Читать книгу Ярмарок нічних жахіть (збірник) - Стівен Кінг - Страница 16

Суддя залазив до каяка під ясним ранковим небом. Процес той був дуже повільним і забрав у незграбного діда цілих п’ять хвилин. Він розмірковував над тим, що тіло старої людини – лише лантух болю та приниження. Вісімдесят років тому, в десятирічному віці, він стрибав у дерев’яне каное та відчалював від берега без громіздкого рятувального жилета, без турбот і вже точно без сечі, яка б просочувалася крізь труси. Кожна подорож до маленького безіменного острова, що лежав за двісті ярдів від берега, ніби затонула субмарина, починалася з неймовірного та тривожного збудження. Тепер зосталася тільки тривога. А також біль, центр якого, здавалося, ховався десь глибоко в кишках і радіальними колами розходився по всьому тілу старого. Та він досі здійснював цю мандрівку. У присмерку останніх років багато що втратило для нього привабливість – майже все, насправді, – але не дюна на дальньому краї острова. У жодному разі не дюна.

Коли він тільки відкривав для себе дюну, то гадав, що її змиє перший же шторм. А коли 1944 року ураган потопив есмінець «Воррінгтон» біля Веро Біч[69], Суддя вже не мав щодо цього жодних сумнівів. Та коли розвиднілося, острів усе ще був на місці. Отже, була і дюна, хоча дужий (до ста миль на годину) вітер вимів геть весь пісок, залишивши по собі тільки голі скелі та корали. Роками він намагався збагнути, чи магія була в ньому чи в самій дюні. Можливо, у них обох, але, звісно, основна сила крилася в дюні.

З 1932 року й до сьогодні він перетнув цей короткий відрізок води понад тисячу разів. Зазвичай там не було нічого, окрім каміння, чагарників та піску, однак часом траплялося й дещо інше.

Зрештою вмостившись у каяку, він заходився повільно гребти від пляжу до дюни. Його білі кучері майоріли навколо майже лисого черепа. Над головою Судді, ведучи свої огидні бесіди, кружляли кілька грифів-індичок. Колись він був сином найбагатшої на всьому узбережжі Флориди людини, потім став юристом, згодом – суддею округу Пінеллас, а опісля його призначили у Верховний Суд штату. За правління Рейгана йому пророчили Верховний Суд США, але цьому так і не судилося здійснитися, і вже через тиждень після обрання президентом того ідіота Клінтона суддя Гарві Бічер – просто Суддя для численних знайомців (справжніх друзів у нього не було) у Сарасоті, Оспрі, Нокомісі та Венісі – пішов у відставку. Чорт, та він ніколи не любив Таллахассі. Надто вже там холодно.

До того ж це було надто далеко від острова та його незвичайної дюни. Ранньої пори, долаючи коротку дистанцію по гладкій воді, він навіть ладен був визнати, що став залежним від світанкових мандрівок. Але чи зміг би хто опиратися цьому?

На східному кам’янистому березі, просто з тріщини в укритій пташиним лайном брилі, випинається сучкуватий кущ. Старий причалює тут і завше обережно зав’язує вузол. Зовсім не хочеться лишитися тут назавжди. Батьківський маєток (подумки Суддя досі називав так свою оселю, хоча старий Бічер і помер іще років сорок тому) розкинувся на дві квадратні милі на березі Мексиканської затоки. А будинок надто далеко, по той бік Сарасотської бухти, тож ніхто не почує його волання. Томмі Кертіс, його управитель, можливо, помітить, що господар зник і піде на розвідку, але швидше за все вирішить, що Суддя замкнувся у своєму кабінеті – він сидів там цілими днями, і, як гадала більшість, працював над своїми мемуарами.

