Читать книгу Ярмарок нічних жахіть (збірник) - Стівен Кінг - Страница 9

Дитячий крик може бути одним із найефективніших природних механізмів виживання, але, коли йдеться про подорож швидкісною автострадою, ніщо не зрівняється з припаркованим крузером поліції штату. Особливо якщо супроти руху машин стирчить чорне безлике рило радарного детектора. Водії, які мчать сімдесят, скидають швидкість до шістдесяти п’яти; водії, які мчать вісімдесят, наступають на гальма і починають у голові рахувати, скількох балів вони позбудуться зі своїх водійських прав, якщо за ними слідом вирушать сині блимавки. (Це такий цілющій вплив, що швидко минається; за десять чи п’ятнадцять миль далі по трасі ті скорогони знову панічно женуть.)

Краса припаркованого крузера, принаймні на думку патрульного поліції штату Джиммі Голдінга, полягала в тім, що робити тобі нічого насправді не треба. Ти просто зупиняєшся і дозволяєш природі (наразі людські природі) постачати винних. Цього хмарного квітневого дня його поліцейський радар «Сіммонс» навіть не був увімкнутий[53] і машини, що проїжджали по І-95 у південному напрямку, залишалися для Голдінга лише фоновим шумом. Усією увагою він поринув у спертий на нижню дугу кермового колеса айпад.

Він грав у схожу на скребл гру «Слова з друзями», його зв’язок з Інтернетом забезпечував провайдер «Верізон»[54]. Його опонентом був старий приятель по підрозділу Нік Ейворі, який тепер служив патрульним у штаті Оклахома. Джиммі не міг собі уявити, як хтось може поміняти Мейн на Оклахому, йому це здавалося нерозумним рішенням, проте сумнівів щодо того, що Нік є першокласним гравцем у «Слова з друзями» бути не могло. З кожних десяти ігор він перемагав Джиммі в дев’яти, вів він перед і цього разу. Але зараз відрив Ніка був незвично малим, і всі літери в його електронній торбі закінчилися. Якщо він, Джиммі, зможе зіграти тими сімома літерами, які в нього ще є, то здобуде важко зароблену перемогу. Зараз він зосередився на ПЕЧА. Шість літер, які в нього залишилися, були: Р, Т, И, У, Є та ще одна П. Якщо він якось зможе модифікувати ПЕЧА, то не тільки виграє, а й заллє за шкуру сала своєму старому приятелеві. Але надії на це не проглядалося.

Він роздивлявся решту гральної панелі, де перспективи здавалися ще менш плідними, коли двічі різко кувікнула його рація. Це був сигнал «увага всім підрозділам» від 911 у Вестбруку. Джиммі відкинув свій айпад і додав гучності.

– Усім підрозділам, увага. Хтось перебуває неподалік відпочинкової зони «81 Миля»? Є хтось такий?

Джиммі потягнув мікрофона:

– Дев’ять-один-один, рапортую: це Сімнадцятий. Я зараз на вісімдесят п’ятій милі, трохи південніше відгалуження Лісбон – Сабатес.

Жінка, яку Рейчел Луссіер подумки назвала «пані 911», не переймалася тим, щоб перепитувати, чи є хтось іще ближче; новим крузером «Корона Вікторія» Джиммі часу туди якихось три хвилини, а може, й менше.

– Сімнадцятий, три хвилини тому я отримала дзвінок від маленької дівчинки, яка сказала, що її батьки мертві, й відтоді я мала чимало дзвінків від людей, які казали, що біля тієї відпочинкової зони перебувають двоє маленьких дітей без дорослих.

Він не переймався тим, аби перепитувати, чому ніхто з тих численних людей, які телефонували, не зупинився. Стикався з таким і раніше. Інколи люди бояться вплутуватися в юридичні формальності. Хоча частіше це відверті випадки поведінки «мені на це насрати». Багато такого коїлося навкруги. Але ж… діти. Господи, тільки подумати.

– Дев’ять-один-один, я беруся за це. Сімнадцятий відбій.

