Читать книгу Аутсайдер - Стивен Кинг - Страница 10

До відділка ніхто більше і словом не обмовився, поки автівка не завернула на парковку й зупинилася на місці з позначкою «ТІЛЬКИ ДЛЯ СЛУЖБОВЦІВ». Ралф озирнувся поглянути на чоловіка, який колись тренував його сина. Кепка на голові Террі Мейтленда сиділа трохи набакир, як її напинають гангста-репери. Збоку з-під штанів вибилася футболка «Драконів», обличчям струменів піт. Тої миті він мав збіса винуватий вигляд. Окрім, певно, очей, які дивилися точно на Ралфа. Широко розчахнуті, з мовчазним докором.

У Ралфа було невідкладне запитання:

– Чому він, Террі? Чому Френкі Пітерсон? Хіба не він грав цього року за «Левів» у Малій лізі? Ти тоді на нього око поклав? Чи просто скористався нагодою?

Террі роззявив рота, щоб висловити заперечення, та який сенс? Ралф не стане його слухати, принаймні поки що. Жоден коп не стане. Краще перечекати. Важко, але, зрештою, так буде швидше.

– Нумо, – мовив Ралф; він говорив спокійно, невимушено. – Ти хотів щось сказати, то кажи зараз. Розповідай. Поясни мені. Просто тут і зараз, поки ми не вийшли з автівки.

– Я, мабуть, дочекаюся свого адвоката, – сказав Террі.

– Якщо ти не винен, – утрутився Єйтс, – то він тобі не знадобиться. Поки можеш цим не перейматися. Ми тебе навіть додому підкинемо.

Так само вдивляючись в очі Ралфа Андерсона, Террі заговорив – тихо, майже нечутно:

– Це неправомірна поведінка. Ви навіть не перевіряли, де я міг перебувати у вівторок, правда? Від тебе я такого не очікував, – Террі замовк, наче замислився, а тоді додав: – Покидьку.

Ралф не мав наміру розповідати Террі, що він уже обговорював це із Семюелзом, але розмова тривала недовго. Місто замале. Вони не ставили таких питань, які можуть потім дійти до Мейтленда.

– Це був той рідкісний випадок, коли нам не довелося перевіряти, – Ралф розчахнув дверцята. – Ходімо. Тебе встигнуть записати, завести справу й сфотографувати, поки прийде твій адвок…

– Террі! Террі!

Марсі Мейтленд не дослухалася до Ралфа й поїхала від стадіону за поліцейською машиною на своїй «тойоті». Сусідка Джеймі Меттінґлі визвалася забрати Сару й Ґрейс до себе додому. Дівчатка плакали. Та й Джеймі теж.

– Террі, що вони роблять? Що мені слід робити?

На мить він вивільнився від Єйтса, що тримав його за руку.

– Телефонуй Гові!

Ось і все, що він устиг сказати. Рамадж прочинив двері з табличкою «ТІЛЬКИ ДЛЯ СПІВРОБІТНИКІВ ПОЛІЦІЇ», а Єйтс підштовхнув Террі всередину – аж ніяк не легко тицьнув долонею між ребрами. Ралф трохи забарився, притримуючи двері.

– Їдь додому, Марсі, – сказав він. – Їдь, поки новинарі не налетіли.

Тоді він мало не додав «Мені шкода», але промовчав. Бо було не шкода. Удома на неї чекали Бетсі Ріґґінз із поліцією штату, але що їй іще лишалося робити? Дійсно, більш нічого. Ще він, певно, завинив перед нею. Щодо дівчаток, це безперечно, вони тут справжні безвинні жертви, але й також щодо…

«Це неправомірна поведінка. Від тебе я такого не очікував».

Ралф не мав причини нітитись від докорів чоловіка, який зґвалтував і вбив дитину, та на мить відчув себе винним. Потім він згадав фотографії з місця скоєння злочину, такі огидні фото, що хотілося осліпнути. Згадав про гілку, що стирчала з ануса малого хлопчика. Згадав криваву відмітину на гладкій деревині. Гладкій, бо рука, яка лишила відмітину, з такою силою совала палку, що кора відійшла.

Білл Семюелз навів два прості доводи. Ралф погодився, як і суддя Картер, для якого Семюелз бігав за різними дорученнями. По-перше, це безпрограшний варіант. Який сенс чекати, якщо в них уже є все, що треба. По-друге, якщо дати Террі фору, то він може втекти, і тоді його доведеться шукати, поки він не знайшов чергового Френка Пітерсона – щоб зґвалтувати й убити.