Колись місіс Рілі занепокоїлася б, якби він не вийшов зі свого кабінету на ланч, от тільки тепер він майже не їв посеред дня (позаочі вона кликала його «сухореброю жердю», але остерігалася казати це йому в обличчя). Інших працівників у маєтку не було, а Кертіс та Рілі знають, що Суддя дуже дратується, коли його відволікають. Насправді відволікати не було від чого: за останні два роки він додав до мемуарів рядочок, не більше, і глибоко в душі розумів, що так ніколи їх і не завершить. Недописані спогади Судді з Флориди? Невелика втрата. А ту історію, яку варто було б розказати, він ніколи не запише.

Вилазив із каяка він ще повільніше, ніж залазив туди. Раз навіть бухнувся на спину, наче черепаха, замочивши сорочку та штани дрібними хвильками, що котилися по прибережній гальці. Бічера це не обходило. Падав він далеко не вперше, але ніхто цього не бачив. Старий припускав, що чинить вельми необачно, не полишаючи ці подорожі у своєму віці. Хай навіть острівець дуже близько до великої землі. Однак він просто не міг спинитися. Наркотик є наркотик.

Бічер зіп’явся на ноги та тримався за живіт, поки біль не минув. Обтрусив штани від піску та мушель, двічі перевірив мотузку, якою прив’язав човен, а тоді запримітив грифа, що вмостився на найбільшій скелі острова та пильно дивився на старого.

– Здоров! – крикнув він огидним для себе голосом – надтріснутий і непевний, він би більше пасував старій бабері в чорній сукні. – Гей ти, педрило! Займайся своїми справами!

Шелеснувши обшарпаними крильми, стерв’ятник залишився там, де і був. Його дрібні, як намистинки, очі ніби промовляли: «Ні, пане Суддя: сьогодні ти – моя справа».

Бічер нахилився, підняв камінь побільше і швиргонув ним у птаха. Цього разу той таки полетів геть. Шурхіт крил нагадував тріск, із яким рветься одяг. Гриф перелетів через коротку смугу води та приземлився на пірс Судді. «Не тікаєш, – подумав суддя – лихий знак». Йому згадалося, як Джиммі Кеслоу з патрульної служби Флориди розповідав, що грифи знають не тільки, де є падло: їм також відомо, де воно буде.

– Уже й не злічити, – сказав Кеслоу, – скільки разів я бачив, як ці бридкі виродки кружляли якраз над тим місцем у Тамаямі, де за день або два мала трапитися жахлива аварія. Звучить, як божевілля, знаю, але кожен коп скаже вам те саме.

На цьому маленькому безіменному острові майже завжди є грифи. Може, земля їм тут відгонить смертю, чому ні?

Суддя посунув протоптаною ним за всі ці роки вузькою стежкою. Він погляне на дюну на тому боці острова, де в піску немає камінців та мушель, а тоді повернеться до каяка і вип’є холодного чаю з маленької фляжки. Може, навіть подрімає під ранковим сонечком (як і всі дев’яносторічні, він часто куняв), а коли прокинеться (якщо прокинеться), то вирушить у зворотну дорогу. Суддя казав собі, що дюна, як завжди, буде лише м’яким схилом піску, але він знав, що цього разу все буде інакше.

Клятий стерв’ятник також про це знав.

Старий провів багато часу на піщаному березі, зчепивши покручені часом пальці за спиною. Боліла спина, плечі, стегна, та найбільше у нього боліли кишки. Та він не звертав на все це жодної уваги. Може, якось пізніше, але не тепер.

Він поглянув на дюну та напис на ній.

Ентоні Вейленд прибув до Бічерового маєтку в Пелікан Пойнт рівно о сьомій вечора, як і домовлялися. Єдина риса, яку Суддя завжди цінував – як у залі суду, так і поза нею, – це пунктуальність, і хлопчик був пунктуальним. Він нагадав собі не називати Вейленда хлопчиком в обличчя (хоча це південь, тож «синку» цілком згодиться). Вейленд же так і не зрозуміє, що коли тобі дев’яносто, хлопчиком видається кожен, кому менше шістдесяти.

