Читать книгу Аутсайдер - Стивен Кинг - Страница 8

Трой Рамадж прочинив задні двері седана. Террі озирнувся через плече й побачив позаду Марсі: вона спинилася на краю парковки, її обличчя – етюд у тонах агонії та сум’яття. За нею йшов фотограф «Рупора», тупцював по траві, безперестанку клацаючи об’єктивом. «За ці світлини й копійки не дадуть», – подумав Террі, і не без певного задоволення. А до Марсі він гукнув:

– Зателефонуй Гові Ґолду! Скажи йому, що мене заарештували! Скажи йому…

Тоді Єйтс поклав руку на маківку Террі й став штовхати його донизу, в машину.

– Залізай, залізай. І тримай руки на колінах, поки я тобі пасок застібатиму.

Террі заліз. Тримав руки на колінах. Крізь лобове скло йому було видно велике електронне табло з рахунком. Два роки тому його дружина очолила кампанію зі збору коштів на цей щит. Марсі стояла на парковці, і Террі ніколи не забуде виразу її обличчя. Такий вигляд мають жінки з тих країн третього світу, коли дивляться, як горить їхнє селище.

Тоді Рамадж сів за кермо, Ралф Андерсон – на пасажирське сидіння, і не встиг Ралф зачинити дверцята зі свого боку, як автівка, вискнувши шинами, позадкувала з місця для інвалідів. Обертаючи кермо долонею, Рамадж зробив крутий поворот і вирушив у напрямку Тінзлі-авеню. Їхали вони без сирени, тільки закрутилася й засвітилася синя блимавка на приладовій панелі. Террі збагнув, що в автівці пахне мексиканською їжею. Дивно, на які дрібниці звертаєш увагу, коли твій день – чи все твоє життя – летить під три чорти, а ти й не знав, що ті чортяки підступають. Террі нахилився вперед.

– Ралфе, послухай мене.

Ралф дивився просто перед себе. Руки міцно зчеплені.

– Розповіси все, що схочеш, у відділку.

– Трясця, та хай говорить, – мовив Рамадж. – Заощадить нам час.

– Заткайся, Трою, – відказав Ралф, невідривно дивлячись на дорогу, що розгорталася попереду. Террі помітив, як на його шиї напнулися дві жили, утворивши цифру «11».

– Ралфе, я не знаю, як ви на мене вийшли чи чому вам заманулося арештувати мене на очах у половини міста, але вам тут геть клепки позривало.

– Усі так кажуть, – відмітив буденним тоном Том Єйтс, який сидів поруч. – Тримай руки на колінах, Мейтленде. Навіть носа не думай чухати.

Террі почало прояснюватися в голові, не зовсім, але потроху, і він став пильнувати вказівки офіцера Єйтса (на форменій сорочці виднівся бейджик з ім’ям). У Єйтса був такий вигляд, наче він так і чекав нагоди вдарити свого арештанта, у наручниках чи без.

Хтось їв у цій машині енчілади, Террі в цьому був упевнений. Може, куплені в «Сеньйорі Джо». Улюблена забігайлівка його дочок, вони завжди там багато сміялися – чорт, вони всією родиною сміялися й дорогою додому закидали одне одному, що хтось пускає гази.

– Послухай мене, Ралфе. Будь ласка.

Ралф зітхнув:

– Окей, слухаю.

– Ми всі послухаємо, – сказав Рамадж. – На всі вуха, друже, на всі вуха.

– Френка Пітерсона вбили у вівторок. У вівторок по обіді. Про це в газетах писали і по телебаченню передавали. У вівторок, у ніч із вівторка на середу й у саму середу я був у Кеп-Сіті. Повернувся о дев’ятій чи дев’ятій тридцять у середу ввечері. Ці два дні хлопцями займалися Ґевін Фрік, Баррі Гуліган і Лукаш Пател, батько Бейбіра.

На мить в автівці запанувала тиша, якої не уривала навіть рація – її напередодні вимкнули. На секунду Террі зрадів, бо повірив цілком і повністю – зараз Ралф накаже цьому великому копу за кермом зупинити машину. А тоді обернеться до Террі й із такими широко розчахнутими, винуватими очима скаже: «Ой, Господи, ото ми хука дали, атож?»

Натомість, так само не обертаючись, Ралф промовив:

– Ага. Ось і славнозвісне алібі.

– Що? Не розумію, про що ти го…

– Ти ж тямущий хлопець, Террі. Я це знав іще з самого нашого знайомства, коли ти тренував Дерека в Малій лізі. Якщо ти не зізнався, а я на це сподівався, хоч і не розраховував, то неодмінно мав би надати якесь алібі, – Ралф зрештою озирнувся, і Террі здалося, що він дивиться в обличчя геть незнайомої людини. – І так само неодмінно ми те алібі розіб’ємо. Бо ти попався. Ще й як попався.

– А що ти робив у Кеп-Сіті, тренере? – спитав Єйтс.

Раптом чоловік, який навіть не дозволяв Террі носа чухати, заговорив дружнім і зацікавленим тоном. Террі мало не розповів йому, чим там займався, але передумав. Логіка почала витісняти рефлекси, і він збагнув, що ця автівка, разом із її запахом енчілад, була ворожою територією. Час заткнутися й тримати рота на замку, поки до відділка не приїде Гові Ґолд. І тоді вони вдвох розберуться з цим неподобством. На це небагато часу піде.

Террі збагнув іще дещо. Він розізлився, мабуть, за життя ще так не злився, і коли вони звернули на Мейн-стрит і рушили до поліцейського відділка Флінт-Сіті, то він дещо пообіцяв собі: восени, а може, і раніше, той чоловік, який сидів на передньому сидінні і якого він колись вважав другом, шукатиме собі нову роботу. Наприклад, охоронцем у банку Талси чи Амарілло.