Читать книгу Ярмарок нічних жахіть (збірник) - Стівен Кінг - Страница 14

Сендерсон бачиться з батьком двічі на тиждень. По середах увечері, зачинивши ювелірну крамницю, котру його батьки відкрили ще хтозна-якого року, він проїжджає три милі до «Розкішного маєтку» й там навідує свого тата, найчастіше в кімнаті відпочинку. Або в його «люксі», якщо в тата видався поганий день. Щонеділі Сендерсон водить його кудись пообідати. Заклад, у якому доживає свого затуманеного віку тато, насправді зветься «Відділенням „Гарвест-Гілз“ для особливого догляду», але Сендерсон вважає, що «Розкішний маєток» – точніша назва.

Вони не так уже й погано проводять час разом, і не лише тому, що Сендерсон більше не мусить міняти старому постіль, коли той сходить під себе, і вставати серед ночі, коли тато йде блукати будинком – гукає дружину, щоб посмажила йому яєчню-бовтанку, чи повідомляє Сендерсону, що ті кляті пацани Фредерикси знову на задньому подвір’ї киряють і верещать один на одного (Дорі Сендерсон ось уже п’ятнадцять років як померла, а троє пацанів Фредериксів, давно вже не пацанів, переїхали). Про хворобу Альцгеймера існує такий бородатий жарт: є в ній і щось хороше – щодня знайомишся з новими людьми. А Сендерсон для себе відкрив щось насправді хороше: сценарій лишається практично незмінним. А отже, тобі майже ніколи не доводиться імпровізувати.

Узяти, наприклад, «Еплбіз». Понад три роки вони в неділю обідають у тому самому ресторанчику, і тато майже щоразу каже те саме: «Непогано тут. Треба буде ще раз навідатися». Він завжди їсть рубаний стейк, слабко просмажений, а коли приносять хлібний пудинг, повідомляє Сендерсону, що в його жінки пудинг виходить кращим. Торік у меню «Еплбіз» на Комерс-вей пудингу не було, тож тато, змусивши Сендерсона чотири рази прочитати йому список десертів уголос і поміркувавши над ним нескінченні дві хвилини, замовив яблучний коблер[65]. Коли пиріг принесли, тато зауважив, що Дорі подавала такий із жирними вершками. А далі просто сидів, утупившись крізь вікно в автостраду. Наступного разу він зробив таку саму ремарку, але пиріг з’їв увесь, до самісінького денця тарілки.

Зазвичай він може згадати, як звуть Сендерсона і хто він йому такий, але часом зве його Реджі, іменем старшого брата. Реджі загинув сорок років тому. Коли Сендерсон збирається вже йти з «люкса» по середах (чи по неділях, коли привезе батька назад у «Розкішний маєток»), тато незмінно дякує та обіцяє, що наступного разу йому вже буде значно ліпше.

Замолоду, до зустрічі з Дорі Левін, котра зробила його цивілізованим, майбутній тато Сендерса був грубим мужиком, працював у буровій бригаді на техаських нафтових полях. Та й тепер він часом перевтілюється в себе тодішнього – чоловіка, який і не мріяв одного дня стати успішним продавцем ювелірних прикрас у Сан-Антоніо. У такі дні він прикутий до свого «люкса». Якось він перевернув ліжко й поплатився за надмірні зусилля переломом зап’ястка. Коли черговий санітар – Хосе, татів улюбленець, – запитав, навіщо він це зробив, тато відповів: бо те падло Ґантон не схотіло вимикати радіо. Жодного Ґантона, звісно, не існує. Зараз ні. Колись, у минулому, може, й існував. Імовірно.

А останнім часом у тата з’явилася схильність до клептоманії. У його кімнаті санітари, медсестри й лікарі знаходять усяку всячину: вази, пластмасові ложки-виделки з їдальні, пульт дистанційного керування з кімнати відпочинку. А якось Хосе витяг із-під татового ліжка коробку, в якій колись були американські сигари. Тепер там лежали розрізнені шматки пазлів та вісімдесят-дев’яносто гральних карт. Навіщо тато все це ховає, він нікому пояснити не може, зокрема й рідному синові, а найчастіше взагалі заперечує, що він узагалі щось брав. Якось він повідомив Сендерсону, що то Ґандерсон підкинув, щоб у нього були неприємності.

