Читать книгу Ярмарок нічних жахіть (збірник) - Стівен Кінг - Страница 21

Той поганий хлопчик із морквяною маківкою та шапочкою з пропелером снився мені впродовж п’яти років, але, зрештою, сни припинилися. Зрештою, я спромігся повірити в те, у що зараз вірите ви, містере Бредлі: що це був нещасний випадок, що в місіс Пекгем дійсно заїло педаль газу, а таке трапляється, і якщо якийсь хлопчик насправді дражнив Марлі… ну, діти ж інколи дражняться, чи не так?

Мій тато завершив проект із компанією «Щаслива доля», і ми переїхали на схід Кентуккі, де він займався приблизно тим самим, що й в Алабамі, тільки в більших масштабах. У тій місцевості чимало шахт, самі знаєте. Ми досить довго жили в містечку Айронвіль, я навіть устиг закінчити школу. У випускному класі я заради жарту вступив у драмгурток. Люди, мабуть, зареготалися б, якби дізналися. Такий собі маленький миршавий чоловічок, який усе життя заповнював податкові декларації для невеликих фірм чи вдів, аж раптом грає в п’єсах на кшталт «Виходу немає»[87]? Він радше нагадує Волтера Мітті[88]! Але я грав, і в мене непогано виходило. Усі так казали. Я навіть замислювався про сценічну кар’єру. Я розумів, що навряд чи отримуватиму головні ролі, але хтось же має бути президентським радником з економічних питань, або найближчим помічником злодія, або механіком, якого вбивають протягом перших десяти хвилин фільму. Я знав, що справлюся з цими ролями і що мене будуть на них наймати. Я сказав татові, що в коледжі хочу вступити на театральний факультет. Він відповів, гаразд, чудово, вперед, тільки подумай про запасний варіант, якщо нічого не вийде. Тож я подався в Пітт[89], де прослухав основний курс з акторського мистецтва та додатковий – з бізнес-адміністрування.

Перша п’єса, у якій я взяв участь, називалася «Ніч помилок, або Приниження паче гордості»[90], і саме тоді я зустрів Вікі Абінгтон. Я грав Тоні Лумпкіна, а вона – Констанцію Невіль. Вона була гарною дівчиною з копицею світлого кучерявого волосся, такого тонкого, що обрамляло її голову, мов хмаринка. Я вважав, що вона надто гарна для мене, але врешті наважився запросити її на каву. Так усе й почалося. Ми годинами сиділи в корпусі «Пітт Юніон», де в невеличкому ресторані «Нордіз» подавали гамбургери. Вікі викладала мені всі свої негаразди, які здебільшого стосувалися її тиранічної матері, та ділилася мріями про акторську кар’єру, особливо в серйозних театрах Нью-Йорка. Двадцять п’ять років тому вони ще існували.

Я знав, що в Норденберзькому медичному центрі їй прописали якісь пігулки – чи то заспокійливі, чи то проти депресії, а може, і те й друге. Але, як я вважав, це все через те, що вона дуже амбітна та творча, і, мабуть, усі великі актори та актриси приймають ті пігулки. Мабуть, Меріл Стріп їх також вживає чи вживала до того, як прославилася завдяки «Мисливцю на оленів»[91]. І знаєте що? У Вікі було надзвичайне почуття гумору, якого часто бракує гарним жінкам, особливо тим, які страждають на психічні розлади. Вона вміла сміятися з себе й часто так робила. Казала, що це єдина риса, завдяки якій вона іще не збожеволіла.

Нам випали ролі Ніка та Гані в «Хто боїться Вірджинію Вульф?»[92], і ми отримали кращі відгуки, ніж студенти, які грали Джорджа й Марту. Після цього ми вже не просто ходили на каву, ми стали парою. Інколи ми зажималися по темних куточках «Юніона», хоча ці сеанси часто закінчувалися сльозами Вікі та бідканнями про те, що вона погана акторка та що їй ніколи не вдасться досягти сценічного олімпу, як казала її мати. Однієї ночі, після вечірки на честь останнього показу «Смертельної пастки»[93], на першому курсі, у нас був секс. Лише раз. Вона сказала, що їй сподобалося, що все було чудово, але гадаю, що ні. Принаймні, не для неї, бо це трапилося вперше й востаннє.

