.

– Зустріти її, – повторює Рейчел. – Собаки зустрічаються з людьми? Мабуть, лише з тими, хто говорять собачою мовою, – жартує вона, але перестає сміятися, коли ніхто не підтримує її: Бо через те, що не слухає, Соломон тому, що його зачіпає те, що вона підколює Лору. – Хай там як, я пішла дзвонити Сьюзі. – Рейчел переставляє свою тарілку на інший стіл.

– Що це вона робила? Ті звуки? – запитує Бо в Соломона. – Це якийсь нервовий тик? Вона гарчала, гавкала й цвірінькала.

– Наскільки я знаю, люди з тиками не гавкають на інших, – каже Соломон, злизуючи липкий соус із пальців, наміряючись встромити зуби у свиняче реберце.

Все обличчя в нього замащене соусом, Бо дивиться на нього з відразою, не розуміючи, чому він не може жити без їжі. Вона лише тепер береться за свій грецький салат.

– Ти ж уже їси, то чого ж ти зараз гиркаєш на мене?

– Як на мене, ти сьогодні негарно поводилася.

– Як на мене, ти сьогодні не виспався, комизився і дратувався весь день, – говорить вона. – І був таким чутливим. Не думаєш, що це занадто?

– Ти налякала Лору.

– Я налякала Лору, – повторює вона, як повторює зазвичай, ніби, промовляючи слова, вона краще їх розуміє. Вона так само повторює під час інтерв’ю відповіді тих, з ким говорить. І це іноді бентежить їх, вона ніби не вірить тому, що вони говорять, але насправді так вона усвідомлює сказане.

– Було добре видно, що вона налякана. Ти бачиш молоду жінку, оточену чотирма людьми, серед лісу, нажахану – і знімаєш відео.

Здається, зовсім раптово вона усвідомлює всю ситуацію.

– От лайно.

– Авжеж лайно, – він знову облизує пальці, розглядаючи її. – Що відбувається?

– Те, що ми побачили сьогодні, – це щось надзвичайне. Що виробляла ця дівчина…

– Лора.

– Що виробляла ця Лора, ці її звуки, це було схоже на магію. А я не вірю в магію. Я ніколи раніше не чула нічого подібного.

– І я не чув.

– Я захопилася.

– Ти зажерлася.

Мовчанка.

Він доїдає своє реберце, поглядаючи на телевізор у кутку, що показує новини.

– Ти ж знаєш, мене весь час питають, якою буде моя наступна робота, – каже вона.

– Так, мене теж питають.

– А в мене нічого немає. Нічого подібного до «Близнюків Тулінів». Усі ці нагороди, що їх ми отримуємо. Люди тепер зацікавлені в моїй роботі, я маю виправдовувати очікування.

Він давно розуміє, що вона відчуває тиск, і задоволений, що вона нарешті це визнає.

– Тобі варто радіти, що ти зробила хоч щось, що подобається глядачам. Декому це взагалі не вдається. Насолоджуйся цим. Не намагайся цього повторити. Продовження стрічки про близнюків Тулінів ніколи не буде таким самим успішним, як стрічка про близнюків Тулінів. Будь оригінальнішою. Ти досягла такого успіху насамперед завдяки тому, що не поспішала. Ти знайшла гарну історію, неквапливо з нею працювала. Слухала. Намагатися й далі працювати з тим самим – це аж ніяк не творчість. Сьогодні був цілковитий безлад, Бо, ти метушилася, як якась скажена курка.

– Раніше я могла не квапитися, бо раніше від мене ніхто нічого не чекав. У мене був час.

– Люди воліли б побачити щось справжнє, цінне, а не зліплене нашвидкуруч.

– То ти через це працюєш із тими «Фітнесом для товстунів» та «Гротескними тілами»?

У ньому здіймається гнів, але він намагається зберігати спокій.

– Ми про тебе говоримо, а не про мене.

– Я відчуваю, що на мене тиснуть, Соломоне.

– Не відчувай.

– Не можна просто заборонити комусь відчувати тиск.

– Я щойно заборонив.

– Соломоне… – вона не знає, сміятися їй чи сердитися.

