Читать книгу Аутсайдер - Стивен Кинг - Страница 12

Марсі заїхала на парковку «Бургер Кінга» на Тінзлі-авеню й дістала із сумочки мобільний. Руки тремтіли, вона впустила телефон на підлогу. Нахилилася, щоб підняти, ударилася головою об кермо й знову заплакала. Погортала контакти і знайшла номер Гові Ґолда – не тому, що Мейтленди мали підстави тримати адвоката на швидкісному наборі, просто протягом останніх двох сезонів Гові керував командами на іграх Попа Ворнера разом із Террі.

– Гові? Це Марсі Мейтленд. Дружина Террі, – пояснила вона, наче з 2016-го вони не вечеряли всі разом щомісяця.

– Марсі? Ти плачеш? Що сталося?

Новина була така величезна, що Марсі навіть не змогла нічого вимовити.

– Марсі? Ти ще там? Ти в аварію потрапила чи що?

– Я тут. Справа не в мені, а в Террі. Террі заарештували. Ралф Андерсон заарештував Террі. За вбивство того хлопчика. Так вони й сказали. За вбивство малого Пітерсона.

– Що? Що за срань така?

– Його навіть у місті не було! – заголосила Марсі.

Вона почула власне виття і подумала, що то схоже на істерику підлітка, та не могла зупинитися.

– Його заарештували й сказали, що вдома на мене чекає поліція!

– Де Сара і Ґрейс?

– Я відправила їх до Джеймі Меттінґлі, на сусідню вулицю. Поки з ними все буде гаразд.

Хоча що може бути гаразд, коли вони щойно бачили, як батька заарештовують і ведуть геть у наручниках?

Вона потерла чоло, замислилась, чи не лишилося сліду і чому їй до того не байдуже. Бо десь на неї вже чатують репортери? Бо як чатують, то побачать слід і вирішать, що Террі її б’є?

– Гові, ти мені допоможеш? Ти нам допоможеш?

– Звісно що допоможу. Террі повезли у відділок?

– Так! У наручниках!

– Гаразд. Я поїхав. І ти їдь додому, Марсі. Дізнайся, чого хоче поліція. Якщо в них є ордер на обшук, бо того ж і приїхали, більше причин не бачу, – то почитай, по що вони приїхали, пусти всередину, але нічого не кажи. Зрозуміла? Нічого не кажи.

– Я… так.

– Здається, малого Пітерсона вбили цього вівторка. Стривай… – на тлі почулося шепотіння, спершу Гові, потім якоїсь жінки, певно, його дружини Елейн. Тоді Гові знову заговорив: – Так, вівторок. Де був Террі у вівторок?

– У Кеп-Сіті! Він поїхав…

– Забудь. Про це може спитати поліція. Про різне можуть питати. Скажеш їм, що зберігаєш мовчання за порадою адвоката. Зрозуміла?

– Т-так.

– Гляди, щоб тебе не вмовили, не змусили і не підловили. Їм це все до снаги.

– Окей. Окей, глядітиму.

– Де ти зараз?

Вона знала, бачила вивіску, але глянула ще раз, щоб пересвідчитись.

– У «Бургер Кінзі». Що на Тінзлі. Заїхала, щоб тебе набрати.

– Ти нормально доїдеш?

Вона мало не розповіла, як ударилася головою, але передумала.

– Так.

– Зроби глибокий вдих. Три вдихи. Тоді їдь додому. Усю дорогу пильнуй ліміт швидкості, кожен поворот. У Террі є комп’ютер?

– Звісно. У нього в кабінеті. Плюс айпед, але ним він нечасто користується. І в нас обох є ноутбуки. У дівчат – свої айпеди-міні. І телефони, ясна річ, у всіх телефони. Ґрейс отримала собі на день народження три місяці тому.

– Тобі дадуть список речей, які вони мають на меті забрати.

– А хіба так можна? – вона ще не волала, але майже. – Просто забрати геть наші речі? Це що, прийомчики з Росії чи Північної Кореї?

– Вони можуть забрати тільки те, що зазначено в ордері, але я хочу, щоб ти вела власний облік. Мобільники в дівчат із собою?

– Жартуєш? Та вони їм наче до рук приклеїлись.

– Окей. Може, копи захочуть взяти твій. Не давай.

– А як усе одно заберуть?

Хіба не байдуже? От дійсно?

– Не заберуть. Якщо тебе ні в чому не звинувачують, то не заберуть. А тепер – додому. Я до тебе приїду, щойно звільнюся. Ми з усім розберемося, обіцяю.

– Дякую, Гові, – вона знову заплакала. – Дуже, дуже тобі дякую.

– Годі тобі. І пам’ятай – обмеження швидкості, повна зупинка перед світлофором і поворотники. Зрозуміла?

– Так.

– А я – у відділок.

І пропав.

Марсі завела двигун, потім вимкнула. Глибоко вдихнула. Ще раз. І ще раз. Нічне жахіття, але, зрештою, воно швидко мине. Він був у Кеп-Сіті. Вони дізнаються, і його відпустять.

– А тоді, – звернулася вона до автівки – такої спорожнілої без сміху й борюкання двох дівчаток на задньому сидінні, – ми їх засудимо по самі помідори.

Після цієї фрази вона виструнчилась і зосередилась на зовнішньому світі. Поїхала додому в Барнум-корт, пильнуючи ліміт швидкості й повністю спиняючись перед кожним світлофором.