Читать книгу Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki - Тадеуш Доленга-Мостович - Страница 11

Що діялось, що діялось!

Я повинна опанувати свої думки, бо інакше не зможу доладно й зрозуміло розповісти про все. Поранення батька, скандал, операція, жовтий конверт, та руда шантажистка, дядько Альбін, Яцек, поручник Сохновський, слідство – усе це крутиться мені в голові, наче в коловороті. А на додачу ще й та недоумкувата тітка Магдалена…

Але розкажу все спочатку.

Отже, насамперед батькова рана виявилася не така вже небезпечна, як гадали спершу.

Той португалець (я ніяк не запам’ятаю його прізвища), звісно, не мав наміру заподіяти батькові якусь шкоду. Вони там, у Португалії, не полюють, отож, коли він забачив вепра, то мов божевільний почав стріляти на всі боки йому навздогін. На щастя, куля пробила батькові лише м’якуш над стегном. Одначе я мусила шість днів просидіти в Голдові.

Досі не можу прийти до пам’яті. Тим паче, що, крім батькового здоров’я, все, здається, пішло на гірше.

Другого дня після приїзду до Голдова я одержала телеграму від дядька. Дуже обачними, темними для невтаємничених осіб фразами він сповіщав, що з Брюсселя надійшли цілком певні відомості. Про ту бабу там ніхто нічого не знає, окрім того, що вона спинялася кілька разів у різних готелях. Достеменно встановлено, що вона не є жителькою жодного з великих бельгійських міст. Розшукове бюро висловлює припущення, що ця особа не заслуговує на довіру.

Це мене не вельми потішило. Якби ми знали про цю дамочку щось конкретне, то могли б розмовляти з нею зовсім інакше. Вся надія на дядька.

На додачу до всього спіткала мене ще одна халепа. А саме: в суботу вранці до Голдова приїхало двоє панів. Коли я вийшла до них і здивовано сказала, що я їх не знаю, вони відрекомендувалися. Виявилося, що старший з них – полковник Корчинський, а молодший – не хто інший, як його ад’ютант поручник Сохновський. Оскільки я не йняла цьому віри, бо той новий Сохновський був зовсім не схожий на свого попередника, вони показали мені свої документи. І тільки тепер усе випливло на світ.

Вони мучили мене понад три години. Я мусила докладно розповісти все про візит першого (фальшивого) ад’ютанта, назвати годину його візиту і змалювати, який він був із себе. Виявилося, що в жовтому конверті були якісь надзвичайно важливі документи. Здобуття їх мало велике значення для якоїсь суміжної держави.

До речі, я з соромом мушу признатися, що не маю уявлення, яку державу треба називати суміжною. У розмовах чоловіків раз по раз чути це слово, а я не наважуюся запитати. Адже мені, Яцековій дружині, не годиться цього не знати. Одначе я додумалася, що під словами «суміжна держава» треба розуміти Росію.

А тепер, після цієї пригоди, я остаточно в цьому переконалася. Полковник дуже цікавився, чи той самозваний поручник Сохновський не мав російського акценту. Як і було насправді, я відказала, що він розмовляв чистісінькою польською мовою. Обидва добродії докоряли мені, що я вчинила легковажно, віддавши конверта незнайомцеві, який по нього прийшов, і не перевіривши у нього документів.

Це було обурливо. І я не приховувала од них свого обурення. Як же це так? Спочатку чоловік телефонує мені з Парижа, що з’явиться поручник такий-то, ад’ютант полковника такого-то, по такий і такий предмет. Потім з’являється пан у мундирі, навіть з якимись орденами, до того ж гожий на взір і з бездоганними манерами, називає своє прізвище і просить дати йому той предмет. Як же я могла вчинити? Адже було б смішно, коли б я стала вимагати од нього якихось паперів чи встановлювати його особу. Я ж не поліцай. Мені й на думку не могло спасти, що це якесь шахрайство. Та й звідки б комусь сторонньому знати, що Яцек телефонував до мене і які дав настанови?

Полковник дуже сміявся з тих моїх доказів і пояснив, що в паризькому готелі, з якого дзвонив Яцек, вчора виявлено лінію для підслухування, завдяки якій шпигуни дізналися про його доручення і зараз же наказали своїм варшавським агентам викрасти того конверта.

Це жахливо. Мені аж мороз пішов поза шкірою, коли я подумала, що й мої розмови з Тото чи Робертом теж може хтось підслухати. Одразу ж як повернуся до Варшави, викличу такого електротехніка по телефонах, щоб розібрав наш апарат і подивився, чи нема там якоїсь лінії.

Я спитала, в який спосіб стало відомо, що я віддала того конверта. Полковник пояснив, що в мене дома вже проведено розслідування. Допитано тітку Магдалену і прислугу. На закінчення він став випитувати в мене, хто той літній пристойний добродій, що видавав себе за посередника з продажу земельних ділянок.