– Тату, ти маєш на увазі Ґантона? – спитав Сендерсон.

Тато відмахнувся кістлявою й сухою, мов гілляка, рукою.

– Та цей лайдак тільки те й робив, що за спідницями гасав. Справжній чистопородний поцькошукач із Поцьковіля.

Але клептофаза нібито минається (принаймні так каже Хосе), і цієї неділі його тато досить-таки спокійний. У нього не те щоб проясніло в голові, але й зовсім кепським цей день назвати не можна. Достатньо хороший день, щоб відвідати «Еплбіз». А якщо їм вдасться його пережити так, щоб тато не обмочився, то взагалі буде свято. На ньому труси-підгузок, але, звісно, від запаху вони не рятують. Тому Сендерсон завжди замовляє їм столик у кутку. Це не проблема: обідають вони о другій, а о цій порі післяцерковна юрба вже розсотується по домівках, дивитися по телику бейсбол чи футбол.

– Ти хто? – запитує тато в машині. Днина ясна, однак прохолодна. У своїх завеликих сонцезахисних окулярах і вовняному пальті він дуже скидається на дядька Джуніора, старого гангстера з «Клану Сопрано».

– Я Дуґі, – каже Сендерсон. – Твій син.

– Я пам’ятаю Дуґі, – відповідає тато, – але він помер.

– Ні, тату, нє-а. То Реджі помер. Він… – Сендерсон уривається й чекає, чи не договорить за нього тато. Тато не договорює. – Сталась аварія.

– П’яний був, ага? – питає тато. Навіть по стількох роках чути таке все одно боляче. Це негативний бік батькової хвороби – він вряди-годи, хоч і ненавмисне, виявляє жорстокість, а вона завдає пекучого болю.

– Ні, – відповідає Сендерсон, – у нього врізався один малий. А сам відбувся кількома подряпинами.

Тому малому зараз уже перевалило за п’ятдесят, і в нього сріблиться волосся на скронях. Сендерсон сподівається, що в цієї дорослої версії того підлітка, який убив його брата, нині сколіоз, що його дружина померла від раку яєчників, що він захворів на свинку, осліп і став безплідним. Але, найімовірніше, у нього все в ажурі. Працює менеджером десь у продуктовій крамниці. А може, навіть менеджером в «Еплбіз», хай їм Бог помагає. Та й чому ні? Йому було шістнадцять. Усе вже спливло за водою. Юнацька необачність. Документи мали засекретити. А Реджі? Його також «засекретили». Кістки всередині костюма під надгробком на Мішн-Гіл. Бувають дні, коли Сендерсон не може згадати, який він був із себе.

– Ми з Дуґі колись гралися в Бетмена й Робіна, – каже тато. – То була його улюблена гра.

Вони зупиняються на світлофорі, на перехресті Комерс-вей та Ерлайн-роуд, де невдовзі й станеться халепа. Сендерсон дивиться на батька, і усмішка торкає його вуста.

– Ага, тату, чудово! Був рік, коли ми навіть вийшли надвір у костюмах, на Гелловін, пам’ятаєш? То я тебе намовив. Хрестоносець у плащі й Диво-хлопчик.

Тато дивиться в лобове скло «Субару» Сендерсона й нічого не відповідає. Про що він думає? Чи його мисленнєві процеси зійшли нанівець і линуть, як порожня радіохвиля? Подеколи Сендерсон уявляє собі звук, що мусить іти від тієї рівної лінії: мммммммм. Так у давні часи, ще до появи кабельного й супутникового ТБ, звучав екран налаштування телевізора.

Сендерсон кладе руку на тонке передпліччя в рукаві пальта й по-дружньому стискає.

