Читать книгу Ярмарок нічних жахіть (збірник) - Стівен Кінг - Страница 19

Моя мати, яка все своє коротке життя мала чудове здоров’я, померла від тромбоемболії легеневої артерії за шість годин після мого народження. Це сталося 1969 року. Мабуть, якась вроджена вада, бо їй було лише двадцять два. Тато був на вісім років старший. Хороший чоловік і хороший батько. Він працював гірничим інженером, і, поки мені не виповнилося вісім років, ми мешкали в основному на Південному Заході.

З нами подорожувала домогосподарка на ім’я Нона Маккарті. Я звав її Мамою Ноні. Вона була чорношкірою. Гадаю, він із нею спав, але, коли я вранці прослизав до неї в ліжко (а таке частенько траплялося), вона завжди була сама. Так чи інакше, мені було байдуже. Я тоді не знав, що чорні чимось відрізняються від білих. Вона добре до мене ставилася, готувала ланчі та читала казки на ніч, коли тато затримувався на роботі, а більшого й не треба було. Мабуть, я усвідомлював, що в нас трохи незвичний сімейний розклад, але почувався щасливим.

1977 року ми переїхали на схід до Талбота, штат Алабама, що неподалік Бірмінгема[80]. Це військове містечко з фортецею Джона Г’юї[81] та вугільними копальнями на додачу. Мого батька підрядили відновити видобування на шахтах «Щасливої долі» (№№ 1, 2, 3) та привести виробництво у відповідність із екологічними показниками, що означало пробурити кілька штолень і розробити нову систему утилізації відходів, щоби не забруднювати навколишні річки.

Ми мешкали в затишному передмісті, в будинку, що його надала компанія «Щаслива доля». Мамі Ноні там подобалося, бо тато переробив для неї гараж на двокімнатну квартиру. Мабуть, щоби люди зайвих пліток не пускали. Я допомагав йому з ремонтом по вихідних, подавав дошки й таке інше. Ми тоді гарно проводили час. Я цілих два роки ходив у ту саму школу – достатньо довго, аби завести друзів і трохи обжитися.

Я потоваришував із сусідською дівчинкою. Якби це було телешоу чи історія в журналі, то ми би неодмінно поцілувалися десь на городі у куточку, закохалися одне в одного, пішли би разом на випускний, а потім – у старші класи. Але не така доля судилася мені та Марлі Джейкобс.

Тато ніколи не обіцяв, що ми залишимося в Талботі. Він казав, що немає нічого гіршого, ніж подавати дитині марні надії. Я, напевне, закінчу п’ятий клас у середній школі Мері Дей, либонь, навіть шостий, але зрештою термін контракту зі «Щасливою долею» спливе, і ми поїдемо далі. Може, назад до Техасу чи Нью-Мексико або на північ – до Західної Вірджинії чи Кентуккі. Я сприймав це як належне, і Мама Ноні також. Головою в нашій родині був тато, і він був добрим головою, він нас любив. Як на мене, кращого й годі бажати.

Ще одна проблема полягала в самій Марлі. Вона… ну, зараз би сказали, що вона «розумово відстала», але тоді наші сусіди просто говорили, що вона «головою вдарилася». Розумію, містере Бредлі, звучить грубо, але, з огляду на ті події, вираз дуже влучний. Навіть алегоричний. Тому весь світ для неї був тьмяним, наче не в фокусі. Інколи… а скоріше в більшості випадків, так легше жити. Знову ж таки, це моє особисте переконання.

Коли я познайомився з Марлі, ми вчилися в третьому класі, але їй було вже одинадцять. Наступного року нас обох перевели до четвертого, хоча у випадку з Джейкобс її просто посунули далі по освітній драбині. Ось як тоді було заведено в Талботі. Марлі в жодному разі не вважалася міською юродивою. Вона трохи вміла читати, розв’язувати прості задачки на додавання, але віднімання було поза межами її можливостей. Я намагався пояснити всіма доступними способами, але вона так і не второпала.

