Читать книгу Ярмарок нічних жахіть (збірник) - Стівен Кінг - Страница 10

Звідти, де він стояв – за сімдесят ярдів віддалік, – Піт Сіммонс усе це бачив. Він бачив, як штатний патрульний, щоб цілком відчинити двері універсала, тягнеться до них дулом пістолета; він бачив, як дуло зникає у дверях, немов уся та машина не що інше, як оптична ілюзія; він бачив, як патрульний шарпається вперед, як котиться з його голови великий сірий капелюх. Потім патрульного засмикнуло крізь двері всередину і тільки той його капелюх залишився лежати поруч із чиїмсь мобільним телефоном. Далі була пауза, а потім та машина збіглася сама в себе, наче пальці в кулак. Ще згодом прозвучав удар тенісної ракетки по м’ячику – «пак!» – і брудний стиснутий кулак знову став машиною.

Той малюк почав ридати; маленька дівчинка чомусь знову і знову кричала: «Тридцять», наче думала, ніби це якесь чарівне слово, що його Дж. К. Роулінг чомусь оминула у своїх книжках про Гаррі Поттера.

Задні двері поліцейської машини відчинилися. Діти вилізли. Обоє ридма ридали, і Піт їх не ганив. Якби він не був таким ошелешеним тим, що щойно побачив, він би й сам, мабуть, плакав. Йому зринула дика думка: ще один або й пара ковтків тієї горілки можуть виправити цю ситуацію. Це допомогло б йому послабити свій переляк, а якби він менше боявся, то зміг би вирахувати, що ж йому, збіса, робити.

Тим часом діти знову, задкуючи, відступали. Пітові спала думка, що будь-якої миті вони можуть кинутися навтьоки. Він не міг їм цього дозволити; вони вибіжать просто на дорогу і там їх поплющить транспортом.

– Агов! – закричав він. – Агов, ви, дітки!

Коли вони обернулися в його бік – великі, безтямні очі на блідих обличчях, – він помахав рукою і вирушив до них. І тут знову вийшло сонце, цього разу солідно.

Малюк зробив крок уперед. Дівчинка його відсмикнула. Спершу Піт подумав, що вона боїться його, потім уторопав, що страшиться вона тієї машини.

Він круговим жестом показав їм: «Обійдіть її! Обходьте й давайте сюди!»

Вони прослизнули крізь огородження по лівий бік проїзду, давши якомога більшого гака від універсала, а потім вирушили через парковку. Коли вони добралися до Піта, дівчинка відпустила руку свого братика і сіла, сховавши обличчя в долонях. У неї були кіски, які, мабуть, заплела її мати. Дивлячись на ті коси і розуміючи, що мати цієї дівчинки ніколи більше їх не заплітатиме, Піт почувався жахливо.

Малюк підвів серйозні очі:

– Вона з’їла мамуню й тата. Вона з’їла пані конярку і патрульного Джиммі теж. Я думаю, вона хоче з’їсти всіх. Вона хоче з’їсти весь світ.

Якби Піту Сіммонсу було років двадцять, він міг би поставити купу запитань, які не мають жодного значення. Оскільки він мав уполовину менше років і був здатний сприймати саме те, що сам щойно бачив, він запитав про дещо простіше й наразі доцільніше:

– Агов, дівчинко. А ще поліція приїде? Це тому ти там кричала: «Тридцять»?

Вона зронила руки і подивилася вгору на нього. Мокрими й червоними очима.

– Так, але Блейкі правий. Вона і їх з’їсть також. Я казала патрульному Джиммі, але він мені не повірив.

Піт їй вірив, тому що він це бачив. Але ж вона права. Поліцейські не повірять. Згодом так, мусять бо, але не раніше, ніж ця машина-монстр з’їсть їх іще цілу купу.

– Я думаю, вона з космосу, – сказав він. – Як у «Докторі Хто»[58].

– Мамуня й тато не дозволяють нам його дивитися, – повідомив Пітові малюк. – Вони кажуть, що він сильно лячний. Але ця страшніша.

– Ця жива, – промовив Піт більше сам до себе, ніж до них.

– Атож, – кивнула дівчинка і видала довгий, тужливий схлип.