– Ти був у зюзю п’яний, мама нетямилася від люті, зате я веселився від душі. То був мій найкращий Гелловін.

– Я при дружині ніколи не пив, – каже тато.

Так, думає Сендерсон, коли на світлофорі загоряється зелене світло. Бо вона тебе відучила.

– Тату, допомогти тобі щось вибрати з меню?

– Я й сам можу прочитати, – відповідає батько. Насправді він уже давно на це не здатний, але в їхньому кутку дуже світло, і він може пороздивлятися картинки, навіть не знімаючи своїх гангстерських сонцезахисних окулярів у стилі дядька Джуніора. До того ж Сендерсон наперед знає, що він замовить.

Коли підходить офіціант, несучи їм чай із льодом, тато повідомляє, що він буде рубаний стейк, слабко просмажений.

– Хочу, щоб він був рожевий, але не червоний, – каже він. – Червоний я відішлю назад.

Офіціант киває.

– Як завжди.

Тато дивиться на нього з підозрою.

– Квасоля чи капустяний салат?

Тато пирхає.

– Смієшся? Уся та квасоля була мертва. Того року й біжутерію продати було годі, не кажучи вже про справжні коштовності.

– Він буде салат, – каже Сендерсон. – А мені принесіть…

– Уся та квасоля була мертва! – з притиском повторює тато й кидає на офіціанта бундючний погляд, немовби каже: «Чи посмієш ти мені заперечити?»

Офіціант уже не вперше і не вдруге їх обслуговує, тому просто киває й підтверджує:

– Вона була мертва, – а потім повертається до Сендерсона й питає: – А вам, сер?

Вони обідають. Тато відмовляється зняти пальто, тож Сендерсон просить пластиковий слинявчик і пов’язує його батькові на шиї. Тато не протестує, може, навіть не помічає цього. Трохи капусти опиняється в нього на штанях, але більшу частину грибної підливки приймає на себе слинявчик. Коли вони вже доїдають, тато інформує залу, в якій майже немає людей: йому так сильно припекло попісяти, що в роті аж присмак сечі стоїть.

Сендерсон веде його до чоловічого туалету, і батько дозволяє йому розстебнути ширіньку, та коли Сендерсон пробує відтягти вниз еластичний перед трусів-підгузка, тато ляскає його по руці.

– Ніколи не лізь до чужого краника, бешкетнику, – роздратовано мовить він. – Невже ти не знаєш?

Це будить давній спогад: Дуґі Сендерсон стоїть перед унітазом зі спущеними штанцями, а тато біля нього на колінах, навчає. Скільки йому тоді було років? Три? Усього два? Так, може, й тільки два, але в правдивості спогаду він не сумнівається. Він мов іскристий спалах від уламку скла на узбіччі дороги, який так влучно відбиває промінь, що аж лишає по собі слід на сітківці.

– Наготуй зброю, займи позицію, будеш готовий – відкривай вогонь, – каже він.

Тато дивиться на нього з підозрою, а потім розбиває Сендерсону серце широкою усмішкою.

– Я своїм малим так казав, коли до туалету їх привчав, – мовить він. – Дорі сказала, що це моя робота, і я з нею впорався, їй-богу.

Він випускає струмінь, і більша його частина все-таки втрапляє в пісуар. Розливається кисло-солодкавий запах. Діабет. Але яка різниця? Іноді Сендерсон думає: що раніше, то ліпше.

Коли вони повертаються до столика, тато, досі в слинявчику, виголошує свій вердикт:

– Непогано тут. Треба буде ще раз навідатися.

– Тату, на десерт щось хочеш?

Тато зважує цю думку – порожнім поглядом дивиться у вікно, рот розтулений. Чи це знову порожня радіохвиля? Ні. Цього разу ні.

– А чом би й ні? Ще влізе.

Обидва замовляють яблучний коблер. Тато роздивляється кульку ванільного на скоринці, звівши в суцільну лінію кущасті брови.