– Дякую, що завітали до мене, – промовив Суддя, проводжаючи Вейленда до свого кабінету. В домі були тільки вони – Кертіс та місіс Рілі вже давно поїхали додому в Нокоміс. – Ви принесли всі необхідні документи?

– Так, звісно, пане Суддя, – сказав Вейленд. Він відкрив адвокатський кейс і дістав звідти важкий стос документів, скріплених великою залізною скріпкою. Не пергамент, звісно, як бувало в старі часи, але ці аркуші все одно не втратили своєї цінності та ваги. На першому з них виднівся напис жирним зловісним шрифтом (Суддя завше називав його покійницьким): «Остання Воля та Заповіт Гарві Л. Бічера».

– Знаєте, мене трохи дивує, що ви не уклали цей документ самостійно. Та ви ж, напевно, про спадкове право Флориди вже встигли забути значно більше, ніж я коли-небудь знав.

– Можливо, і так, – відказав Суддя найсухішим із можливих тоном. – У моєму віці люди часто забувають навіть про найважливіше.

Вейленд почервонів як рак.

– Я не мав на увазі…

– Я знаю, що ви мали на увазі, – промовив Суддя, – і не беру це близько до серця. Ніскілечки. Але коли ви вже спитали… Вам відоме старе прислів’я, що в того, хто виступає власним адвокатом, – дурний клієнт?

Вейленд ощирився:

– Знаю, і сам повсякчас послуговуюся ним, коли вдягаю шапочку громадського захисника, а мені якийсь дурнуватий домашній тиран або водій, який, збивши людину, змився з місця злочину, розповідає, що сам захищатиме себе в суді.

– Вірю, що послуговуєтеся, от тільки це прислів’я має продовження: а в юриста, що виступає власним адвокатом, – найдурніший клієнт. Це стосується як кримінального, так і цивільного чи спадкового права. Тож, можливо, варто перейти до справ? Часу не так багато. – Суддя вклав в останню фразу іще одне, зрозуміле тільки йому значення.

Вони перейшли до справ. Місіс Рілі залишила їм каву без кофеїну, від якої Вейленд відмовився, надавши перевагу колі. Він робив численні нотатки, поки Суддя диктував текст своїм сухим юридичним голосом, додаючи нові пункти в старий заповіт. Головним нововведенням були чотири мільйони доларів для сарасотського Товариства охорони природи та пляжів. Для отримання коштів їм доведеться подати петицію до Законодавчих органів штату, щоб один острів біля узбережжя Пелікан Пойнт отримав статус заповідника, закритого для людей.

– У них не буде з цим жодних проблем, – сказав Суддя. – Ви можете самі підсобити їм із юридичними тонкощами. Я волів би, щоб це було на громадських засадах, але вирішувати вам. Одна поїздка до Таллахассі має все владнати. Лишень клаптик піску, на якому не росте нічого, крім чагарників. Губернатор Скотт та його дружки-чаювальники[70] будуть задоволені.

– Чому, пане Суддя?

– Бо наступного разу, коли «охоронці природи та пляжів» прийдуть до них жебрати, вони зможуть відповісти: «Хіба старий Суддя Бічер не дав вам чотири мільйони? Вимітайтеся звідси та глядіть, аби двері не бемкнули вас по дупах.»

Вейленд погодився, що, ймовірно, саме так все і буде, а потім двоє чоловіків перейшли до дрібніших пунктів заповіту.

– Щойно я оформлю попередній текст документа, нам знадобляться два свідки та юрист, – нагадав Вейленд, коли вони закінчили.

– Я б хотів усе завершити з цим документом, просто для певності, – сказав Суддя. – Якщо зі мною щось трапиться до затвердження, він має набрати чинності. Оскаржувати заповіт немає кому. Я пережив їх усіх.

