Читать книгу Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki - Тадеуш Доленга-Мостович - Страница 28

Коли ввечері всі пішли, Яцек сів біля мого ліжка і сказав:

– Мене часто дивує, чому люди так рідко розуміють інших. По-моєму, на світі було б куди менше несправедливості, коли б одні зволили пояснювати мотиви своїх вчинків, а другі – розуміти їх і оцінювати, як велить сумління.

Він говорив неначе сам до себе. Був замислений і смутний. Я невимушено мовила:

– Люди надто заклопотані собою.

– Навпаки, – похитав він головою. – Вони клопочуться своїми ближніми, але клопочуться поверхово. Звідси стільки облудних думок і стільки гіркоти. Я більш ніж певен, що в рай потрапляє куди більше людей, як нам здається.

Я подумала про Роберта і притакнула:

– Авжеж. Я цілком поділяю твою думку. Ніколи ж бо не знаєш, які страшні чи просто несприятливі обставини зумовлюють чийсь лихий вчинок.

Він пильно подивився на мене.

– Ти серйозно так думаєш?

– Цілком серйозно. Кожен може допуститися помилки.

Яцек поцілував мені руку.

– Мене тішить, що ти так думаєш, Ганечко. Тим більше, що поблажливість – вельми рідкісна риса. А надто в жінок… Бачиш, Ганечко, я хотів тобі де в чому признатися. Я хотів признатися тобі в тому, що, мов скабка, сидить у моєму сумлінні…

– Я слухаю тебе, Яцеку, – мовила я, затамувавши віддих.

– Колись, як я був ще зовсім молодий і недосвідчений, я покохав одну дівчину. Покохав так сильно, що, якби вона зажадала од мене чогось найстрашнішого, я вчинив би це без вагання. Ти сказала, що підозрюєш, ніби я мав не один роман, коли ми ще не були разом. Так от, це неправда. У мене був лиш один роман, який до того ж і не можна назвати романом. Коли я шукаю для нього відповідної назви, мені спадають на думку слова «фарс», «драма», «трагедія», «комедія помилок» – усе, що хочеш, тільки не роман. Тепер, коли переді мною виразно постали два можливих шляхи, коли я цілковито зібрався з думками, я можу щиро поговорити про це з тобою. Я знаю, ти зумієш мене вислухати і постараєшся не судити надто суворо.

– Можеш бути в цьому певний.

– Дякую тобі.

– Знай, Яцеку, в тебе немає кращого друга, ніж я.

Він зробив такий порух, наче хотів узяти мою руку, щоб поцілувати її, але одразу ж відсунувся. Як видно, його вколола думка, що перед правдивим зізнанням це було б не гречно з його боку.

Я знала, як мені повестися. Треба було полегшити йому зізнання, витягти з нього якнайбільше, залишивши йому далеку перспективу можливого пробачення, але водночас не шкодувати проявів ображеної гідності та гіркого смутку скривдженої душі.

Яцек почав розповідати:

– Це було вісім років тому. Хоч мені й минуло вже двадцять чотири роки і дехто з моїх ровесників мав на той час чималий життєвий досвід, я, як тепер розумію, належав до тих, що не були вельми обізнані з життям, надто легко піддавалися своїм пориванням і легковажно хапали те, що давала їм доля. Кажучи просто, був наївний. Кінчаючи університет, я пробува5в під опікою дядька Довгірда, якого ти, напевне, пам’ятаєш, бо він був у нас на весіллі.

– Пам’ятаю, – потвердила я. – Дуже милий чоловік.

– Я завжди його цінував. І якби в той час більше довіряв його досвідові, то багато чого, напевне, склалося б інакше і я сьогодні не карався б наслідками тодішніх помилок. Та, зрештою, дядько, посідаючи високе і надзвичайно клопітне становище посла, був завжди страшенно зайнятий і не міг приділити мені багато часу. Саме тоді я й познайомився з одною дівчиною. Познайомився в досить незвичайний спосіб, що, як мені тоді здавалося, був пророчим. Ось як це було. Коли я від’їжджав машиною від посольства, якась молоденька і дуже гарна дівчина мало не впала мені під колеса. Вона так перелякалася, що мені довелось одвезти їі, майже непритомну, додому, а точніше, до готелю, в якому вона мешкала разом з батьком. Це знайомство швидко перейшло у взаємне почуття. Батько тої дівчини був іноземець, що приїхав у своїх комерційних справах. Він узяв з собою дочку, щоб вона пізнала велику столицю і її людей. Оскільки я приятелював з багатьма дипломатами, то упрохав одну з жінок у нашому посольстві, щоб вона ввела мою дівчину в усі ті салони, в яких я бував. Вона скрізь справила прекрасне враження, і всі почали називати наші імена разом.

Яцек на мить замовк і коротко сказав:

– Ми стали коханцями.

– І що ж далі? – спитала м’яко.