– Моя дружина подавала таке з жирними вершками. Її звали Дорі. Це від Дорін. Як у «Клубі Мікі-Мауса»[66]. Привіт-привіт, просимо-просимо, надзвичайно вам раді.

– Тату, я знаю. Їж давай.

– Ти Дуґі?

– Угу.

– Точно? Голову мені не морочиш?

– Ні, тату, я Дуґі.

Батько підносить догори ложку яблук, з якої скрапує морозиво.

– Ми ходили, правда ж?

– Ходили куди?

– По цукерки в костюмах Бетмена й Робіна.

Від несподіванки Сендерсон заливається сміхом.

– Звісно, ходили! Мама сказала, що я народився дурком, а от тобі виправдання нема. А Реджі й близько до нас підходити не хотів. Сказав, що йому огидна вся ця затія.

– Я тоді баньки залив, – каже тато й береться їсти десерт. А доївши, відригує, тицяє пальцем у вікно й каже: – Глянь на отих пташок. Ще раз, як вони звуться?

Сендерсон дивиться. Птахи купчаться на сміттєбаку, що стоїть на паркувальному майданчику. Ще кілька повсідалися на паркан поза ним.

– Ворони, тату.

– Точно, Господи, я ж знав, – говорить тато. – Тоді нас ворони не діймали. У нас була пневматична гвинтівка. Ану слухай. – Він діловито нахиляється вперед. – Ми вже тут бували?

У думках Сендерсона блискавкою пролітають метафізичні можливості, що криються в цьому запитанні, і він відповідає:

– Так. Ми буваємо тут мало не щонеділі.

– Гарне місце. Але знаєш, я думаю, треба вертатись. Я стомився. Хочу отого іншого.

– Подрімати.

– Отого іншого, – каже тато й дивиться на нього бундючним поглядом.

Сендерсон жестом просить, щоб виписали рахунок. Поки він розплачується біля каси, тато з поважним виглядом, запхавши руки глибоко в кишені, прямує до виходу. Сендерсон квапливо хапає здачу й біжить стрімголов, щоб зловити двері, перш ніж тато встигне вийти на паркінг чи на чотири смуги Комерс-вей, якими летить транспорт.

– Хороший був вечір, – каже тато, коли Сендерсон застібає на ньому пасок.

– Який вечір?

– Гелловіну, дурко. Тобі було вісім, отож, тоді був тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятий. Бо ти народився в п’ятдесят першому.

Сендерсон вражено дивиться на батька, проте старий уже втупився просто поперед себе в смуги машин. Сендерсон зачиняє пасажирські дверцята, обходить свій «Субару» спереду, всідається за кермо. Два-три квартали вони мовчать, і Сендерсон уже думає, що батько про все забув. Але ні.

– Коли ми прийшли до будинку Форестерів біля підніжжя пагорба… пам’ятаєш пагорб?

– Пагорб на Черч-стрит, авжеж.

– Точно! Норма Форестер відчинила двері й каже тобі… ти тоді не встиг ще й рота розкрити… каже: «Цукерки чи життя?» А тоді на мене дивиться й питає: «Цукерки чи бухло?»

І тато сміється, так, наче іржаві завіси риплять. Такого Сендерсон від нього не чув уже з рік чи й більше. Тато навіть по стегну себе ляскає.

– Цукерки чи бухло! От уже! Ну що, ти згадав?

Сендерсон чесно намагається, але зазнає поразки. Усе, що він пам’ятає, – яким щасливим він тоді був, що тато поряд, хоч татів костюм Бетмена, нашвидкуруч склепаний, був фуфлуватим. Сіра піжама, емблему з кажаном намальовано спереду фломастером. Плащ викроїли зі старого простирадла. За пояс зі спорядженням правив шкіряний пасок, за який батько позапихав різноманітні викрутки й стамески (навіть гайковий ключ) із ящика для інструментів, що стояв у гаражі. Маскою була побита міллю балаклава, яку тато підкотив аж до носа, щоб видно було рот. Стоячи перед дзеркалом у коридорі й готуючись вийти надвір, він розтягував боки маски, щоб зробити вуха, але вони категорично відмовлялися стирчати.