– Мудрий застережний захід, пане Суддя. Добре було б потурбуватися про це сьогодні. Ваші управитель та економка…

– Повернуться не раніше восьмої ранку, – повідомив Бічер. – Але завтра ця справа буде найпріоритетнішою з усіх. Гаррі Стейнз із Вамо-роуд – нотаріус, він точно буде радий завітати до мене, перш ніж іти у свою контору. Він мені винен кілька послуг. Давайте-но сюди документи, синку. Я замкну їх у сейфі.

– Принаймні, я хотів би… – Вейленд миттєво замовк, побачивши простягнуту до нього скрючену руку. Коли член Верховного Суду штату (хай навіть у відставці) простягає до тебе свою руку, будь-які заперечення мають зникнути. Що за чорт, це ж лише попередня версія, яку все одно треба буде замінити остаточною. Юрист віддав старому ще не підписаний заповіт і спостерігав, як Бічер із болем підвівся і зсунув картину з краєвидами болотистих низовин Флориди з таємних завіс. Суддя ввів правильний шифр, навіть не намагаючись закрити від огляду панель із комбінацією, і кинув свій заповіт на те, що, на думку Вейленда, виглядало як неохайна, чорти б її узяли, купа готівки.

– Ось так! – сказав Бічер. – Усе зроблено та замкнено. Залишилося тільки підписати. Може, вип’ємо, щоб відсвяткувати це? У мене є чудовий односолодовий скотч.

– Що ж… Гадаю, одна склянка мені не зашкодить.

– Раніше вона також ніколи мені не шкодила, хоча тепер усе навпаки. Сподіваюся, ви мені подаруєте, якщо я не приєднаюся до вас. Кава без кофеїну та трохи солодкого чаю – це найміцніші з напоїв, які я тепер п’ю. Живіт замучив. Льоду?

Вейленд підняв два пальці, і Бічер з повільною старечою церемоніальністю поклав два кубики до напою. Вейленд відсьорбнув трохи, і щоки його миттю залила фарба. Суддя Бічер подумав, що так червоніє людина, яка любить часом закладати за комір. Опустивши склянку, Вейленд спитав:

– Ви не проти, якщо я спитаю, звідки такий поспіх? Сподіваюся, з вами все гаразд? Як не брати до уваги болю в животі.

Суддя дуже сумнівався, що юного Вейленда це хоч трохи обходило. Він був не сліпим.

– Здоровісінький, – погойдуючи рукою, Суддя з крехтінням сів. А потім, подумавши трохи, додав: – Ви справді хочете знати, чому ми квапимося?

Вейленд обміркував запитання – це сподобалося Бічеру. Потім кивнув.

– Треба було вирішити питання з отим островом, про майбутнє якого ми щойно подбали. Ви його, ймовірно, навіть ніколи не помічали, правда ж?

– Не можу стверджувати, що бачив його.

– Більшість людей не помічають його. Цей старий острівець ігнорують навіть морські черепахи. Тим не менш він особливий. Ви знали, що мій дід воював в іспансько-американській війні?

– Ні, сер, не знав. – Вейленд говорив із надмірною повагою, і Бічер знав, що хлопчик думає, нібито мізки в старого Судді пішли в розвідку. Але малий помилявся: розум Бічера ніколи ще не був настільки ясним. Тепер коли Суддя заговорив, то раптом збагнув, що справді хоче розповісти цю історію хоча б раз перед тим, як…

Одним словом, перед тим.

– Так. Є навіть фотографія, де він стоїть на вершині пагорба Сан-Хуан. Це десь неподалік. А ще дідусь заявляв, що брав участь у Громадянській війні, та коли я трохи покопався в родинній історії – самі розумієте, для мемуарів, – то з’ясував, що насправді ним там і не пахло. У кращому разі в ті часи він міг бути малюком, якщо взагалі встиг з’явитися на світ. Та мій дідусь був дуже цікавим джентльменом: він умів переконувати мене в правдивості навіть найхимерніших історій. Зрештою, чому б і ні? Я ж був лише дитиною, яка ще зовсім недавно вірила в Санта Клауса та зубну фею.

