Читать книгу Аутсайдер - Стивен Кинг - Страница 20

Гові Ґолд потиснув руки Семюелзу й Ралфу Андерсону. Тоді він поглянув крізь однобічне дзеркало на Террі Мейтленда, який сидів у кімнаті для допитів у футболці «Золотих драконів» і своїй кепці-талісмані. Террі тримав спину рівно, голови не опускав, руки охайно склав перед собою на столі. Він не смикався, не метушився, не кидав у різні боки нервових поглядів. Ралф про себе відмітив, що тепер він аж ніяк не схожий на винуватого.

Зрештою Ґолд повернувся до Семюелза.

– Розповідай, – сказав він, неначе припрошував собаку виконати трюк.

– Наразі особливо нема чого розповідати, Говарде, – мовив Семюелз.

Рука окружного прокурора потягнулася до потилиці. Він пригладив чубчика. Якусь хвильку пасмо лишалося на місці, а тоді знову настовбурчилось. Ралф мимоволі пригадав фразу Альфальфи, з якої вони з братом гиготіли в дитинстві: «Друзі на все життя трапляються лише раз на все життя».

– Тільки помилки тут немає, – продовжив Семюелз, – і ні – ми, бляха, не геть подуріли.

– Що каже Террі?

– Поки нічого, – відповів Ралф.

Ґолд крутнувся в його бік, зблиснули яскраво-сині очі, трохи збільшені круглими скельцями окулярів.

– Ви мене не зрозуміли, Андерсоне. Не зараз, я знаю, що сьогодні ввечері він вам нічого не казав, бо ж добрий розум у голові держить. Я маю на увазі попередній допит. Розповідайте, не бійтеся, бо він сам мені все розкаже.

– Попереднього допиту не було, – відповів Ралф.

Він не мусив би ніяковіти через таке, тільки не з цією справою, яку вони склепали за чотири короткі дні, та все одно зніяковів. Частково через те, що Гові Ґолд звернувся до нього на «ви», наче вони ніколи не пригощали один одного випивкою в «Колесі у воза», що навпроти окружного суду. Він відчув нісенітну потребу сказати Гові: «На мене не дивися, краще поглянь на хлопця поруч зі мною. Саме він газує як не в себе».

– Що? Стривайте. А ну постривайте хвилиночку, чорт забирай.

Ґолд засунув руки в кишені й почав розгойдуватися назад-уперед на п’ятках. Ралф часто бачив, як він це робить в окружному та районному судах, тож наготувався. Перехресний допит свідків під керівництвом Гові Ґолда – досвід не з приємних. Проте Ралф ніколи не вважав це за ваду. Такий вже невід’ємний складник судового танцю.

– Ви хочете сказати, що заарештували його на очах у двох тисяч людей, навіть не давши йому шансу висловитися?

– Ти вправний адвокат захисту, – відповів Ралф, – але й сам Бог не зможе витягнути його з цієї халепи. І, до речі, народу там було із тисячу двісті, максимум півтори тисячі. Стадіон Естель Барґи просто не вмістить двох тисяч. Трибуни обваляться.

Ґолд проігнорував цю кволу спробу розрядити атмосферу. Він дивився на Ралфа так, наче відкрив якийсь новий вид комах.

– Проте ви заарештували його в громадському місці й у такий момент, який можна назвати апофеозом його…

– Апофе-чим назвати можна? – з усмішкою перепитав Семюелз.

Це Ґолд також проігнорував. Він так само пильно дивився на Ралфа.

– Ви навіть не додумалися по-тихому виставити поліцейських навколо стадіону, а тоді заарештувати його вдома, уже по закінченню матчу. Ви зробили це в присутності його дружини й дочок – а це вже явно було навмисно. Яка муха вас укусила? Яка муха між усіх божих тварей на цій землі вас укусила?

Ралф знову відчув, що починає паленіти.

– Дійсно хочете знати, раднику?

– Ралфе, – застережливо мовив Семюелз і поклав долоню Ралфові на руку, наче хотів його спинити.

Ралф скинув долоню Семюелза.

– Сам я його не заарештовував. Наказав це зробити парі офіцерів, бо боявся, що схоплюсь йому руками за горлянку й придушу на смерть. І спричинив би забагато клопоту такому доброму адвокату, як ти.

Ралф зробив крок уперед, ставши впритул до Ґолда, щоб зупинити це гойдання, і продовжив:

– Він схопив Френка Пітерсона й відвіз його до парку Філіс. Там він зґвалтував малого гіллякою, там його й убив. Хочеш дізнатися, як саме він його вбив?

– Ралфе, це конфіденційна інформація, – пискнув Семюелз.

Ралф наче не почув.