Улітку 2000 року ми залишилися в кампусі, бо в парку Фрик ставили «Продавця музики»[94]. Визначна подія, оскільки режисером мав бути Менді Патінкін[95]. Ми з Вікі пішли на проби вдвох. Я анітрохи не хвилювався, бо навіть не сподівався отримати роль, але для Вікі це стало найважливішою річчю в світі. Вона говорила (чи то жартома, чи то серйозно), що це буде її перший крок до слави. Ми заходили на прослуховування групами по шестеро людей, і кожен тримав картку з обраною роллю. Поки ми чекали своєї черги перед репетиційним залом, Вікі тремтіла як осичина. Я обійняв її, і вона заспокоїлася, але тільки трошки. Її обличчя настільки зблідло, що макіяж скидався на маску.

Я зайшов до залу та віддав свою картку з надписом «мер Шинн», бо це була манюсінька роль, і хай мене грім поб’є, якщо зрештою мені не дістався персонаж Гарольда Гілла, того чарівливого шахрая. Вікі обрала образ Маріан Пару, бібліотекарки, яка підробляла уроками гри на фортепіано. Головна жіноча роль. Мені здалося, що читала вона непогано – не ідеально, вона могла й краще, але згодиться. А потім діло стало за співом.

То був сольний номер Маріан. Якщо не знаєте, це дуже ніжна, проста пісня під назвою «Добраніч, містере Хтось». Вона співала її для мене «а капела» разів шість, і то було пречудовно. Лагідно, журливо, обнадійливо. Але того дня в репетиційному залі Вікі дала маху. Вона співала так жахливо, що в слухачів мимоволі стискалися кулаки та заплющувалися очі. Вона не могла потрапити в ноти, і їй довелося починати знову, та не один раз, а двічі. Я бачив, що містеру Патінкіну вривався терпець, оскільки йому треба було прослухати ще з півдюжини дівчат. Акомпаніаторка закочувала очі. Мені хотілося розквасити її тупу конячу морду.

Коли Вікі закінчила, то вже тремтіла всім тілом. Містер Патінкін подякував їй, вона – йому, усе так чемно, а потім Вікі вибігла. Я наздогнав її на виході з корпусу й сказав, що вона була чудова. Вона посміхнулася, подякувала й відповіла, що це не так і ми обоє про це знаємо. Я зауважив, що коли містер Патінкін насправді такий неймовірний, як кажуть люди, то він зможе розгледіти в ній талановиту актрису попри її нервозність. Вікі обійняла мене й сказала, що я її найкращій друг. Окрім того, вона додала, що будуть інші вистави. Наступного разу перед пробами Вікі прийме валіум. Просто вона боялася, що від ліків може змінитися голос, бо чула, що деякі пігулки мають такий побічний ефект. Потім вона засміялася й запитала: «Але чи може бути гірше, ніж сьогодні?» Я сказав, що куплю їй морозива в «Нордіз», а вона відповіла, що це гарна ідея, і ми пішли.

Ми крокували по тротуару й трималися за руки, і я пригадав усі ті випадки, коли дорогою до середньої школи Мері Дей тримав за руку Марлі Джейкобс. Не скажу, що ті думки накликали його появу, але й заперечувати не стану. Не знаю. Знаю тільки, що інколи я цілу ніч лежу на ліжку в своїй камері та думаю про це.

Мабуть, Вікі трохи покращало, бо вона завела розмову про те, який добрий із мене вийде професор Гілл. Аж раптом з протилежного боку вулиці до нас хтось заволав. Тільки то був не крик людини, а ревіння віслюка.

– ДЖОРДЖ І ВІКІ ЗАТІЯЛИ ПОБРАТИСЯ!

НА ГОРОДІ У КУТОЧКУ ВЧИЛИСЯ Ї-БА-ТИ-СЯ!

Це був він. Той поганий хлопчик. Ті самі шорти, той самий светр, те саме оранжеве волосся, яке стирчало з-під шапочки з пластиковим пропелером. Минуло більше десяти років, а він ані на день не постарів. Мене наче закинули назад у часі, тільки зараз замість Марлі Джейкобс була Вікі Абінгтон і ми йшли по Рейнолдс-стрит у Піттсбурзі, а не по Скул-стрит у Талботі, штат Алабама.