– Вона запропонувала мені пляшку «Шайнера»[67], – каже тато. Вони вже проїхали дев’ять кварталів по Комерс-вей і наближаються до перехрестя Ерлайн-роуд.

– І ти взяв?

Тато в ударі. Сендерсон був би щасливий, якби так тривало аж до «Розкішного маєтку».

– А то. – Він примовкає. Комерс-вей наближається до перехрестя, і ось уже дві смуги перетворюються на три. Крайня смуга ліворуч – поворотна. Для транспорту, що йде попереду, горить червоне світло, але світлофор, який регулює рух на лівоповоротній смузі, показує зелену стрілку. – У тієї бабенції буфери були що твої подушки. Кращої за неї коханки я в житті не мав.

Так, вони завдають тобі болю. Сендерсон знає про це не лише з власного досвіду, а й із розмов з іншими людьми, що мають родичів у «Маєтку». Найчастіше вони роблять це ненавмисно, але все одно це відбувається. Ті рештки спогадів, які ще лишаються при них, перетасувалися (мов ті поцуплені шматочки пазлів, що їх Хосе знайшов у сигарній коробці під татовим ліжком), і в них немає господаря, ніхто не здатен відокремити те, про що дозволено говорити, від того, про що ліпше б мовчати. Сендерсон ніколи не мав жодних причин вважати, що його батько міг бути бодай трохи невірним своїй дружині протягом усіх сорока з гаком років їхнього подружнього життя, проте чи не думають так само всі вже дорослі діти, коли шлюб їхніх батьків був безхмарним і жили вони душа в душу?

Він відводить погляд від дороги, хоче глянути на батька, і саме через це й стається аварія, а не просто одна з тих загроз зіткнення, що постійно виникають на завантажених транспортних магістралях, таких як Комерс-вей. Та навіть попри це нічого жахливо серйозного в тій аварії нема. Сендерсон знає, що він на мить втратив пильність і перестав дивитись на дорогу, але також розуміє, що його провини не було.

На його смугу виїжджає пікап, один з тих наворочених, з величезними шинами й ліхтарями на даху. Він хоче якнайшвидше потрапити на лівоповоротну, щоб розвернутися, перш ніж згасне зелена стрілка. Задні поворотники не блимають – це Сендерсон розуміє тієї миті, коли ліва передня частина його «Субару» зіштовхується з заднім бортом пікапа. Їх із батьком обох жбурляє вперед, паски безпеки напинаються, а в гладенькому дотепер капоті «Субару» раптово настовбурчується товстий рубець. Але подушки безпеки не розкриваються. Уривчасто дзеленчить скло.

– От гад! – кричить Сендерсон. – Господи! – І тут він робить помилку. Натискає на кнопку, що опускає вікно, виставляє руку й показує пікапу середній палець. Згодом він думатиме, що зробив це тільки тому, що в салоні разом з ним сидів тато, який був в ударі.

Тато. Сендерсон обертається до нього.

– З тобою все в порядку?

– Що таке? – питає тато. – Чому ми стали?

Він розгублений, але поза тим – у нормі. Добре, що був пристебнутий, хоча, бачить Бог, нині про паски безпеки важко забути. Сучасні машини цього не дозволяють. Варто проїхати п’ятдесят футів непристебнутим – і все, вони заходяться вереском від обурення. Сендерсон перехиляється через батькові коліна, відчиняє великим пальцем руки бардачок, витягає документи на авто й страховку. А коли знову випростує спину, дверцята пікапа вже відчинені й водій чимчикує до нього, не звертаючи ні найменшої уваги на машини, які йому сигналять і маневрують, обминаючи свіжу ДТП. Машин на дорозі не так багато, як могло би бути в будній день, однак Сендерсон не бачить у цьому доброго знаку, бо дивиться на водія, що прямує до нього, і думає: «Оце я влип».