Тут уже терпець мені урвався. Я насилу стрималася, щоб не вибухнути гнівом. Ота дурна тітка знову заварила мені кашу. Тепер вони ще, гляди, запідозрять дядька Альбіна у посібництві шпигунам. Казна-що витворяє те бабисько! Хоч як би скінчилася Яцекова справа, але тільки-но вона скінчиться, я одразу ж поставлю перед ним умову: або він одішле тітку на село, або я розлучаюся з ним. (Звісна річ, насправді я й думки не припускаю про розлучення, але пристрашити його можу).

Я сказала тим добродіям, що то був справжній посередник і що я бачила його лише двічі в житті. Тоді вони почали допитуватися, чи не розмовляв він зі мною про Яцека та про його подорож. Я запевнила їх, що ні, але, здається, вони не дуже мені повірили і, мабуть, постараються розшукати дядька Альбіна. Щоб хоч трохи їх задобрити, я запросила їх до обіду, але вони послалися на невідкладні справи й поїхали.

Я довго не могла отямитись, а ввечері надійшла телеграма з Варшави од… Яцека.

Виявилося, що в зв’язку з тим клятим конвертом його викликали до Варшави, він прилетів літаком на кілька годин і має того ж таки вечора повернутися до Парижа. Як видно, він був такий заклопотаний тією історією з шпигунами, що навіть забув запитати в телеграмі про батькове здоров’я. Я завважила, як прикро це вразило батька.

Я опинилася в жахливому становищі, бо про виїзд із Голдова не могло бути й мови, а тим часом у Яцека напевне знайдеться досить вільного часу, щоб побачитися з тією своєю видрою. Тільки Бог знає, як би мені собі зарадити.

На щастя, сьогодні вранці приїхала Данка, і я змогла притьмом повернутися до Варшави. З тіткою привіталася аж надто промовисто. Холодно усміхнулась до неї і чемно подала руку. Аби ще значливіше наголосити, що я тут господиня, я звеліла повідчиняти всі вікна в їдальні, у вітальні, у кабінеті та в буфетній, так що тій відьмі годі було й носа виткнути із своєї кімнати. Інша річ, що скрізь стало страшенно холодно. Та, на щастя, я мала зараз же йти на побачення з дядьком.

Як я й передбачала, вдома його не було. Не маючи іншої ради, я сіла біля вікна в маленькій брудній молочній проти його будинку і, посьорбуючи чай, стала чекати. Крім мене та господині, що порядкувала за прилавком, там був лише якийсь нудний, нецікавий на взір добродій. Я б зовсім не звернула на нього уваги, якби не його вкрай дражлива манера їсти і взагалі вся поведінка. Спершу він поглинув величезну тарілку яєчні, а потім заходився гидко длубатися в зубах, прикриваючи рота другою рукою. При цьому він безтямно солопів у вікно з таким виразом на обличчі, ніби от-от мав заплакати. Не розумію, нащо існують на світі такі люди.

Була вже четверта, коли я побачила дядька. Він приїхав на таксі і зник у під’їзді. Я швиденько розрахувалась і вийшла. Дядька я наздогнала, коли він уже відчиняв двері.

Він, як завжди, привітав мене компліментами. Був у чудовому настрої і вже саме5 це трохи мене заспокоїло.

– Чи є щось нового, дядечку? – запитала я, сповнена надій.

Він поправив монокль і підморгнув мені.

– А якщо добрий дядечко має багато, дуже багато новин, що5 він за це матиме?

– Я обніму дядечка, особливо якщо новини будуть такі ж добрі, як він сам.

– Чудово, але гонорар наперед.

По цих словах він обняв мене і поцілував в уста. Хоч було це цілком несподівано, але ж ніяк не можу сказати, що неприємно. Ці літні добродії по-своєму вдатні до жінок і вміють дозволити собі навіть вельми сміливі жести в якийсь природний і необразливий спосіб.

– Так от, я був на приємній прогулянці, пречудовій прогулянці з одною чарівною дамою. Рідко стрінеш дівчину, що мала б стільки принад. А на додачу ще й розум! Рідкісна жінка, без перебільшення рідкісна. А надто як на англійку.

Серце лунко закалатало мені в грудях.

– Дядечку, – прошепотіла я, – ви з нею познайомились?

Він зробив здивовану міну.

– З тією дамою, з котрою був на прогулянці?… Ну звісно ж, мала. Невже ти гадаєш, що дами, товариства яких я шукаю, належать до такої категорії жінок, що шпацірують з незнайомими добродіями?

– Та не мучте ви мене, дядечку, – жалібно писнула я. – Ця дама – вона?