Сонце на мить сховалося за одну з розгулялих хмарок. Коли воно виринуло знову, разом з ним з’явилась і певна ідея. Піт сподівався показати Нормі Теріо і решті Сракажених Рейдерів дещо, що їх здивує достатньо, аби дозволити йому приєднатися до їхньої ватаги. Та потім Джордж як старший брат відкрив йому тверезу правду: «Всі вони той дитячий фокус бачили вже тисячу разів».

Може, й так, але, може, ота штука, що стоїть отам, не бачила цього тисячу разів. Чи й жодного разу. Може, там, звідки вона з’явилася, не мають збільшувальних лінз. Або сонця, як на те пішло. Він згадав одну серію з «Доктора Хто», про планету, де весь час було темно.

Десь звіддалік він почув сирену. Якийсь коп їде. Коп, який не повірить нічому з того, що казатимуть йому маленькі діти, оскільки, як переконані дорослі, малі діти верзуть бозна-яке лайно.

– Ви, дітки, залишайтесь тут. Я хочу спробувати дещо.

– Ні! – вхопила його за зап’ясток дівчинка пальцями, що вчувалися пазурами. – Вона тебе теж з’їсть.

– Я не думаю, що вона може пересуватися, – запевнив її Піт, звільняючи свою руку. Дівчинка залишила на ній пару кровоточивих подряпин, але Піт не злився і не ганив її. Він, мабуть, поводився б так само, якби таке трапилося з його батьками. – Я думаю, вона залипла на одному місці.

– Вона може дотягнутися, – сказала дівчинка. – Вона вміє дотягуватися своїми шинами. Вони тануть.

– Я стерегтимуся, – мовив Піт, – але мушу це спробувати. Тому що ти права. Приїдуть копи, і вона їх з’їсть також. Залишайтесь на місці.

Він вирушив у бік універсала. Коли наблизився (але не занадто наблизився), він розстібнув свою сідельну сумку. «Я мушу це спробувати», – сказав він малим, проте правда була голішою: він бажав це спробувати. Це буде ніби якийсь науковий експеримент. Можливо, це прозвучало б по-дурному, якби він таке комусь сказав, але він не мусив казати. Він просто мусив це зробити. Дуже… дуже… обережно.

Його проймало потом. Коли вийшло сонце, день потеплішав, але Піт розумів, що це не єдина причина. Він подивився вгору, примружившись від сліпучості. Це сколихнуло його ПОХМІЛЬНИЙ біль, ну то й що. «Не заходь за хмару. Навіть не смій. Ти мені потрібне».

Він дістав із сідельної сумки своє збільшувальне скло «Річфорт» і присів, щоб покласти сумку на дорогу. Хруснули суглоби в його колінках, і двері універсала хильнулися, відчинившись на кілька дюймів.

«Вона знає, що я тут. Не знаю, чи може вона мене бачити, але оце щойно зараз вона мене почула. А може, й унюхала мене».

Він зробив іще один крок. Тепер він опинився достатньо близько, щоб торкнутися борта універсала. Якби достатньо дурним був тобто.

– Стережися! – гукнула дівчинка. Тепер вона з її малим братиком стояли, обіймаючи одне одного. – Стережися її!

Обережно – наче дитина, що лізе рукою до клітки з левом, – Піт простягнув уперед збільшувальне скло. На борті універсала з’явилося кружальце світла, але занадто велике. Занадто лагідне. Він підніс лінзу ближче.

– Шина! – закричав відчайдушно той маленький хлопчик. – Стережися ШИ-ИИ-НИ!

Піт подивився вниз і побачив, що одна шина тане. Якийсь сірий мацак сунеться по асфальту до його кросівки. Він не міг відступити, не зрадивши свій експеримент, тож підняв одну ступню і застиг, як чапля. Мацак сірого слизу миттю змінив напрямок і поповз до його іншої ступні.

«Часу небагато».

Він підніс збільшувальне скло ближче. Кружальце світла збіглося у яскраву білу цятку. Якусь хвильку не відбувалося нічого. Потім угору почали линути пасемка диму. Брудна біла поверхня під тією цяткою почорніла.

Зсередини універсала почулося якесь нелюдське гарчання. Пітові довелося поборювати геть всі інстинкти в себе в мозку і тілі, аби утриматися від втечі. Губи в нього розійшлися, оголивши зуби, зціплені у відчайдушному вищирі. Він твердо тримав лупу «Річфорт», рахуючи в голові секунди. Дійшов до семи, коли гарчання піднеслося до склянистого виску, який загрожував розколоти йому голову. Позаду нього Рейчел і Блейк відпустили одне одного з обіймів, щоб мати змогу затулити собі вуха.