Він знає цього типа. Не особисто, звісно, але в Південному Техасі таких повно. На ньому джинси й футболка з подертими на плечах рукавами. Не обрізаними – пошарпаними так, що смужки тканини звисають на засмаглі опуклості м’язів передпліччя. Джинси приспущені на стегнах, і видно бренд білизни. Від петлі на поясі, не стягнутому ременем, до задньої кишені зміїться ланцюг, а на іншому його кінці, поза сумнівом, – великий шкіряний гаман, з логотипом геві-метал-гурту, напевно. Передпліччя й кисті рук вкриті татуюваннями, навіть по шиї вгору малюнки тягнуться. Коли Сендерсон через камеру спостереження бачить такого типа на тротуарі перед своєю ювелірною крамницею, його рука сама тягнеться до кнопки, яка замикає двері. От і зараз він хотів би натиснути на кнопку, яка замикає дверцята машини, але, звичайно, це неможливо. Не слід було показувати цьому типу фак, він же навіть мав час обміркувати можливі дії, бо для цього мусив опустити скло. Але тепер запізно.

Сендерсон відчиняє дверцята й виходить з машини, готовий утихомирювати, перепрошувати, хоч і не мусить цього робити – врешті-решт, це його татуйований підрізав, а не навпаки. Але є й щось інше, і це «щось» змушує його руки та потилицю вкритися гусячою шкірою, по якій тепер, коли він виліз із кондиційованого салону, стікає піт. Татуювання в цього типа грубі, хаотичні: ланцюги довкола біцепсів, шпичаки терну обплітають передпліччя, на одному зап’ястку – кинджал із краплиною крові, що висить на вістрі леза. У майстернях таких не набивають. Це тюремне мистецтво. У Татмена в чоботях зріст під метр дев’яносто, і важить він як мінімум дев’яносто кіло. А то й усю сотню. А Сендерсон – метр сімдесят п’ять на зріст, і вага в нього – трохи за сімдесят.

– Послухайте, перепрошую, що показав вам палець, – каже Сендерсон. – То я зопалу. Але ви виїхали на мою смугу без…

– Гля, шо ти з моєю тачкою зробив! – бикує Татмен. – Я на ній і трьох місяців не проїздив!

– Нам потрібно обмінятись інформацією для страхових. – А ще їм потрібен коп. Сендерсон роззирається довкола в пошуках поліцейського, але бачить лише роззяв, які пригальмовують, щоб прикинути суму збитків, а тоді знову тиснуть на газ.

– Ти думаєш, у мене страховка є? Та кредит на цю суку стіки бабла жере, що я не вспіваю платить!

Страховка в тебе бути мусить, думає Сендерсон, такий закон. Та тільки цей гевал не вважає себе зобов’язаним щось там мати. Остаточне свідчення цьому – гумові яєчка, що теліпаються під номерами.

– Ти чо мене, дебіл, не пропустив?

– Часу не було, – пояснює Сендерсон. – Ви підрізали, не блимнули…

– Я блимнув!

– Тоді чому поворотник не увімкнений? – показує Сендерсон.

– Бо ти мені, сука, фару розбив, слоняра ти! І шо я тепер своїй дівчині скажу? Вона, блядь, перший внесок платила. Та не пхай ти мені цю херню в ніс!

Він вибиває з руки на землю страховий поліс і свідоцтво про реєстрацію автомобіля, які досі простягає йому Сендерсон. Той, приголомшений, дивиться на свої документи – вони тепер лежать на дорозі.

– Я поїхав, – каже Татмен. – Я собі поремонтую, ти – собі. Отак і розбіжимося.

Пошкодження в «Субару» набагато гірші, ніж у абсурдно великого пікапа, – на півтори-дві тисячі гірші. Але навіть не це змушує Сендерсона заговорити. І не страх перед тим, що цей дуболом вийде сухим з води: усе, що Сендерсон мусить зробити, – переписати номер з таблички, під якою теліпається та гумова мошонка. І його діймає навіть не спека (колосальна, до речі). Його діймає думка про батька, який сидить на пасажирському сидінні, причмелений від заспокійливого, не розуміє, що сталося, хоче спати. Вони вже мали бути на півдорозі до «Розкішного маєтку», але ж ні. Ні. Бо цьому прибацаному засранцю закортіло зрізати кут на дорозі. Прямо ж таки мусив попертися проти транспорту до тієї зеленої стрілки, поки не згасла, бо інакше світ би накрила пітьма й повіяли вітри Судного дня.