Ми ніколи не цілувалися на городі в куточку, ми взагалі ніколи не цілувалися, але завжди трималися за руки, коли йшли до школи та поверталися додому після уроків. Мабуть, ми мали до біса кумедний вигляд, бо я був пуцьвірінком, а вона – на чотири дюйми вища за мене, здорова дівка, у якої вже почали намічатися груди. Саме вона хотіла триматися за руки, а не я. Але я був не проти. Мені також було байдуже, що вона головою вдарилася. Певно, з часом байдужість зникла би, але мені було лише дев’ять, коли Марлі померла, а в цьому віці діти дивляться на світ неупереджено. Блаженний стан, я так вважаю. Якби ми всі головами вдарилися, то були би не в змозі воювати, чи не так? Чорта лисого змогли б.

Якби ми жили на півмилі далі від міста, то нам би довелося їздити на автобусі. Але наші будинки були недалеко від Мері Дей, усього за шість чи вісім кварталів, тому ми з Марлі ходили пішки. Мама Ноні вручала мені торбинку з ланчем, пригладжувала мого чуба та наказувала: «Ходи, Джорджі, та поводься добре» й проводжала мене за двері. Марлі завжди чекала на своєму ґанку, вдягнена в якесь платтячко чи сарафан, а на голові були два хвостики, перев’язані стрічками. У руках вона тримала скриньку для ланчу. Я і досі бачу цю скриню, немов наяву. На ній був зображений Стів Остін, Чоловік за шість мільйонів доларів[82]. Біля Марлі стояла її мама, і вона казала: «Здоров був, Джорджі», а я відповідав: «Здоровенькі були, місіс Джейкобс», і тоді вона наказувала: «Ходіть, дітки, та поводьте себе добре», і Марлі відповідала: «Гаразд, мамо», а потім брала мене за руку, і ми виходили на тротуар. Перші пару кварталів ми проходили вдвох, а потім попадали в потік дітлахів із Рудольфових акрів. Там жило багато родин військовослужбовців, бо квартири були дешеві, а фортеця Ґ’юї розташовувалась лише за п’ять миль на північ трасою № 78.

Ми напевне мали кумедний вигляд – кузька з торбинкою йде за ручку з жердиною, яка підбиває подряпаним коліном скриньку зі Стівом Остіном. Але я не пригадую, щоби з нас хтось кепкував. Мабуть, таке час від часу траплялося, бо діти є діти, але їх дражнилки були не злими, тому я не звертав уваги. У більшості випадків, коли на тротуар висипали хлопці, то вони кричали щось на кшталт: «Здоров був, Джорджі, ми збираємося на бейсбол після школи», а дівчата казали: «Здоровенька була, Марлі, які в тебе гарні стрічки в косах». Не пригадую, щоби до нас погано ставилися. Принаймні, до того випадку з поганим хлопчиком.

Одного дня уроки закінчилися, а Марлі все не виходила й не виходила зі школи. Певно, це було невдовзі після мого дев’ятого дня народження, бо я мав із собою «Боло-баунсер»[83]. Мені його подарувала Мама Ноні, але забавка довго не протрималася. Я бив надто завзято, і резинка лопнула, але того дня іграшка була при мені, і я накрутив немало подач обома боками ракетки, поки чекав Марлі. Ніхто не казав мені, що я мушу чекати, просто я так вирішив.

Зрештою, вона вийшла, заливаючись сльозами. Її обличчя геть почервоніло, а з носа звисали шмарклі. Я спитав, що сталося, а вона відповіла, що не може знайти свою скриньку. Вона сказала, що, як завжди, з’їла ланч і залишила її в роздягальні на поличці, біля рожевої «Барбі»-скриньки Кеті Морс – як завжди, але коли пролунав останній дзвінок, то вона зникла. Хтось її покрав, сказала Марлі.

Я відповів, що ні, що скриньку просто переставили на інше місце і завтра вона знайдеться, тож годі нити та стій спокійно. У тебе соплі течуть.

Мама Ноні завжди дбала про те, щоб я не виходив із дому без носовичка, хоч я утирав носа рукавом, як усі інші хлопці, бо в носовички сякалися лише слиньки. Тож хустинка була чистою та охайно складеною, коли я дістав її з задньої кишені та почав витирати обличчя Марлі. Вона припинила плакати, усміхнулася й сказала, що їй лоскотно. Потім вона взяла мене за руку, і ми пішли додому. І, як завжди, рот у неї не закривався. Але я був не проти, бо вона хоча б забула про скриньку для ланчів.