– Не знаю, кого ти маєш на думці, але не збираюсь робити з цього таємниці. Та англійка має звучне ім’я Елізабет і носить прізвище Норман.

– Ах, Боже мій! І як же ви з нею познайомились? Яка вона з себе? Що казала? Про Яцека не згадувала?

– Зачекай, мала, – усміхнувся він. – Насамперед встановимо хронологію та ієрархію твоїх запитань. Так от, по-перше, ми з нею поки що (тішу себе надією, що маю право вжити цього багатообіцяючого «поки що»), ми з нею поки що на вельми офіційній нозі. «Як вам подобається Варшава, пані?… Чи ви багато подорожуєте, пані?…» І так далі в такому дусі. Отож для якоїсь згадки про Яцека щонайменше зарано. Ти знаєш, що Яцек зараз у Варшаві?

– Як це «зараз»? – серйозно занепокоїлась я.

– А так, звичайнісінько. Я бачив його позавчора на власні очі, коли він заходив у «Брістолі» до ліфта, а потім коли він виходив з того ж таки ліфта разом з міс Елізабет Норман.

– Отже, він бачився з нею!

– Гадаю, що встиг на неї надивитися, і маю підстави припускати, що не одмовить собі в цій приємності й надалі.

– Ви помиляєтесь, дядечку, – відказала я трохи роздратовано. – Яцек був у Варшаві буквально кілька годин. Його викликали з Парижа з приводу якихось документів, і він мав того ж таки вечора повернутися. Я напевне знаю, що він поїхав назад.

– Нехай і так, – погодився дядько Альбін. – В усякому разі, він бачився з нею.

Я насилу спромоглася запитати:

– А… а довго він у неї був?

Дядько неделікатно засміявся.

– Ах, он ти про що! Ну, як тобі сказати… Яцек пробув в її номері щось близько години. Оскільки ти знаєш свого чоловіка краще, ніж я, то можеш легше зробити з цього якісь висновки.

Я зиркнула на дядька майже зі злістю. Він потішався, очевидячки потішався з мого неспокою. Як видно, думав, що я ревную.

– Ви знову помиляєтесь, дядечку! – відповіла я холодно. – Мені достеменно відомо, що Яцека ніщо вже з нею не зв’язує…

– Я не маю анінайменшого наміру підривати твою віру в чоловікові чесноти, – докинув він з повагою, що дуже скидалася на знущання.

– Бо ніщо не може її підірвати, – наголосила я, проте про всяк випадок нишком, щоб не завважив дядько, тричі постукала пальцем об дерево.

– Тим краще, – хитнув він головою. – Зрештою, і в мене не виникло жодної підозри, принаймні в даному разі. Виходячи з нею, Яцек був блідий, злий і, як видно, насилу володів собою. У мене склалося враження, що вони мали не вельми приємну розмову.

– Не розумію тільки, – зауважила я, – навіщо вони вели ту розмову в номері, а не у вестибюлі чи ресторані.

– А мене це зовсім не дивує, – знизав плечима дядько. – Ми можемо здогадуватись, яка була тема їхньої розмови, а такі розмови, погодься, ні до чого чути іншим, хоч би то була прислуга чи випадкові сусіди. Як на мене, то їхня зустріч анітрохи нам не вадить.

– Чому?

– А тому, мала, що при першій же слушній нагоді я запитаю її про Яцека.

– Ви скажете, що знаєте його?

– Що ти, боронь Боже! Скажу, що бачив її в товаристві молодого добродія, якого інколи зустрічаю.

Ми якнайдетальніше обговорили всі ці справи. Коли я вже виходила, дядько затримав мене.

– Трохи не забув, мала. Дозволь повернути тобі борг з подякою. Ось тисяча злотих.

Я аж ніяк того не сподівалася і спробувала заперечити.

– Але ж, дядечку, мені зараз зовсім не потрібні гроші. І загалом це не горить…

– Ні, ні, – наполягав він. – Ще й як горить. Якби на поштовому переказі не треба було зазначати прізвище відправника, я надіслав би тобі ці гроші до Голдова.

– Певно, вам останнім часом добре таланило в грі, – зауважила я, ховаючи гроші до сумочки.

– Так, люба. Як видно, тільки твоя присутність у Варшаві приносить щастя в грі Тото. Я таки злупив з нього чималий гріш. З нього і з його приятелів. Вони вельми порядні люди.

Увечері я випила забагато кави і тепер не скоро засну. Надворі ще зовсім темно, хоч уже шоста ранку. Я залишила в їдальні записку, щоб мене ні в якому разі не будили раніше першої, але боюся, що та відьма навмисне грюкатиме дверима. Ні, треба буде рішуче зажадати від Яцека, щоб він вигадав якийсь привід і відпровадив це бабисько на село.