Читать книгу Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki - Тадеуш Доленга-Мостович - Страница 19

Нарешті упав мені з серця цей камінь. Після нього лишилася глибока рана. Бо я ніколи не прощу собі того, що вчинила. Тішить мене лиш те, що частина моєї вини лягає на Ромека Жеранського. Як я могла забути про його існування! Тільки завдяки випадкові доля дозволила мені скористатися з його поради та допомоги.

А власне ж, тільки він найбільше гідний довіри з усіх чоловіків у Варшаві. До того ж я завжди вірила в його здоровий глузд та розум. Не кажу про те, що Ромек радніше застрелився б, аніж заподіяв мені хоч найменшу кривду. Його вірність зворушує мене. Він і досі не оженився, хоч минуло вже три роки, відколи я стала Яцековою дружиною. За ці три роки я бачила його заледве двічі, та й то здалеку. Він зовсім полишив те товариство, де міг би зустрічати Яцека.

Зрештою, я цьому й не дивуюся. Яцек без будь-якого лихого заміру викликав його тоді на дуель і поранив у руку. На той час жоден з них ще не дістав мого слова, і обидва мали однакове право добиватися моєї взаємності. Розійшлися вони непримиренні. Двоє найближчих друзів стали найзапеклішими ворогами.

Сам Бог послав його мені тепер. Я саме виходила після примірки, коли здибала його. Аж мало не скрикнула з радості. Він злегка побліднув (як це гарно з його боку!), та, оскільки ми зіткнулися віч-на-віч, йому не випадало відбутися самим поклоном. Зрештою, я вже простягла йому руку.

Я сказала йому, що він змужнів і погарнішав з вигляду. Так воно, зрештою, й було. Раніше він мав трохи завузькі плечі, був надто худий, і в його поведінці вчувалась якась наївність. Тепер він швидко опанував себе і одразу погодився мене провести.

Отож я сказала йому, що коло мене упадав один добродій, котрого тепер викрито як шпигуна. Оскільки його бачили в моєму товаристві, то військові власті гадають, що хоч він і втік із Варшави, але спробує зв’язатися зі мною. Мене зобов’язано, щоб я негайно дала їм знати, якщо таке станеться. Потім я докладно переказала Ромекові зміст Робертового листа і запитала, як мені діяти.

Уважно вислухавши мене, Ромек сказав:

– Як ти можеш хоч мить вагатися! Коли б ти навіть і хотіла виконати прохання того шпигуна, то не змогла б цього зробити, а сама вскочила б у неабияку халепу.

– Чому?

– Та це ж дуже просто. Після його втечі напевне поставлено когось, хто стежить за його сейфом у банку. Вони були б надто наївні, якби цього не зробили. І кожен, хто спробує відімкнути сейф, буде тут-таки заарештований.

Я здригнулася.

– Який жах!

– Ще б пак. Тим більше, що тебе б визнали, і то цілком слушно, за спільницю шпигуна.

Я подивилася на нього з недовірою.

– Ти жартуєш? А становище мого чоловіка?…

– Навіть коли б твій чоловік був міністром, це не врятувало б тебе від тюрми й обвинувального вироку.

– То що ж мені робити?

– Якнайшвидше віддай того листа, як тобі сказано.

– Але ж це однаково що віддати цього чоловіка на смерть!

– Тим краще. Він шпигун, і його треба знешкодити.

– Ти міркуєш по-чоловічому, – озвалась я по хвилі. – Справа зовсім не така проста. Ти не береш до уваги, що, послухавшись твоєї ради, я викажу людину, яка не має в світі нікого, крім мене. Людину, яка мені довіряла. Коли б ти був на його місці, то дивився б на все інакше.

Ромек усміхнувся.

– Я не міг би бути на його місці з двох причин. По-перше, я не уявляю собі такої ситуації, в якій згодився б наразити тебе на якусь небезпеку, а по-друге, я не шпигун. А ти передусім повинна виходити з того, що ти полька, дружина польського дипломата.

Я не могла не визнати справедливості його слів. Зрештою, я, мабуть, і сама вчинила б так, як він порадив. Але ж це не може змінити факту, що я маю право каратися своїм вчинком.