Дуже скоро всі діти порозходилися, і ми лише чули, як вони сміються та перегукуються дорогою до Рудольфових акрів. Марлі, як завжди, щебетала про всілякі нісенітниці, про все, що спадало їй на думку. Я пропускав її слова повз вуха, тільки підтакував: «ага», «еге» та «атож», а сам думав про те, як повернуся додому та відразу перевдягнуся в старі вельветові штани, а якщо Мама Ноні не наготувала мені ніяких хатніх клопотів, то візьму рукавичку, побіжу до майданчика на Оак-стрит і приєднаюся до нашої бейсбольної збірної, яка вправлялася в грі кожен день, поки матері не починали зазивати хлопців на вечерю.

Аж раптом ми почули, що з протилежного боку Скул-стрит до нас хтось волає. Тільки то був радше не крик людини, а ревіння віслюка.

– ДЖОРДЖ І МАРЛІ ЗАТІЯЛИ ПОБРАТИСЯ!

НА ГОРОДІ У КУТОЧКУ ВЧИЛИСЬ ЦІ-ЛУ-ВА-ТИ-СЯ!

Ми зупинилися. По той бік вулиці, за кущами каркасу[84] стояв хлопчик. Я його раніше ніколи не бачив, хоч у Мері Дей, хоч де. Він був усього чотири з половиною фути на зріст і неабияк вгодований. Одягнений у довгі, по коліно, сірі шорти та зелений светр із оранжевими смугами. Зверху светрик напинали хлопчачі цицьки, а знизу вимальовувалось чимале черево. На голові була шапочка, ота дурнувата, з пластиковим пропелером.

Його обличчя було пухким і водночас немов скам’янілим. Волосся мало той самий колір, що й смуги на светрі, – відтінок, який нікому не подобається. Пасма стирчали навколо його відстовбурчених вух. Ніс здавався маленькою плямою під найяскравішими, найзеленішими очима, які я будь-коли бачив. Він вередливо скривив рота, наче Купідон, і його губи були такими червоними, наче він їх вимазав маминою помадою. Відтоді я перестрів багато різних морквяних маківок із червоними губами, але не такими калиновими, як у того поганого хлопчика.

Ми стояли й дивилися на нього. Марлі припинила теревенити. Вона тоді носила окуляри з оправою «кошаче око», і крізь ті лінзи її власні очі здавалися лупатими, наче під збільшувальним склом.

Хлопчик, а на вигляд йому було не більше шести-семи років, випнув свої червоні губи та зацмокотів ними в повітрі. Потім він поклав обидві руки собі на дупу й почав ляскати долонями по стегнах, волаючи:

– ДЖОРДЖ І МАРЛІ ЗАТІЯЛИ ПОБРАТИСЯ!

НА ГОРОДІ У КУТОЧКУ ВЧИЛИСЯ Ї-БА-ТИ-СЯ!

Ревів, неначе віслюк. А ми з Марлі стояли, немов зачаровані.

– Краще вдягни гумку, коли будеш із нею їбатися, – гукнув він, самовдоволено кривлячи калинові губи. – Якщо не хочеш навести кодло таких самих недоумків, як вона.

– Заткни пащеку, – сказав я.

– Або що?

– Або я сам її заткну.

Я й справді збирався його заткнути. Батько б розлютився, якби дізнався, що я погрожую відлупцювати молодшого, меншого хлопчика, але той не мав права говорити такі речі. Він виглядав як маленький хлопчик, але казав геть не дитячі речі.

– Що, посмоктав пуцьки, лайнопикий? – загорлав він, а потім сховався за каркасовий кущ.

Я хотів піти до нього, але Марлі міцно, аж до болю, стискала мою руку.

– Мені цей хлопчик не подобається, – мовила вона.

Я відповів, що мені теж, але не треба звертати уваги. Краще ходімо додому, запропонував я.

Але перш ніж ми рушили з місця, з-за кущів знову виринув той хлопчик, тримаючи в руках скриньку для ланчів зі Стівом Остіном. Він підняв її.