– Далі події пішли в такому напрямку, що ними вже не керувала ні моя свідомість, ані воля. Одне випливало з другого. Посольство саме мало надіслати до Вашінгтона дипломатичного кур’єра з якимись важливими документами. Оскільки подорож до Америки мене вельми вабила, та й дівчина моя, коли я їй про це сказав, гаряче взялася укладати плани від’їзду, то я спромігся умовити дядька, щоб цю місію доручили мені. Батько Бетті – її звали Бетті, – певна річ, не знав про те, що ми їдемо разом. Я забув іще сказати, що Бетті в себе на батьківщині мала нареченого. Одруження їхнє було віддавна визначене, і його не можна було зірвати з поглядів матеріальних та родинних. Я хочу бути щирий з тобою, Ганечко, і тому признаюся тобі, що, хоч моє почуття до тої дівчини здавалось мені тоді, а може, й справді було великим коханням, усе ж в душі я тішився тим, що не стану її чоловіком. Одначе бували хвилини, коли ревнощі до її нареченого могли довести мене до чого завгодно.

– Ти знав його? – спитала я.

Він заперечливо похитав головою.

– Ні. Бачив тільки його фотографію. То був вельми гожий з виду чоловік. Але це не має значення. На початку квітня ми відпливли до Америки великим лайнером. У Сполучених Штатах мали пробути кілька місяців, подорожуючи й розважаючись. Ця пригода видавалась мені чимось прекрасним – можливо, тому, що це була перша така пригода в моєму житті. Я був просто зачарований її романтичністю, а мої почуття до Бетті зростали й міцніли в міру того, як я на власні очі пересвідчувався, що всі чоловіки навколо заздрять мені і засипають її компліментами.

– Вона й справді була така гарна?

– Так, гарна. В свої вісімнадцять років вона була напрочуд чарівна. В Америці, де молоді дівчата взагалі поводяться дуже вільно, наша приязнь і спільна подорож нікому не здавалися чимось надзвичайним. Окрім знайомих у тамтешніх дипломатичних колах, я мав там ще багато приятелів і університетських товаришів із заможних верств. Розважалися ми чудово. Я мимоволі пристосувався до тамтешніх звичаїв. Ночі ми проводили в гулянках. Отоді я й навчився пити. Мало не щодня ми поверталися додому над ранок, добре підпивши. Нарешті одного дня я одержав з Вашінгтона запит, чи не збираюсь я повертатися до Європи. Мовляв, якби я призначив своє повернення на найближчі дні, наше посольство у Вашінгтоні скористалося б з цього, щоб доручити мені перевезення надзвичайно важливої дипломатичної пошти. А оскільки й Бетті вже мала повертатися додому, то я охоче погодився. Отут і настала наша перша розлука. Вона не хотіла їхати зі мною до Вашінгтона по ті папери, а воліла залишитися в Нью-Йорку й чекати там на мене. Розлука наша тривала заледве три дні, одначе переконала мене, як сильно я прив’язався до Бетті…

Яцек замовк, а потім скрушним тоном звернувся до мене:

– Ти пробач, що я про таке говорю. Я знаю, це неделікатно. Але мені треба пояснити тобі свій тодішній душевний стан, бо саме в ньому полягає причина припущеної мною помилки.

– Я слухаю тебе, Яцеку, розповідай далі.

– Отож, коли я повернувся до Нью-Йорка, мене наче громом вразила звістка: Бетті одержала телеграму, що приїжджає її наречений. Це геть вивело мене з рівноваги. Як мені здавалося, вона теж була в розпачі. Ми пиячили цілу ніч у товаристві кількох знайомих, а над ранок Бетті сказала мені: «У нас є тільки дві можливості. Або ми розлучимось назавжди, або поставимо мого нареченого і всю мою родину перед доконаним фактом».

Яцек потер чоло і додав:

– Ти розумієш, що таким доконаним фактом міг бути тільки шлюб.

Я не озвалась ані словом. Яцек нервово бгав пальцями давно згаслий недокурок.

– Ти ж знаєш, – сказав він, – як легко і просто залагоджуються ці справи в Америці. У мене й дотепер таке враження, що ми обоє були просто п’яні. Ми сіли в машину одного з далеких кузенів Бетті, якого спіткали в Америці, і поїхали до найближчої шлюбної контори. Прокинувшись десь після полудня другого дня, я не міг збагнути, чи не було те, що я вчинив, просто сном.

Я чекала цього зізнання, знала, що воно настане, і все ж Яцекові слова приголомшили мене. Отже, все це правда! Отже, моя примарна надія, що то була якась містифікація з боку Елізабет Норман, виявилась облудою.

Уперше Яцекова справа постала переді мною в такому виразному освітленні. Тепер у мене не лишалося жодного сумніву: одружившись зі мною, він вчинив злочин. Вчинив підлоту, бо приховав правду.

Я вже давно звикла до цієї думки, але тільки в цю мить так ясно побачила дійсність в усій її непривабливій наготі, позбавлену серпанку таємничості й тих барв, яких надавали їй почуття. І нараз докорінно змінилося моє внутрішнє ставлення до Яцека. Якщо досі воно було зумовлене скорше співчуттям і палким прагненням утримати його при собі, то тепер я дивилась на цього чоловіка майже як на когось чужого, який до того ж заподіяв мені кривду.