– Він був адвокатом, як ви та ваш батько?

– Ні, синку, він був злодієм. Справжнісіньким злодюгою. Тягнув собі все, що погано лежало. От тільки, як і більшість злодіїв, що їх так і не спіймали, – як, наприклад, нашого чинного губернатора, – він називав себе бізнесменом. Його головним бізнесом – і головним предметом розкрадання – була земля. Дідусь за безцінь скуповував у Флориді угіддя, які аж кишіли блошицями та алігаторами, та продавав їх утридорога таким легковірним дурням, як я в дитинстві. Бальзак колись казав: «За кожним великим статком стоїть великий злочин». Це абсолютна правда щодо родини Бічерів. Та все ж не забувайте, будь ласка, що ви – мій адвокат, тому все, що я розповідаю, має лишатися за зачиненими дверима.

– Звісно, пане Суддя. – Вейленд зробив ще ковточок. Без сумніву, це найкращий скотч з усіх, які йому доводилося куштувати.

– Саме дідусь Бічер показав мені той острівець. Мені було десять. Того дня його лишили наглядати за мною, хоча, певно, старий насправді хотів лише тиші та спокою. Або чогось трішки галасливішого: у нас була гарненька покоївка, і він, мабуть, плекав надії зазирнути до неї під спідничку. Тож він розповів мені, що Едвард Тіч – знаний як Чорна Борода[71] – міг закопати там величезний скарб. «Досі ніхто не знайшов його, Гейві, – мовив він тоді (дідусь завжди називав мене саме Гейві), – та тобі може пощастити. Цілий статок у золотих дублонах[72] і ювелірних прикрасах». Гадаю, ви здогадуєтеся, що я зробив далі.

– Певно, ви таки пішли туди, залишивши дідуся розважатися з покоївкою.

Суддя кивнув і усміхнувся:

– Я взяв старе дерев’яне каное, пришвартоване до пірса. Веслував, наче вогню вхопивши, – аж вітер у вухах свистів. Менш ніж за п’ять хвилин дістався туди. Сьогодні дорога забирає втричі більше часу, і то, це ще як вода спокійна. Весь острів – суцільні скелі, вкриті чагарниками з боку материка. Та на березі, що виходить до Мексиканської Затоки, є хороша піщана дюна. Вона ніколи не зникає. Я там буваю з вісім десятків років, але за цей час вона нітрохи не змінилася. Принаймні, візуально.

– Гадаю, ви так і не знайшли скарб?

– У певному сенсі знайшов, от тільки не прикраси і не золото. На піску тієї дюни було ім’я. Здавалося, хтось вивів його паличкою, от тільки жодної палиці я там не бачив. Літери глибоко врізалися в пісок, і сонце, відкидаючи тіні, надавало їм особливої об’ємності. Здавалося, ніби вони зависли над дюною.

– Що то було за ім’я, пане Суддя?

– Гадаю, вам варто побачити, як це було написано, тоді зрозумієте.

Суддя бере аркуш паперу з верхньої шухляди письмового столу, щось охайно на ньому пише, а тоді повертає папірець до Вейленда, щоб той міг прочитати: РОБІ ЛЯДУШ.

– Гаразд… – насторожено промовив Вейленд.

– Іншого дня я точно пішов би шукати піратські скарби з тим хлопчиком – він був моїм найкращим другом, а ви знаєте, як хлопці ставляться до найкращих друзів.

– Нерозлучні, – сказав Вейленд, посміхаючись. Певно, пригадав свого найкращого друга давноминулих днів.

– Нерозлийвода, – погодився суддя. – Але того літа вони з батьками поїхали провідати маминих родичів чи то у Вірджинію, чи то в Меріленд… Коротше, кудись на північ. Тож я лишився сам-один. Та слухайте уважно, адвокате. Справжнє ім’я хлопчика – Роберт Лядусет.