– Щось загубила, кретинко? – вигукнув він і зареготав. Від сміху його обличчя зморщилося та стало схоже на свиняче рило. Він понюхав скриньку й продовжив: – Гадаю, це твоє, бо пахне пиздою. Тупою пиздою.

– Віддай, це моє! – заверещала Марлі. Вона відпустила мою руку. Я намагався її втримати, але спітніла долоня просто висковзнула.

– Підійди та візьми, – і хлопчик простягнув їй скриньку.

Перш ніж я розповім, що сталося далі, треба розказати вам про місіс Пекгем. Вона була вчителькою перших класів у Мері Дей. У мене вона нічого не викладала, бо перший клас я закінчив у Нью-Мексико. Але її знали майже всі дітлахи в Талботі, разом із Марлі, і всі її дуже любили. Я сам її любив, хоча спілкувався з нею, лише коли вона наглядала за нами на дитячому майданчику. Якщо ми гралися в кікбол[85], хлопці проти дівчат, вона завжди виступала пітчером за дівчачу збірну. Інколи вона крутила подачі з-за спини, і всі сміялися. Таких вчителів пам’ятають навіть через сорок років, бо вона була доброю та веселою, але все одно вміла заспокоювати малих непосидьків.

У неї був великий старий «Б’юїк Роудмастер»[86] небесно-блакитного кольору, і ми називали її Неквапна Пекгем, бо вона ніколи не перевищувала швидкості тридцять миль на годину, завжди сиділа за кермом прямо, немов багнета проковтнула, та щулила підсліпуваті очі. Звісно, ми бачили її лише в нашому районі, біля школи, але можу закластися, що трасою № 78 вона їздила так само. Навіть міжштатними автомагістралями. Вона була уважною та обережною. Вона би ніколи не скривдила дитини. Принаймні, навмисне.

Марлі побігла через дорогу, щоби забрати свою пропажу. Поганий хлопчик засміявся та кинув їй скриньку. Вона впала на дорогу й розбилася. Випав і покотився термос. Я помітив, що наближається небесно-блакитний «Роудмастер», і гукнув Марлі, аби вона пильнувала, але я не хвилювався, оскільки за кермом була Неквапна Пекгем і перебувала вона за цілий квартал від нас, а машина рухалася так само повільно, як завжди.

– Ти її не втримав, тож провина на тобі, – гукнув хлопчик. Він дивився на мене, шкірився, і між його губами виднілися дрібні зубки. – Ти нічого не можеш втримати, пуцькосмок. – Він висолопив язика та випустив повітря крізь губи зі звуком, що нагадував пердіння. Потім знову сховався за кущ.

Місіс Пекгем пояснила, що в неї заїло педаль газу. Не знаю, чи повірили їй поліцейські. Знаю тільки, що вона більше ніколи не навчала перших класів у Мері Дей.

Марлі нахилилася, підібрала свій термос і потрусила його. Я чув, як усередині щось дзеленчало.

– Він увесь розбився, – заплакала Марлі.

Потім вона знову нахилилася, щоби підняти скриньку, і, мабуть, саме тоді в місіс Пекгем заїло педаль, бо заревів двигун і «б’юїк» просто вистрибнув на дорогу. Наче вовк на зайця. Марлі стояла, стискаючи в одній руці скриньку для ланчів, а в другій – розбитий термос, і вона бачила, що їде машина, але не поворухнулася.

Мабуть, я би міг штовхнути Марлі та врятувати їй життя. Або, якби я опинився посеред дороги, мене б самого збив автомобіль. Не знаю, бо ми обоє заклякли. Я просто стояв на місці. Навіть не поворухнувся, коли її вдарила машина. Навіть не сіпнувся. Просто не зводив очей з Марлі, поки вона летіла, а потім насправді вдарилася своєю бідолашною головою. Невдовзі я почув крик. Це була місіс Пекгем. Вона вибралася з машини, впала, потім підвелася з побитих колін і побігла туди, де лежала дівчинка. Марлі приземлилася посеред вулиці, і з голови в неї бігла кров. І я теж побіг. А коли отямився, то поглянув назад. Я опинився досить далеко, щоби зазирнути за каркасові кущі. Там нікого не було.