– Якого дідька? – промовила Вікі. – Джордже, ти знаєш цього хлопчика?

Ну, і що я мав на це відповісти? Я нічого не сказав. Я був такий приголомшений, що навіть рота не міг розтулити.

Він закричав:

– Лайняна з тебе акторка, а співачка – ще гірша! ВОРОНИ краще співають! Ти БРИДКА-А-А! БРИДКА-А ВІКІ-І-І, ось ти хто!

Вона затулила рота руками, і я пам’ятаю, якими великими стали її очі, як вони знову почали наповнюватися сльозами.

– Відсмокчи йому пуцьку, а чом би й ні? Тільки таким чином бридка нездарна пизда може отримати роль!

Я рушив до нього. Відчуття реальності зникло, я немов перебував уві сні. Вечоріло, і рух автомобілів на Рейнолдс-стрит пожвавився, але я про це не подумав. А Вікі подумала. Вона схопила мене за руку й відтягнула назад на тротуар. Гадаю, вона врятувала мені життя, бо за пару секунд на тому самому місці опинився великий автобус, і водій голосно сигналив нам своїм гудком.

– Не треба. Ким би він не був, він того не вартий, – мовила Вікі.

Одразу за автобусом мчала вантажівка, і, щойно вони промайнули повз нас, ми побачили, як той хлопчик біжить протилежним боком вулиці й трусить своїм здоровенним задом. Він дістався кінця кварталу та завернув за ріг, але перед цим спустив шорти, нахилився й показав нам голу дупу.

Вікі опустилась на лавочку, а я сів поруч. Вона знову спитала, хто він такий, і я сказав, що гадки не маю.

– То звідки він дізнався, як нас звати? – не вгавала вона.

– Не знаю, – повторив я.

– Ну, щодо однієї речі він точно був правий. Якщо я хочу грати в «Продавці музики», треба повернутися й відсмоктати у Менді Патінкіна. – І Вікі засміялася, цього разу по-справжньому, наче цей сміх піднімався з самого нутра. Вона просто закинула голову назад і зареготалася. – Ти бачив ту бридку маленьку дупу? Наче два недопечені кекси!

Після цієї фрази я не втримався. Ми обхопили одне одного руками, притулилися щоками та завили від сміху. Я тоді подумав, що все гаразд, але ж певні речі ніколи не помічаєш вчасно, бо в нас сталася істерика. У мене – бо це був той самий хлопчик з минулого, а у Вікі – бо вона повірила його словам: що вона нездара, а навіть якщо й має якийсь талант, то ніколи не зможе перебороти свій страх, аби це довести.

Я провів її до Фаджевих акрів – великого старого багатоквартирного будинку, помешкання в якому здавали виключно студенткам, яких ми тоді називали «колежанками». Вікі обійняла мене та знову сказала, що з мене вийде чудовий Гарольд Гілл. Її тон мене трохи занепокоїв, тож я поцікавився, чи все гаразд. Вона відповіла:

– Звісно, все гаразд, дурненький, – і побігла додому. Це був останній раз, коли я бачив її живою.

Після похорону я запросив на каву Карлу Вінстон, бо вона була найближчою подругою Вікі у Фаджевих акрах. Мені довелося перелити її каву з чашки в склянку, бо в неї так сильно тремтіли руки, що вона боялася обпектися. Карла була не просто пригнічена, вона винуватила себе в смерті Вікі. Я певен, що так само винуватила себе місіс Пекгем після того, що трапилося з Марлі.

Того вечора вона перестріла Вікі, яка сиділа в холі на першому поверсі та витріщалася в телевізор. Тільки телевізор був вимкнений. Карла сказала, що Вікі здалася їй апатичною та байдужою. Вона вже бачила свою подругу в такому стані, коли та збивалася з ліку й приймала забагато пігулок або ковтала їх у неправильній послідовності. Карла спитала, чи не хоче Вікі піти до Медичного центру, аби її оглянули. Але Вікі відмовилася, запевнивши, що з нею все добре, просто був важкий день, але скоро вона прийде в норму.