Біля початку проїзду до відпочинкової зони Ел Ендруз юзом зупинив свій крузер № 12. Він виліз із машини, кривлячись від жахливого верещання. «То було, наче сирена повітряної тривоги, ввімкнута через підсилювальну апаратуру якогось геві-метал-бенду», – розповідатиме він пізніше. Ел побачив хлопчика, котрий тримає щось у простягнутій руці, ледь не торкаючись тією річчю борта старого, брудного універсала, схожого на «Форд» чи «Шеві». Хлопчик кривився від болю, затятості чи від того й того разом.

Припалена чорна цятка на боці універсала почала ширитися. Білий димок, що здіймався від неї, густішав. Став сірим, потім чорним. Те, що трапилось далі, трапилось швидко. Піт побачив, як довкола чорної цятки народилися крихітні блакитні пломені. Вони ширилися, немов танцюючи над поверхнею корпусу цієї нібито-машини. Це було схоже на брикети деревного вугілля в їхньому барбекю на задньому подвір’ї, коли тато поливав їх рідиною для розпалювання, а потім кидав туди сірника. Слизястий мацак, який уже майже сягнув узутої в кросівку ступні, що лишалася на асфальті, відсмикнувся назад. Машина знову різко стислася, але цього разу блакитне полум’я, що ширилося, здіймалося навколо неї, немов корона. Вона стискалася дедалі щільніше й щільніше, перетворюючись на палаючу кулю. А потім на очах Піта, сестри й брата Луссіер і патрульного Ендруза стрелила в синє весняне небо. Якийсь недовгий час вона залишалася там сяючою жариною, а потім щезла. Піт спіймав себе на тому, що думає про холодну темряву понад земною атмосферою – про ті безкінечні ліги, де будь-що може жити й підстерігати.

«Я її не вбив, я її тільки прогнав. Вона була змушена відлетіти, щоб себе погасити, як палаючу ломаку у відрі з водою».

Патрульний Ендруз тупився очима в небо, ошелешений. Одна з небагатьох працюючих ланок у його мозку загадувалася, яким чином йому написати рапорт про те, що він оце щойно бачив.

Тим часом звіддаля наближалися ще сирени.

Із сідельною сумкою в одній руці й збільшувальним склом «Річфорт» в другій Піт пішов назад до двох малюків. Йому ніби трохи й хотілося, аби тут були Джордж і Нормі, але що з того, якщо їх нема? І без тих хлопців він сам собі влаштував ще той деньок, і його не турбувало, покарають його сидінням удома чи ні. Порівняно з цим стрибання на велосипедах з краю якогось дурного пісища було як «Сезам-стрит»[59].

«А знаєте що? Я, курва, крутий зух».

Він міг би розсміятися, якби на нього не дивилися ті малята.

Щойно недавно вони бачили, як якогось роду космічна істота з’їла їхніх батьків – з’їла живцем, – і демонструвати свою радість було б зовсім неправильно.

Малюк простягнув свої пухкенькі рученята, і Піт його підхопив. Він не засміявся, коли дитина поцілувала його в щоку.

– Тякую, – сказав Блейкі. – Ти добрий хлопець.

Піт його опустив. Дівчинка також його поцілувала, що було приємно, хоча приємніше було б, якби вона була не малявкою.

Тепер уже патрульний біг до них, і це змусило Піта про дещо згадати. Він нахилився і дихнув дівчинці в обличчя.

– Ти чуєш якийсь запах?

Рейчел Луссіер на мить задивилася на нього, очі в неї були мудрішими за її вік.

– Усе з тобою буде гаразд, – промовила вона і навіть усміхнулася. Не вельми широко, але так – то була усмішка. – Просто не дихай на нього. І мабуть, дістань десь м’ятних цукерок чи чогось такого, перш ніж іти додому.

– Я думав про жуйку «Тіберрі», – сказав Піт.

– Авжеж, – кивнула Рейчел. – Це допоможе.

Присвячується Наю Віллдену і Даґу Аллену, які заплатили за мої перші історії[60]