І знову Вейленд каже:

– Гаразд…

Суддя подумав, що ця примовка адвоката може з часом почати дуже дратувати, але оскільки старий усе одно не матиме нагоди переконатися в цьому, він просто повів далі:

– Він був моїм найкращим другом, а я – його. Але ж ми також товаришували з цілою ватагою хлопців, і всі називали його Робі Лядуш. Розумієте?

– Здається, так, – відповів Вейленд, але суддя бачив, що насправді адвокат геть нічого не розумів. Факти просто не піддавалися усвідомленню. У Бічера було значно більше часу, щоб обдумати це все довгими безсонними ночами.

– Згадайте: мені було десять. І якби хтось попросив мене написати прізвисько друга, я б це зробив саме так, – суддя торкнувся напису «РОБІ ЛЯДУШ». І майже сам до себе мовив: – Тобто якась частина чарів ішла від мене. Мала йти від мене. Питання лише: яка?

– Кажете, ви не писали те ім’я на піску?

– Ні. Гадаю, я чітко висловився щодо цього.

– То, може, це зробив хтось із ваших друзів?

– Вони всі були з селища Нокоміс і навіть не знали про існування того острівця. З власної волі ми б ніколи не попливли на таку нудну маленьку скелю. Тільки Робі знав про неї, бо також був із Пойнта, але тої миті він перебував за сотні миль на північ.

– Гаразд…

– Мій друзяка Робі так ніколи й не повернувся з тих канікул. Десь за тиждень ми дізналися, що він упав з коня, коли їздив верхи. Зламав шию. Миттєво помер. Це розбило серце його батькам. І мені, звісно, також.

Доки Вейленд обмірковував почуте, запала тиша. Доки вони обидва це обмірковували. Удалині було чути, як гелікоптер врізався в небо над затокою. «То УБН[73] вишукує наркодилерів», – майнуло в голові Судді. Він щоночі це чує. Настала нова епоха, і суддя був би радий заховатися від неї.

Нарешті Вейленд промовив:

– Ви сказали саме те, про що я думаю?

– Ну, я не знаю, – відповів Суддя. – А що, на вашу думку, я сказав?

Але Ентоні Вейленд був адвокатом, тому вміння уникати незручних ситуацій ніколи не зраджувало йому.

– Ви розповіли дідусеві?

– Коли прийшла телеграма про загибель Робі, я не міг йому про це розповісти, адже старий уже поїхав. Він ніколи довго не затримувався на одному місці. Наступного разу ми побачили його через півроку чи навіть пізніше. Ні, я зберіг це в таємниці. І подібно до Марії, яка породила Ісуса, зберігав те все, розважаючи, у серці своїм.

– І до якого висновку ви дійшли?

– Я і далі плавав на каное до того острова подивитися на дюну – ось і відповідь на ваше запитання. Там не було нічого… нічого… і знову нічого. Гадаю, я вже ладен був забути про все це, аж раптом одного дня після школи побачив інше ім’я, написане на піску. Надруковане на піску, якщо бути абсолютно точним, як це притаманно юристам. І знову жодної палиці. Та я подумав, що її просто могли викинути у воду. Цього разу з’явилося ім’я Пітера Олдерсона. Воно нічого для мене не означало, аж доки за декілька днів не трапилося дещо. Щовечора я ходив на той кінець вулиці по газету – це був мій обов’язок. А повертаючись назад під’їзним шляхом, я мав звичку проглядати першу шпальту – ви самі їхали сюди, тож знаєте, що ця дорога тягнеться на добру чверть милі. Улітку мене цікавили успіхи «Вашингтонських сенаторів», адже в ті дні вони були найпівденнішою з усіх знаних нам команд.