Я забрала все. Так звелів мені майор по телефону. Курей, обгортку й листа. Тільки-но я з’явилася до майорового кабінету, туди зараз же прийшли полковник Корчинський і ще двоє якихось панів у цивільному. Страх згадати, що вони виробляли. Розглядали все крізь лупу, навіть і курей. Придивлялися до паперу, мотузок, клею, чорнила. Щось там забирали на просвічування, покраяли тих нещасних курей складаним ножиком, неначе сподівалися знайти щось і в них. Нарешті майор витер руки і сказав:

– Все складається чудово. Візьміть, будь ласка, цей ключик.

Я злякалася.

– А навіщо він мені?

– Зараз я вам усе поясню. Сьогодні вже пізно, а завтра вранці ви підете до банку й відімкнете сейф. Це останні дверцята праворуч у третьому ряду знизу. Ви заберете те, що там лежить, сховаєте в сумочку і підете пішки додому.

– Але чому я маю все це робити?

– Для того, шановна пані, щоб не сполохати пташку. Перед банком, а може й усередині, напевне, чатує хтось із його спільників. Тоннор, очевидно, поінформував його, що ви маєте узяти з сейфа ті пакети. Адже він удався до вас із цим проханням, маючи на меті одне: згодом безпечно забрати у вас свої речі. Це «згодом» може бути одне з двох: або хтось з’явиться по ті речі до вас додому, або їх заберуть у вас, не гаючи часу, тоді, коли ви будете повертатися з банку. Отож, якщо на вулиці до вас хтось підійде і вимагатиме, щоб ви віддали йому пакети для Тоннора, віддайте їх.

– Віддати?

– Авжеж. За вами йтимуть наші агенти, отож нічого не бійтеся. Одначе вам треба бути готовою до всяких несподіванок. Найспритніше з їхнього боку було б інсценувати звичайну вуличну крадіжку. До вас зненацька підбіг би хтось, вихопив сумочку і кинувся навтіки. Ми, звісно, тут-таки його схопили б, але в такому разі ми не мали б проти нього доказів, що він належить до шпигунської зграї. Розумієте, він міг би вдавати звичайного злодюжку. Отже, ідучи до банку, ви взагалі не беріть із собою сумочки. Я сподіваюся, ви маєте якусь кишеню в хутрі?

– Атож, маю, у каракулевому.

– От і чудово. Ті пакети невеликі. Ви легко сховаєте їх у кишені. Оце і все, про що я вас прошу. Коли ви повернетеся додому з пакетами, я чекатиму на вас там, і ви дістанете дальші настанови.

Це вже було для мене занадто. Я мала не тільки зрадити Роберта, віддавши його лист, а ще й брати участь у тій ганебній махінації!

– Ні, пане майор, – рішуче відказала я. – До такого діла ви можете залучати кого хочете, але не мене. Я до таких речей незвична. Ви, пане майор, здається, не зважаєте на те, хто я така.

Майор кинув на мене неприязний погляд.

– І все ж я дуже прошу вас не відмовити нам у допомозі. Це забере у вас не більш як півгодини часу.

– Ідеться не про час, – обурилась я, – а про те, що ви хочете зробити з мене поліційного шпика.

– Ах, навіщо ж так перебільшувати! Я просто вважаю, що ви, як добра громадянка польської держави, не можете відмовити нам у допомозі.

– На жаль, відмовляю, – рішуче сказала я.

Майор розвів руками.

– Ото біда, – зітхнув він. – Мабуть, я не вмію переконувати. Ну що ж… Мені не залишається нічого іншого, як звернутися до вашого чоловіка. Можливо, він зуміє вас умовити…

Тут я вже злякалася не на жарт.

– Але ж ви мені обіцяли, що чоловік ні в якому разі ні про що не дізнається. Мені нема чого перед ним приховувати, але ви розумієте, я не хочу наражати його на прикрощі.

– Я вас розумію, – перепинив він мене. – Але, оскільки ви ставите мене в безвихідну ситуацію, я буду змушений вдатися до цього засобу. Запевняю вас, що кажу це аж ніяк не з метою якогось тиску на вас, а лише в надії, що ваш чоловік визнає мої докази слушними і схилить вас виконати це прохання.

Я прикусила губу. Що я могла йому сказати? Довелося погодитись. Не можу без огиди думати про те, що чекає на мене завтра.