Джиммі ввімкнув свої блимавки, перевірив у люстерках заднього огляду, чи вільний шлях, а потім різко рвонув із гравійного узбіччя зі знаком: «РОЗВЕРТАТИСЯ ЗАБОРОНЕНО, ОКРІМ ОФІЦІЙНОГО ТРАНСПОРТУ». Восьмициліндровий двигун «Корони Віки» лютував, цифровий спідометр промиготів до 95, де й завис[55]. По обох боках дороги запаморочливо мелькотіли дерева. Він наздогнав якийсь старий, незграбний «Б’юїк», що вперто не бажав поступатися смугою, і обійшов його. Повернувшись знову на швидкісну смугу, Джиммі побачив відпочинкову зону. І ще дещо. Двоє маленьких дітей – хлопчик у шортах і дівчинка в рожевих штанцях – сиділи на тросах огорожі вздовж проїзду. Вони були схожими на найменших у світі бродяг, і серце в Джиммі стислося аж до болю. Він мав власних дітей.

Побачивши блимаючі вогні, вони підвелися, і на одну жахливу секунду Джиммі подумав, що малюк ступить перед його крузером. Благослови Боже ту маленьку дівчинку, яка вхопила його за руку й крутнула назад.

Джиммі скинув швидкість так нагло, що його блокнот штрафних квитанцій, реєстраційний журнал та айпад полетіли каскадом із сидіння на підлогу. Передок «Вікторії» трохи занесло, але він виправив машину і зупинив її, заблокувавши проїзд, де вже стояли кілька машин. Що це тут трапилося?

Якраз визирнуло сонце, і в мозку патрульного Джиммі Голдінга зблиснуло абсолютно невідповідне поточній ситуації слово: «ПРИПЕЧАТУЄ. Я можу викласти ПРИПЕЧАТУЄ і виграти начисто».

Та маленька дівчинка вже бігла до водійських дверей крузера, тягнучи за собою свого зарюмсаного, спотикливого меншого брата. Її обличчя, бліде й перелякане, мало вираз на роки старший, ніж годилося б, а в братика на шортах розпливлася велика волога пляма.

Обережно, щоб не вдарити їх дверима, Джиммі виліз. Щоб опинитися на їх рівні, він опустився на одне коліно, і вони кинулися йому в обійми, мало не перекинувши його навзнак.

– Тпру, тпру, легше, з вами все буде гара…

– Ота погана машина з’їла мамуню й тата, – сказав маленький хлопчик, показуючи. – Та погана машина, що отам. Вона з’їла їх цілком, як той поганий воук з’їв Чевону Шавочку. Ви мусите дістати їх назад.

Неможливо було зрозуміти, на який саме автомобіль указує пухкенький палець. Джиммі бачив їх чотири: універсал, що мав вигляд, ніби був проїхав дев’ять важких миль якимись лісовими манівцями, чистенький-акуратненький «Пріус», «Додж Рем» із причепленим трейлером для перевезення коней і «Форд Експідішен».

– Як тебе звуть, маленька дівчинко? Я – патрульний Джиммі.

– Рейчел Луссіер, – відповіла вона. – А його Блейкі. Він мій менший брат. Ми живемо на Вітряній вулиці, будинок номер дев’ятнадцять, у Фелматі, штат Мейн, індекс нуль-чотири-один-нуль-п’ять. Не підходьте до неї близько, патрульний Джиммі. Вона схожа на машину, але це не так. Вона їсть людей.

– Про яку саме машину ми говоримо, Рейчел?

– Про ту, що попереду, поряд з машиною мого тата. Про ту, що брудна.

– Та брудна машина з’їла тата й мамуню, – оголосив малюк Блейкі. – Ви можете дістати їх, ви ж полісмен, у вас є пістолет!

Усе ще спираючись на коліно, Джиммі обнімав дітей і придивлявся до брудного універсала. Сонце сховалося знову, їхні тіні зникли. По автостраді з шурхотом пролітали машини, але тепер повільніше, беручи до уваги блимання синіх вогників.

Нікого в «Експідішені», «Пріусі» та пікапі. Він гадав, що в кінському трейлері теж нікого нема, хіба що вони зачаїлися там навпочіпки, але в такому разі кінь, мабуть, поводився б набагато нервовіше, ніж зараз. Єдиною машиною, середини якої він не міг роздивитися, була та, про яку ці діти казали, що вона з’їла їхніх батьків. Джиммі не подобалося, як по всіх її вікнах розмазано грязюку. Чомусь здавалося, ніби це було зроблено навмисно. Також йому не подобалося, як лежить той тріснутий телефон біля її водійських дверей. І обручка поряд з ним. Абсолютно зловісна ця обручка.

«Ніби все інше тут не таке».