– Ти була сама не своя в тому лісі, – промовляє він. Він зовсім не збирався це говорити, це сталося мимохідь.

Вона придивляється до нього:

– Ти зараз маєш на увазі мене чи себе?

– Тебе, звісно, – говорить він, кидає реберце на тарілку, голосніше, ніж хотів, і береться за наступне.

Бо спирається на спинку стільця і схрещує руки, якусь мить придивляється до Соломона. Він не дивиться на неї, не промовляє ні слова.

– Ми обидва побачили в тому лісі щось дивовижне. Я почала щось робити, ти… просто завмер.

– Я не завмирав.

– Що ви там робили, весь той час, доки я була в хатині? Вона там була весь час?

– Відчепися, Бо.

– Ну, хіба це не логічне питання?

– Так, у нас був секс. Ті дві хвилини, що тебе не було поряд, ми займалися сексом. Спираючись на дерево.

– Я не про це кажу, і ти чудово це розумієш, хай тобі трясця.

– Не про це?

– Я намагаюся щось про неї дізнатися, а ти мені нічим не допомагаєш. Ти ж був із нею наодинці, коли я ще туди не дійшла, мені просто цікаво…

Він не звертає на неї уваги, надто вже йому хочеться заволати на весь голос, у всіх на очах. Він запихає гнів якомога глибше в себе, глибше, ще глибше, доки його залишається стільки, що він може з ним упоратись. Він втуплюється в «Скай Ньюз», але нічого не бачить.

Бо врешті-решт виходить з-за столу, і з кімнати.

Він міг би поміркувати про те, що сказала Бо, проаналізувати це, зрозуміти, пошукати в собі відповіді. Він міг би поміркувати й про те, що і чому сказав, він міг би обміркувати це все. Але він не виспався, він голодний і сердитий, і натомість зосереджується на новинах по телевізору, починає вслухатися у слова, що їх говорить ведучий, починає вчитуватися у слова, що прокручуються внизу екрана. Покінчивши з останнім реберцем, він облизує пальці від липкого соусу й відкидається на спинку стільця, почуваючись задоволеним.

– Ну що, радий? – гукає Рейчел через порожній ресторан.

– Поспати вночі – і я буду щасливий, – він позіхає і потягується. – Як там Сьюзі?

– Трохи не в собі. Їй надто жарко. Вона не може заснути. Ноги затікають. Дитина штурхається.

– Недовго вже залишилось.

– Думаєш, ми завтра поїдемо додому?

Соломон бере зубочистку з пакетика і виколупує м’ясо з-поміж передніх зубів.

– Сподіваюсь.

Він таки справді хоче додому, розуміє, що так воно і є, бо почувається спустошеним. Бо він справді став сам не свій у тому лісі. І Бо це помітила. І точнісінько так само, як Джо хотів повернутися на свою ферму, Соломон хоче повернутися в Дублін, повернутися до «Гротескних тіл», що їх він так зневажає, повернутися у свою квартиру, постійно пропахлої рибою з карі від сусідів. Він хоче спокою. Повернутися туди, де він звик не думати про свої почуття, де немає жодної плутанини, не потрібно жодних аналізів, де він не тягнеться до людей, до яких не повинен тягнутися, не робить того, чого не повинен робити.

– Ти спиш? Бо очі в тебе розплющені, – говорить Рейчел, помахуючи реберцем у нього перед очима, і соус із нього ляпає на стіл і на підлогу. – От чорт.

Бо знову забігає в бар, з тим обличчям, і з телефоном у руці.

– Дзвонив Джиммі. Офіцер, з яким ми вже зустрічалися. Він на фермі Тулінів. Джо покликав його поговорити з тією дівчиною, але його автомобіль збив Моссі на шляху вгору. Дівчина знову забрала Моссі до свого будинку, і знову видає ті божевільні звуки. Вона замкнулася в хаті, нікого не підпускає до себе і нікому не дозволяє оглянути Моссі.

Зібравши всю свою байдужість, Соломон запитує її очима «То й що?», але серце в нього шалено калатає.

Бo кидає на нього загадковий погляд:

– Вона кличе тебе, Соле.