– За попереднім звітом патологоанатома, він зубами розірвав малому горло. Може, навіть кілька шматків м’яса проковтнув, тямиш? І від процесу так збудився, що аж приспустив штанці й розбризкав свій еякулят по стегнах малого. Богом присягаюся, такого огидного, підлого, невимовного вбивства жоден із нас іще не бачив. До такого треба довго достигати. Усі, хто бачив ту картину, повік її не забудуть. І це зробив Террі Мейтленд. Це зробив Тренер Ті, який тільки нещодавно клав свої руки на руки мого сина, коли вчив його виконувати бант. Він сам щойно мені про це розповів, наче це мало б його реабілітувати чи щось таке.

Тепер Ґолд уже не дивився на нього як на нову комаху. Тепер на його обличчі з’явився вираз зачудування, наче він здибав артефакт, що лишила по собі якась невідома позаземна цивілізація. Ралфові було байдуже. Уже до всього байдуже.

– У тебе теж є син – Томмі, правильно? Саме тому ти став готувати команду до змагань Попа Ворнера разом із Террі, бо там грав Томмі, так? Він теж торкався твого сина. І зараз ти збираєшся його захищати?

– Стули пельку, заради Бога, – сказав Семюелз.

Ґолд припинив гойдатися, та з місця не зрушив і продовжував дивитися на Ралфа, мов зачарований антрополог.

– Навіть не опитали його, – видихнув він. – Навіть. Не. Я ще ніколи… Ніколи…

– Ой, годі тобі, – мовив Семюелз із удаваною веселістю. – Ти вже все бачив, Гові. І здебільшого двічі.

– Тепер я хочу з ним переговорити, – різко відповів Ґолд, – тож вимикайте своє чортове обладнання й запинайте штори.

– Гаразд, – погодився Семюелз. – У вас є п’ятнадцять хвилин, а тоді ми до вас приєднаємося. Подивимося, чи надумає тренер говорити.

– У мене є година, містере Семюелз, – відказав Ґолд.

– Півгодини. Потім ми або заслухаємо його зізнання, а це вирішальний фактор між довічним у Мак-Алістері та голкою, або він піде до камери й сидітиме там аж до понеділка, коли відбудеться досудове слухання. Вирішувати вам. Але якщо ти гадаєш, що ми підійшли до справи абияк, то це найбільша помилка у твоєму житті.

Ґолд рушив до дверей. Ралф провів у замку магнітною карткою, почув клацання, з яким відсунувся подвійний засув, а тоді повернувся до дзеркала дивитися, як адвокат заходить у кімнату. Семюелз напружився, коли Мейтленд підвівся зі стільця й, випроставши руки, посунувся назустріч Ґолду. Та на обличчі в Мейтленда було написано полегшення, а не агресія. Він обійняв Ґолда, а той впустив долі свій квадратний портфель та обійняв його навзаєм.

– Братні обійми, – сказав Семюелз. – Ото милота.

Немов почувши прокурора, Ґолд озирнувся й указав на червоний вогник камери.

– Вимкніть її, – долинув його голос із гучномовця. – І звук. І запніть штору.

Вимикачі були на стінній панелі, поруч з обладнанням для аудіо- і відеозапису. Ралф перекинув важільці. Червоне вічко камери в кутку кімнати для допитів згасло. Він кивнув Семюелзу, і той запнув шторку. Звук, із яким вона затулила дзеркало, викликав у Ралфа неприємні спогади. Ще до того як Білл Семюелз став окружним прокурором, Ралф тричі відвідував смертні кари в Мак-Алістері. Над видовженою скляною шибкою між кімнатою для страт і залом для глядачів висіла подібна шторка (може, їх навіть випустила одна й та сама фірма!). Її відсували, коли глядачі заходили до зали, і запинали, щойно констатували смерть в’язня. Та шторка видавала такий самий неприємний скрегіт.

– Я сходжу до «Зоуні» через дорогу, куплю бургер із содовою, – мовив Семюелз. – Так нервував, що навіть не пообідав. Тобі щось захопити?

– Не відмовлюся від кави. Без молока, одна ложка цукру.

– Ти певен? Я вже пробував каву в «Зоуні», її не просто так називають «чорною смертю».

– Ризикну, – відповів Ралф.

– Окей. Повернуся за п’ятнадцять хвилин. Якщо вони раніше закінчать, то без мене не починайте.

Куди там. Ралф уже для себе вирішив, що надалі виставою головуватиме Білл Семюелз. Нехай бере собі всі лаври, якщо з такого жаху взагалі може вийти щось славетне. Уздовж дальньої стіни коридору стояли стільці. Ралф усівся поруч із ксероксом, який тихо гудів собі в режимі сну. Детектив поглянув на запнуту штору й загадався, про що ж там розповідає Террі Мейтленд, яке безглузде алібі випробовує на своєму колезі з Попа Ворнера.