Раптом водійські двері рипнули, частково відчинившись, підвищивши Коефіцієнт Зловісності щонайменше відсотків на тридцять. Джиммі напружився і поклав долоню на рукоять свого «Глока», але з тієї машини ніхто не виліз. Двері просто так собі й висіли, прочинені на шість дюймів.

– Це так вона намагається заманити вас досередини, – голосом, ледь чутнішим за шепіт, промовила дівчинка. – Це якась машина-монстр.

Відтоді як він іще хлопчиком дивився той фільм, «Кристіна», Джиммі Голдінг не вірив у існування машин-монстрів, але він вірив, що інколи монстр може причаїтися в машині. І в цій хтось таки є. Як інакше відчинилися двері? Там може бути хтось із батьків цих дітей, поранений, неспроможний крикнути. Там також може лежати на сидінні якась людина, щоб її силуету не було видно крізь замазане гряззю заднє вікно. Ймовірно, озброєна людина.

– Хто там, в універсалі? – гукнув Джиммі. – Я штатний патрульний і вимагаю, щоб ви озвалися.

Ніхто не озвався.

– Виходьте. Спершу руки, і я бажаю їх бачити порожніми.

Єдине, що вийшло, це сонце, воно відбило тінь дверей на асфальті на пару секунд, перш ніж знову пірнути в хмари. Потім залишилися тільки ці прочинені двері.

– Ходімо зі мною, дітки, – сказав Джиммі і спрямував їх до свого крузера. Він відчинив задні двері. Вони вдивлялися в безладну купу робочих паперів, підбиту смушком куртку Джиммі (якої сьогодні він не потребував) та дробовик, примкнутий і замкнутий на спинці широкого сидіння. Особливо в це.

– Мамуня й тато кажуть ніколи не залазити до машин чужих, – промовив хлопчик на ім’я Блейкі. – І в дитсадку так кажуть також. Чужі – недобрі.

– Він полісмен із поліцейською машиною, – сказала Рейчел. – Усе гаразд. Залазь. А якщо торкнешся тієї рушниці, я тебе нашльопаю.

– Добра порада щодо рушниці, але вона замкнута і запобіжник гачка ввімкнуто, – сказав Джиммі.

Блейкі заліз і зазирнув через сидіння.

– Ого, у вас є айпад!

– Замовкни, – наказала Рейчел. Вона було почала залазити досередини, та потім подивилася на Джиммі Голдінга втомленими, переляканими очима. – Не торкайтесь її. Вона липуча.

Джиммі ледь стримав усмішку. Він мав дочку, лише десь на рік молодшу за цю дівчинку, і вона могла б сказати таке саме. Він вважав, що малі дівчатка природно поділяються на дві групи: шалапутки і чистьохи. Як і його Еллен, ця була чистьохою.

От із таким хибним, і невдовзі фатальним, розумінням того, що мала на увазі Рейчел Луссіер під «липучістю», він зачинив їх на задньому сидінні патрульного крузера № 17. Нахилившись у переднє вікно, Джиммі вхопив мікрофон. Він ні на мить не випускав з очей прочинені двері універсала, тож і не бачив хлопчика, який стояв углибині відпочинкової зони поряд із рестораном, притискаючи до грудей сідельну сумку зі шкірозамінника, наче якесь синюшне немовля. За мить знову визирнуло сонце і Піта Сіммонса проковтнула тінь від ресторану.

Джиммі викликав відділок у Ґреї.

– Сімнадцятий, прийом.

– Я на старій відпочинковій зоні «81 Миля». Маю чотири покинуті автомобілі, одну покинуту коняку і двох покинутих дітей. Один із цих автомобілів універсал. Ці діти кажуть… – Він завагався, але потім подумав: «Та що за чорт»: – Ці діти кажуть, він з’їв їхніх батьків. Я думаю, вони мають на увазі, що хтось усередині тієї машини захопив їх. Я хочу, щоб ви прислали сюди всі доступні патрулі, контакт?

– Контакт, усі доступні патрулі, але знадобиться десять хвилин, поки перший добереться туди. Це Дванадцятий патрульний. У нього код сімдесят три у Вотервілі[56].

Ага, Ел Ендруз, звичайно, напихається в Боба в «Бургері» й теревенить про політику.

– Зрозуміло, контакт.

– Сімнадцятий, дайте мені ВМН тієї машини, я спробую її пробити по базі.