Того дня мою увагу привернув заголовок наприкінці першої шпальти: «ТРАГІЧНА ЗАГИБЕЛЬ МИЙНИКА ВІКОН». Бідолашний мив вікна на третьому поверсі громадської бібліотеки Сарасоти, коли риштування, на якому він стояв, не витримало. Його звали Пітер Олдерсон.

На обличчі Вейленда було написано, що він вважав, ніби суддя насміхається з нього. Або ж у старого просто розігралася фантазія. Також Суддя бачив, як Вейленд насолоджується пригощанням і не відмовляється від випивки, коли господар доливав йому келих. Зрештою, не мало значення, чи вірив йому молодик, чи ні. То неймовірна розкіш – говорити про це.

– Певно, ви здогадуєтеся, чому я постійно подумки повертаюся до того моменту і все намагаюся збагнути, у чому ж секрет, – мовив Бічер. – Я знав Робі, і помилка в написанні його імені була моєю помилкою. Та я ніколи не зустрічався з цим мийником вікон. У будь-якому разі, відтоді дюна по-справжньому полонила мене. Я почав бувати там щодня, і ця звичка збереглася в мене до глибокої старості. Я поважаю те місце, боюся його, та в першу чергу залежу від нього.

З плином часу багато імен з’являлося на тій дюні, і люди, яким належали ті імена, завжди помирали. За тиждень, часом два. Більше місяця не протягнув ніхто. Когось із тих людей я знав особисто, і якщо в них було прізвисько, то саме прізвисько і з’являлося на піску. А одного дня 1940-го я приплив туди та побачив слова «ДІДУСЬ БІЧЕР», виведені на піску. Він помер за три дні в Кі-Весті. Серцевий напад.

З виглядом людини, що потурає психічно хворому, котрий поки що не становить загрози, Вейленд запитав:

– А чи не намагалися ви коли-небудь втрутитися в цей… цей процес? Наприклад, зателефонувати дідусеві й порадити йому піти до лікаря?

Бічер заперечно похитав головою.

– Я не знав, що це був саме серцевий напад, аж доки патологоанатом округа Монро не повідомив нам це, розумієте? Міг же трапитися і нещасний випадок або навіть вбивство. Без сумніву, людей, які ненавиділи мого дідуся, не бракувало: його махінації були не вельми чистими.

– Та все ж…

– Правда, адвокате, полягає в тому, що я боявся. Я відчував – і досі відчуваю, – неначе на тому острові є щось на кшталт дверей, які трохи прочинилися. З одного боку – те, що ми звикли називати реальним світом. А з іншого – вся машинерія всесвіту, який летить на межі швидкості. Тільки дурень наважився б просунути руку в ці коліщата в марній спробі зупинити їх.

– Судде Бічере, якщо ви хочете, аби ваші папери були офіційно затверджені судом, краще помовчати про це все. Певно, ви гадаєте, що ніхто не може оскаржити ваш заповіт, та коли на кону стоять великі суми грошей, всілякі родичі в сьомому чи восьмому коліні з’являються невідомо звідки. А ви самі знаєте перевірений часом критерій – «бути в здоровому глузді».

– Я тримав це в собі вісімдесят років, – мовив Бічер, і в його голосі Вейленд вловив звичне суддівське «протест відхилено». – Ні слова до сьогодні. І я певен, що ви також мовчатимете про це.

– Гаразд, – мовив Вейленд. – Звісно.

– Коли на піску з’являлися імена, я завжди почувався по-особливому схвильованим – є в цьому щось хворобливе, я певен, – і тільки одного разу справді нажаханим. Того єдиного разу я неймовірно злякався і веслував до Пойнта так, наче за мною гналися пекельні пси. Розповісти вам?

– Якщо ваша ласка. – Вейленд підняв келих і зробив ще ковток. Чому б і ні? Зрештою, оплата ж погодинна.