– Ні, так не піде, – каже Сендерсон. – Це сталося з вашої вини. Ви мене підрізали, не ввімкнули сигналу. Я не мав часу загальмувати. Покажіть свідоцтво про реєстрацію та водійські права.

– Хрін тобі, – каже здоровило і б’є Сендерсона в живіт. Сендерсон складається навпіл; усе повітря зі свистом вилітає з легень. Дурний він був, що спровокував водія пікапа, і знав же, що не треба. Та один погляд на ті аматорські татухи, і будь-хто би зрозумів, що не треба; але він усе одно на це пішов, бо не вірив, що таке може статися серед білого дня, на перехресті Комерс-вей та Ерлайн-роуд. Він – член Американської молодіжної торгової палати. Його не били з третього класу, коли розгорілася суперечка через бейсбольні картки.

– Нá тобі свідоцтво, – каже Татмен. По його щоках потужно струмує піт. – Подобається? А прав у мене ніяких нема, ясно тобі? Немає, блядь. Я через тебе можу сильно попасти, і це все ти винен, бо ти сидів дрочив замість дивитися, куди їдеш. Жопа ти йобана!

І після цього в Татмена зриває стріху. Може, виною всьому аварія, може, спека або ж те, що Сендерсон наполягав, щоб він показав йому документи, яких у Татмена катма. А може, його підштовхнув звук власного голосу. Сендерсон багато разів чув вислів «зірвало стріху», але усвідомлює, що досі не розумів усієї повноти значення цієї фрази. Татмен – його вчитель, і вчитель хороший. Він стискає обидві руки в один кулак, переплітаючи пальці. Сендерсон встигає помітити, що на кісточках рук Татмена вибито блакитні очі, а тоді його в голову збоку вдаряє кувалда, і він завалюється на правий борт своєї новопошкодженої машини. Він ковзає вздовж, відчуваючи, як металеве вістря розпорює тканину сорочки та шкіру під нею. Боком спливає кров, гаряча, мов лихоманка. Коліна підгинаються, і він падає на дорогу. Дивиться вниз на свої руки, не вірячи, що то його руки. Права щока гаряча й пухне, мов тісто на хліб. Праве око сльозиться.

Настає черга удару в поранений бік, трохи вище від лінії поясу. Голова Сендерсона вдаряється об правий передній колісний диск «Субару» й відскакує від нього. Він силкується виповзти з тіні Татмена. Той кричить на нього, але Сендерсон не може розібрати слів: то просто якесь «ва-ва-ва» – такими звуками дорослі розмовляють з дітьми в мультиках за коміксами «Дрібнота». Він хоче сказати Татмену: ну все, все, ми просто не порозумілися, давайте все переграємо. Він хоче сказати: добре те, що добре кінчається (хоча для нього все скінчилося дуже навіть зле), їдьте своїм шляхом, а я поїду своїм, щасливої дороги, пасажири, до наступних зустрічей. Хоче сказати, але не може вдихнути повітря. Він думає: зараз у мене буде серцевий напад, може, він уже відбувається. Хоче підвести голову (якщо вже помирати, то хай перед очима буде щось цікавіше, ніж поверхня Комерс-вей і передній край власної зраненої машини), але в нього не виходить. Відчуття таке, що замість шиї в нього тепер макаронина.