– Негатив по всіх трьох позиціях. Номера нема. А щодо виробника і моделі, це корито так заляпане грязюкою, що я не можу розібрати. Напевне, американське. «Так мені здається». Ймовірно, «Форд» або «Шеві». Діти сидять у моєму крузері. Їхні імена: Рейчел і Блейкі Луссіер. Вітряна вулиця у Фелматі, номер будинку я забув.

– Дев’ятнадцять! – прокричали Рейчел і Блейкі разом.

– Вони кажуть…

– Я чую, Сімнадцятий. А в якій машині вони туди приїхали?

– У татовому Експандішені, – закричав Блейкі, радий, що може допомогти.

– «Форд Експідішен», – повторив Джиммі. – Номер: три-сім-сім-два IY. Я хочу підступитися до цього універсала.

– Контакт. Будь обережним там, Джиммі.

– Зрозуміло, контакт. О, можеш іще зв’язатися з диспетчеркою дев’ять-один-один і передати їй, що з дітьми все гаразд?

– Це ти говориш чи Пітер Таунсхенд[57]?

«Дуже кумедно».

– Сімнадцятий, мені шістдесят два.

Він уже було повернув мікрофон на місце, але натомість подав його Рейчел:

– Якщо що-небудь трапиться – будь-що погане, – натискай оцю кнопку збоку і кричи «Тридцять». Це означає: офіцер потребує допомоги. Запам’ятала?

– Так, але вам не можна підходити до тієї машини, патрульний Джиммі. Вона кусається, і гризе, і вона липуча.

У своєму зачудованні тим, що опинився в справжній поліцейській машині, Блейкі, котрий на якийсь час забув було про те, що трапилося з його батьками, тепер про все згадав і почав знову плакати:

– Я хочу до мамуні й тата!

Попри всю химерність і потенційну небезпечність ситуації, те, як виразно Рейчел Луссіер підкотила очі – «бачите, з чим я змушена мати справу», – ледь не спонукало Джиммі розсміятися. Скільки разів він бачив саме такий вираз на личку п’ятирічної Еллен Голдінг?

– Послухай, Рейчел, – почав Джиммі, – я розумію, що ти налякана, але тут ти в безпеці, а я мушу робити свою роботу. Якщо твої батьки в тій машині, ми ж не хочемо, щоб із ними сталося щось зле, правда?

– ІДІТЬ ПРИВЕДІТЬ МАМУНЮ Й ТАТА, ПАТРУЛЬНИЙ ДЖИММІ! – зарепетував Блейкі. – МИ НЕ ХОЧЕМО, ЩОБ З НИМИ СТАЛОСЯ ЗЛЕЕЕ!

Джиммі побачив іскру надії в очах дівчинки, проте не настільки великої, як він міг би сподіватися. Як той агент Малдер у старому серіалі «Цілком таємно», вона хотіла вірити… але, як напарниця Малдера агент Скаллі, чомусь не могла цього зробити. Що воно таке побачили ці діти?

– Будьте обережним, патрульний Джиммі, – підняла палець дівчинка. Це був учительський жест, який через легеньке тремтіння здавався ще більш чарівливим. – Не торкайтеся її.

Наблизившись до універсала, Джиммі дістав свій службовий автоматичний пістолет «Глок», але запобіжник залишив ввімкнутим. Поки що. Ставши лівіше від прочинених дверей, він знову запропонував усім, хто є в машині, вийти, спершу показавши відкриті й порожні руки. Ніхто не виліз. Він потягнувся до дверей, але згадав прощальне застереження маленької дівчинки і завагався. Скористався дулом пістолета і гойднув двері, щоб відчинилися ширше. Тільки вони не відчинилися, а пістолет міцно прилип. Не машина, а суща клеєварня.

Джиммі смикнуло вперед, немов дужа рука вхопила «Глок» за дуло і рвонула. Була якась секунда, коли він ще міг його відпустити, але така думка навіть не зринула у Джиммі в голові. Одним із найперших правил, яких їх навчали в академії, було: після того як ти дістав свою табельну зброю, ніколи не випускай її з рук. Ніколи.

Отже, він і не випускав, а машина, яка вже з’їла пістолет, тепер їла його пальці. І руку. Знову вийшло сонце, відбиваючи на асфальті його тінь, що зменшувалася. Десь кричали діти.

«Цей універсал припечатується до патрульного, – подумав він. – Тепер я зрозумів, що вона мала на увазі під липу…»

Потім розквітнув великий біль і всяка думка припинилася. Часу вистачило для одного скрику. Тільки одного.