– Це трапилося 1959-го. Я все ще мешкав у Пойнті. Я завжди тут мешкав, окрім тих кількох років у Таллахассі, але про них краще не згадувати… Хоча тепер мені здається, що вся моя ненависть до того забитого провінційного містечка (принаймні її частина) була лишень замаскованою тугою за островом і за дюною. Я губився в здогадах, що я пропускав. Кого я пропускав. Розумієте, можливість читати некрологи заздалегідь наділяє людину неймовірним почуттям влади. Це може видатися неприємним. Як, зрештою, і будь-яка правда.

Отже. 1959-й. Гарві Бічер працює адвокатом у Сарасоті та мешкає в Пелікан Пойнт. Якщо не було дощу, то, повернувшись з роботи, я завжди переодягався в старий одяг і веслував до острова, щоб до вечері поглянути, що там і як. Того дня я надовго затримався в офісі, тож до часу, коли я дістався до острова, пришвартувався і підійшов до дюни, сонце вже перетворилося на велетенську червону кулю – так часто буває тут, над затокою. Побачене приголомшило мене. Я буквально не міг поворухнутися.

Того вечора на піску з’явилося не одне ім’я, а безліч, і в багряному призахідному світлі здавалося, ніби всі вони написані кров’ю. Вони наповзали одне на одне, спліталися гадюками, писалися зверху і знизу. По всьому периметру дюна була встелена гобеленом імен. Написані ближче до краю вода вже наполовину розмила.

Гадаю, я тоді закричав. Не пам’ятаю напевне, але, мабуть, було саме так. А що я дійсно запам’ятав, то це як вирвався із заціпеніння та кинувся бігти так швидко, як тільки міг, униз стежиною, де було пришвартовано моє каное. Здавалося, минула вічність, доки я розплутав вузол, а потім штовхнув каное на воду – перш ніж сам встиг залізти в нього. Тоді я змок до нитки. Диво, що взагалі не перевернувся. Хоча це було в ті часи, коли я легко міг доплисти до берега, штовхаючи каное поперед себе. Не так, як зараз: якщо я перевернуся на човні тепер, то це вже буде останній раз. – Суддя осміхнувся. – Втім, повернімося до наших справ.

– Тоді, гадаю, вам варто лишатися на березі – принаймні, доки ваш заповіт не буде підписано, засвідчено та нотаріально завірено.

Суддя Бічер нагородив молодика холодною посмішкою.

– Вам не варто перейматися щодо цього, синку, – мовив він. Старий визирнув за вікно, на затоку. Його довгасте обличчя завмерло в задумі. – Ті імена… Я досі бачу, як вони топчуть одне одного за місце на криваво-червоній дюні. А за два дні літак «TWA»[74] розбився в Ґлейдс дорогою до Маямі. Усі сто дев’ятнадцять душ, які перебували на борту, загинули. Список пасажирів надрукували в газеті. Я впізнав деякі імена. Я впізнав багато з них.

– Ви бачили їх. Ви бачили ці імена.

– Так. Кілька місяців по тому я тримався подалі від острова, пообіцявши собі ніколи більше не наближатися до нього. Гадаю, наркомани дають собі такі самі обіцянки щодо зілля, чи не так? Моя рішучість із часом ослабла, як і їхня, тож я повернувся до старої звички. А тепер, адвокате, чи розумієте ви, чому я викликав вас сюди завершити мій заповіт і чому саме сьогодні?

Вейленд не вірив жодному слову, але, як і будь-яка вигадка, ця історія мала внутрішню логіку. Її вельми легко простежити. Судді – дев’яносто: колись рум’яне обличчя набуло землистого відтінку, колишня тверда хода стала непевною і обережною. Певно, він страждає від болю, адже різко втратив вагу.

– Гадаю, сьогодні ви побачили на піску своє ім’я, – мовив Вейленд.

Суддя Бічер здивовано глянув на нього, а тоді осміхнувся. Це був жахливий осміх, який перетворив вузьке блідаве обличчя старого на маску смерті.

– О ні, – мовив він. – Не своє.

З думками про В.Ф. Гарві