Вікі розповіла Карлі:

– Нам зустрівся маленький огидний хлопчик. Я осоромилася на прослуховуванні, а він почав із мене знущатися.

– Як прикро, – відповіла Карла.

– Джордж його знав. Він сказав мені, що ніколи його не бачив, але я відчула, що він бреше. Хочеш знати, що я про це думаю?

Карла відповіла, що так, звісно. На той момент вона вже була переконана, що Вікі переплутала свої ліки чи викурила косяк або і те й інше.

– Я думаю, що його підмовив на це Джордж. Хотів мене подражнити. Але коли побачив, як я засмутилася, то пошкодував про свій вчинок і спробував зупинити хлопчика. Тільки той не зупинявся.

– Не говори дурниць, Вік. Джордж ніколи б не став тебе дражнити через провальні проби. Ти йому подобаєшся.

– Ну, принаймні в одному хлопчик був правий – нічого в мене не вийде, – підсумувала Вікі.

Тоді я вирішив запевнити Карлу, що жодним чином не причетний до того хлопчика. Карла відповіла, що я міг би їй про це не казати, бо вона знала, що я хороша людина і що я ніколи б не скривдив Вікі. А потім знову заплакала:

– Це моя провина, а не твоя. Я бачила, що їй зле, але нічого не вдіяла. І ти знаєш, що сталося потім. Це також на мені, бо вона не хотіла. Я знаю, що вона не хотіла цього робити.

Карла облишила Вікі та піднялася до себе працювати над домашнім завданням. За кілька годин вона спустилася до помешкання подруги.

– Я гадала, може, вона захоче прогулятися та чогось перекусити. Або, якщо закінчилася дія ліків, випити склянку вина. Але Вікі не було в кімнаті. Тому я зазирнула до холу, але й там її не знайшла. Парочка дівчаток дивилися телевізор, і одна сказала, що бачила, як Вікі нещодавно спускалася в підвал – мабуть, збиралася зайнятися пранням.

Бо в неї були простирадла, як сказала та дівчинка.

Тоді Карла занепокоїлася, хоча сама ще не розуміла чому. Вона спустилася в підвал, але в пральні нікого не було і жодна машина не працювала. У наступній кімнаті був склад, де дівчата зберігали свої речі. Звідти лунали якісь звуки, тож Карла прочинила двері й побачила Вікі. Вона стояла спиною до неї на невисокому стосі валіз. Вікі зв’язала два простирадла, аби зробити зашморг. Петля теліпалась на шиї. Інший кінець був почеплений до труби під стелею.

Але, як розповіла мені Карла, справа полягала в тому, що валіз було всього три, а мотузка зовсім не натягнута. Якби вона справді хотіла позбавити себе життя, то взяла б лише одне простирадло та зістрибнула з чиєїсь шафки. Тобто це була генеральна репетиція, як кажуть у театрі.

– Звідки тобі знати? – заперечив я. – Ти ж не бачила, скільки пігулок вона проковтнула чи наскільки вона була не при тямі.

– Я знаю, що я бачила. Вона могла би зійти з тих валіз та ступити на підлогу, і зашморг би все одно не затягнувся. Але тоді я про це не подумала. Я була надто приголомшена, тож просто вигукнула її ім’я.

Той гучний оклик її налякав, і, замість того щоби ступити долі з валіз, Вікі смикнулася та повалилася вперед, а валізи висковзнули в неї з-під ніг. Вона би могла впасти животом на бетоновану підлогу, як сказала Карла, але довжини мотузки забракло. Вікі могла би вижити, якби розпустився вузол, яким вона з’єднала два простирадла, але цього теж не сталося. Під вагою її тіла зашморг затягнувся, і голова різко сіпнулася назад.

– Я почула хрускіт – то зламалася її шия. Такий гучний звук. І все через мене, – вимовила Карла й заридала.

Вона все плакала, і плакала, і плакала.

Ми вийшли з кав’ярні, і я повів її до автобусної зупинки на розі. Я знову й знову повторював їй, що вона ні в чому не винна, і зрештою Карла припинила плакати. Вона навіть злегка всміхнулася.

– Ти дуже переконливий, Джордже.

Я промовчав, і вона б усе одно не повірила, що моя переконливість походить від абсолютної впевненості.