Знов удар, цього разу – в м’ясисту частину лівого стегна вгорі. Та раптом Татмен гортанно кричить, і дорожнє покриття заляпують червоні краплини. Сендерсон спершу думає, що потекло з його носа (або з губ від подвійної сили удару в обличчя). Але одразу ж відчуває, як на потилицю падає тепла рідина. Це наче тропічна злива. Він відповзає трохи далі, проминає капот своєї машини, а вже там збирається на силі, перевертається на спину й сідає. Дивиться вгору, мружачись у сліпуче небо, й бачить, що коло Татмена стоїть тато. Татмен хилиться вперед, наче в нього сильно розболівся живіт. А ще притискає долоню до своєї шиї, з якої раптом виріс уламок дерева.

До Сендерсона не одразу доходить, що сталося. Та потім він розуміє. Уламок дерева – то руків’я ножа, він уже не раз його бачив. Він бачить його практично щотижня. Щоб різати рубаний стейк, який тато завжди замовляє на недільний обід, ніж не потрібен, із цією стравою можна гарно впоратися за допомогою самої лише виделки, але ніж вам усе одно приносять. Це невід’ємна частина обслуговування в «Еплбіз». Тато більше не може згадати, котрий із синів приїздить його навідати чи що його дружина померла; він, напевне, вже не пам’ятає свого другого імені – однак схоже на те, що тієї мудрої безжальності, яка допомогла йому піднятися від грубого робітника без університетської освіти і влитися до прошарку середнього класу в ролі продавця коштовностей у Сан-Антоніо, він ще не розгубив.

Він змусив мене подивитися на птахів, думає Сендерсон. На ворон, що сиділи на сміттєвому баку. Тоді й потягнув зі стола ніж.

Татмен утратив цікавість до чоловіка, що сидить на дорозі, й навіть одного-єдиного погляду не кидає на старого, який стоїть біля нього. Татмен розкашлявся. І щоразу, як він кашляє, з рота пирскають дрібні червоні краплини. Одна рука тримає ніж, що стирчить із шиї, силкується його витягти. Кров стікає збоку по футболці й заляпує джинси. Не розгинаючись і не припиняючи кашляти, він рушає в бік перехрестя Комерс та Ерлайн (де весь транспорт зараз стоїть). І чомусь невимушено змахує вільною рукою: привіт, ма!

Сендерсон підводиться з землі. Ноги тремтять, але втримують його. Десь віддалік уже виють сирени. Так, звісно, тепер ці копи їдуть. Тепер, коли все скінчено.

Сендерсон обіймає батька за плечі.

– Тату, ти як?

– Той мужик тебе бив, – спокійно, буденним тоном каже тато. – Хто він?

– Не знаю. – Сльози струмують по щоках Сендерсона. Він витирає їх рукою.

Татмен падає на коліна. Кашляти він перестав. Тепер тільки тихо харчить. Більшість людей тримаються віддалік, але кілька сміливців усе ж таки підходять, бажаючи допомогти. Сендерсон думає, що йому вже нічим не допоможеш, але прапор їм у руки.

– Реджі, ми поїли?

– Так, тату, поїли. Я Дуґі.

– Реджі помер. Це ж ти мені казав?

– Так, тату.

– Той мужик тебе бив. – Обличчя в його батька кривиться, мов у тієї дитини, що до краю виснажилась і дуже хоче в ліжечко. – У мене голова болить. Їдьмо вже, тут нудно. Я хочу лягти.

– Треба зачекати копів.

– Чому? Яких копів? Хто цей чоловік?

Сендерсон відчуває запах лайна. Батько щойно наклав у труси.

– Тату, ходімо, посаджу тебе в машину.

Батько дозволяє Сендерсону повести себе до пасажирського сидіння повз зім’ятий перед «Субару».

– А гарний Гелловін був, скажи?

– Так, тату, гарний. – Він допомагає вісімдесятитрирічному Хрестоносцю в плащі залізти в машину й зачиняє дверцята, щоб не випускати назовні прохолоду. Під’їжджає перша машина міської поліції, копи вимагають показати посвідчення особи. Шістдесятиоднорічний Диво-хлопчик, затискаючи долонями поранений бік, човгає до дверцят водія, щоб підняти документи з проїжджої частини.

Джонові Ірвінгу