Потім Ралф мимохіть згадав ту велику корінну американку, яка підібрала Мейтленда біля «Прошу, джентльмени» й доправила його на залізничний вокзал у Даброу. «Я треную баскетболістів із Ліги прерій, що при Християнській молодіжній організації, – казала вона. – Мейтленд до нас їздив, не щосуботи, але часто, сідав на трибунах між батьків і дивився, як діти грають. Говорив мені, що шукає таланти для Міської бейсбольної ліги…»

Вона була з ним знайома, і він також мав її пам’ятати – враховуючи розміри й етнічну приналежність, таку жінку важко забути. І, попри те, у таксі він назвав її «мем». Чому так? Бо знав її в обличчя з Християнської, та не згадав імені? Імовірно, але Ралфу не дуже подобалася така теорія. Що стосується імен, то «Віллов Рейнвотер» також важко забути.

– Він був у стресовому стані, – пробурмотів Ралф чи то до себе, чи то до ксерокса. – Окрім того…

Виринув іще один спогад, а з ним – причина, з якої Мейтленд міг ужити звертання «мем», і ця причина була більше до вподоби Ралфу. Його братові Джонні, молодшому за Ралфа на три роки, ніколи не давалася гра в хованки. Здебільшого він просто біг до себе в кімнату й ховався з головою під ковдру – вочевидь вважаючи, що як він не бачить Ралфі, то й Ралфі його теж не бачить. То чи не ймовірно, що чоловік, який щойно скоїв такий жахливий злочин, теж схильний до такого «магічного» мислення? «Якщо я тебе не знаю, ти мене – теж». Божевільна логіка, ясна річ, але й такий злочин міг здійснити тільки божевільний, і то було ліпше пояснення для реакції Террі на Рейнвотер. Ліпше пояснення для того, що тренер вирішив, наче зможе лишитись непоміченим, хоча його добре знає більшість містян Флінт-Сіті, а спортивні фанати взагалі вважали його знаменитістю.

Проте ще був Карлтон Скавкрофт. Ралф уже практично бачив у своїй уяві, як Ґолд підкреслює вирішальний абзац із показань Скавкрофта й готується до заключної промови перед присяжними. Може, поцупить цей прийом в адвоката О. Джея.[49] «Як рукавичка та на руку не налазить, виправдний вирок подавайте зразу», – сказав тоді Кокрен. Ґолд може трохи переінакшити цю фразу, але також заримувати: «Оскільки Террі не пізнав нікого, йому на волю полотном дорога».

Не спрацює, бо справи геть не схожі, проте…

На підставі показань Скавкрофта, Мейтленд пояснив наявність крові на обличчі й одязі тим, що забив собі носа. «Кров пішла, як зі Старого Служаки, – сказав йому Террі. – Тут є неподалік якась медичка?»

От тільки Террі, за винятком, може, чотирьох років навчання в коледжі, усе життя прожив у Флінт-Сіті. Йому б не знадобився такий вказівник, як білборд «Квік Кеар» біля Коні-Форд. Йому взагалі не треба було нікого питати про такі речі. То чого ж він спитав?

Повернувся Семюелз – із колою, бургером у фользі та пластиковою склянкою кави, яку простягнув Ралфові.

– Там усе тихо?

– Ага. За моїм годинником, у них іще є двадцять хвилин. Коли вони закінчать, я спробую вмовити його надати нам мазок ДНК.

Семюелз розгорнув свого бургера й підозріливо зазирнув під булочку.

– Боже мій, – промовив він. – Ніби санітари щось зішкрябали з обсмаленого трупа.

Менше з тим, Семюелз узявся їсти. Ралф подумав був, що варто обговорити з ним розмову між Террі та Рейнвотер і те дивне питання Террі про цілодобовий пункт медичної допомоги, але не став. Думав був обмовитись, що Террі не зумів себе замаскувати, навіть не намагався сховати обличчя за сонцезахисними окулярами, і теж не став. Він уже порушував ці питання, і Семюелз за одним махом з ними розправився – цілком слушно нагадавши, що вони не мають жодної ваги проти показань свідків і вбивчих речових доказів.

Кава виявилася жахлива, як і передбачав Семюелз, але Ралф усе одно її посьорбував, і склянка майже спорожніла на той час, коли Ґолд натиснув кнопку виклику, щоб його випустили з кімнати для допитів. Від виразу на обличчі Гові в Ралфа Андерсона засудомило шлунок. Жодного занепокоєння, злості чи театрального обурення, до якого так вправно вдаються адвокати, коли розуміють, що їхній клієнт по вуха в лайні. Ні, то було співчуття, і воно видавалося щирим.

– Ой-вей, – сказав Ґолд. – Лихо вам, хлопці.