Читать книгу Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki - Тадеуш Доленга-Мостович - Страница 26

Я повернулася з балу десь після шостої ранку, отож спала майже до першої. Коли встала, Яцека вже не було вдома. Я випила забагато шампанського, і через те мені трохи боліла голова. Вирішила не виходити з дому до вечора, а отже, і не вбиратися. Зателефонувавши кільком знайомим, я вже мала намір сісти за свої нотатки, коли прийшов Юзеф і доповів, що в передпокої чекає посильний з листом, якого йому наказано віддати мені особисто.

У першу мить я подумала, що це Тото вигадав для мене якийсь новий сюрприз. Він любить такі недоречні несподіванки. Нічого лихого я не передчувала.

У передпокої стояв звичайнісінький собі посильний: старий згорблений чоловік із сивою борідкою та з червоною шапкою в руці. Я навіть і не додивлялася б до нього, якби він не сказав:

– Може, шановна пані зробить ласку і замкне двері?

Я озирнулася. Справді, двері до кабінету лишилися відчинені. Я трохи занепокоїлась.

– А навіщо їх замикати?

– Зараз поясню, шановна пані.

Я подивилася на нього з недовірою, одначе подумала собі, що такий дідок не може мати жодних лихих намірів. Коли я замкнула двері, він простягнув до мене руки і шепнув:

– Ганечко!..

Я мало не крикнула з переляку й відскочила назад. Як я собі пригадую, мені здалося, що переді мною божевільний. Ні, ви тільки уявіть собі: згорблений стариган, неохайний на вигляд, з брудним сивим волоссям, простягає руки і шепоче до мене так, наче ми були з ним у найінтимніших стосунках. А на додачу ще має червоні запалені повіки. Який жах!

– Ти не впізнаєш мене? – запитав він.

І тут я його впізнала. То був Роберт. Але як він змінився! Яких тяжких знегод мав зазнати, щоб так постаріти незалежно від гриму. А той грим! Я могла б годинами придивлятися до нього й не знати, що то він.

– Ти не впізнаєш мене? – знову спитав він.

Зі страху та подиву мені аж голос одібрало. Руки в мене тремтіли.

– Впізнаю, – насилу проказала я.

– У мене обмаль часу, кохана. Я прийшов забрати те, що ти вийняла з сейфа. Іншим разом, десь за два чи три дні, зателефоную тобі. Ті пакети в тебе?

Я кивнула головою:

– Авжеж.

Серце мені гупало, наче молот.

– От і добре, – мовив він. – От і чудово. Я тобі безмежно вдячний. А тепер, Ганечко, поквапся, будь ласка.

Ноги мені підтиналися, голова йшла обертом. Як на те, я не могла знайти ключика від комода. Минуло добрих п’ять хвилин, доки я витягла пакети й повернулася до передпокою.

Він зустрів мене мало не з гнівом.

– Що ти так довго робила? Зараз же кажи, що робила! Де в тебе телефон?

Він боляче стиснув мені руку. Я була така приголомшена, що не знала, як на це реагувати.

– Пусти мене, – прошепотіла я. – Я шукала ці пакети. Десь заподівся ключ од комода.

– Де в тебе телефон? – засичав він, ще дужче стиснувши мою руку.

– Отут поруч, у кабінеті.

Він дивився мені у вічі з люттю й ненавистю. Вигляд мав жаский. Скільки жорстокості в цій людині! Він грубо відштовхнув мене і зайшов до кабінету. Тільки допевнившись, що телефон і справді там, він трохи заспокоївся і став розривати пакета.

Раптом з його уст вихопилося страшне прокляття, і він з люттю жбурнув пакета додолу. По килиму розсипались обрізки газет. Не тямлячи себе з люті, він зиркнув на мене і проказав крізь зуби:

– А все через тебе! Чому ти не пішла до банку того дня, коли отримала мого листа? Вони встигли знайти і підмінити. Чому не пішла одразу?

Він подався до мене, і я просто зі страху збрехала:

– Але ж я пішла. Одразу…

– Брешеш! – майже крикнув він. – Ти пішла другого дня об одинадцятій. Я був дурнем, що довірив тобі цю справу!

Він копнув ногою розкидані газети і сказав:

– Зрештою, тепер уже все воно байдуже. А зараз слухай: ти повинна мовчати, як могила. Якщо викажеш, що я тут був, уб’ю тебе без найменшого жалю. Затям, що я вмію дотримувати свого слова, зрозуміла?

Тоді повернувся і, навіть не попрощавшись, вийшов.

Важко знайти слова, щоб розказати, що зі мною діялось. Знаю одне: я цілком повірила першому приголомшливому враженню. Адже цей чоловік ще недавно був зовсім іншим. Разом із зовнішністю він змінив і свою вдачу. Він, який умів обдаровувати мене найпрекраснішими пестливими словами, сьогодні розмовляв зі мною, наче з найлютішим ворогом. Дивився на мене, як на бездушну ненависну річ. У ті хвилини я розуміла тільки це. Над усе огорнув мене якийсь безмежний пронизливий сором – сором за потоптану честь, сором за власну легковірність, сором за те, що я могла вірити цьому чоловікові.

Він повівся із мною, як із служницею. Ба навіть гірше.

З грюкотом зачинилися надвірні двері, і цей згук повернув мене до дійсності. Не знаю, нащо я побігла до вітальні, не знаю, чи прокинулась у мені жага негайної помсти, чи то був просто несвідомий порух. Знаю тільки, що я виразно пам’ятала майорові настанови. Треба було підійти до вікна і в умовлений спосіб одслонити фіранку. Щоправда, згадала я й те, що нагляд за моїми вікнами, очевидно, давно вже припинено. Я не бачила на вулиці нікого, хто б пильнував їх. З прагнення скарати Роберта водночас зродилася й досада на майора. Чому вони за ним не стежили? Оце тепер могли б його схопити.

Ще ніколи в житті не зазнавала я такого струсу. Я почувала себе геть спустошеною, жорстоко скривдженою, приниженою. Отже, він брехав, що кохає мене, підло мене обдурював! Він вбачав у мені лише знаряддя своїх мерзенних махінацій. І тепер я була щаслива, що хоч ця його махінація не вдалася. Він заслужив на це. Заслужив, щоб його схопили.

«Що робити?» – думала я гарячково.

Уже од вікна я хотіла повернутися й бігти до кабінету, аби зателефонувати до майора, але тут-таки усвідомила, що вони однаково не встигнуть.

І саме в цю мить я побачила Роберта внизу. Він переходив вулицю. Раптом від натовпу перехожих відокремився якийсь приземкуватий огрядний добродій і рушив до нього.

І тут сталося щось страшне. Роберт блискавичним рухом вихопив з кишені револьвер. Пролунав постріл, за ним другий і третій.

Перехожі панічно тікали врізнобіч. Тепер я побачила, що з машини, яка стояла оддалік, також стріляє якийсь чоловік у брунатному капелюсі. Роберт метнувся вбік і побіг до перехрестя. За ним гналося двоє чи троє чоловіків. Вони стріляли в нього, а він раз по раз обертався і відстрілювався.

У повітрі розлягалася стрілянина; звідкись іздалеку долинали свистки поліцаїв. Я відчинила вікно і вихилилась надвір.

На розі Роберт, як видно, побачив поліцаїв, що бігли йому навперейми, і на мить спинився. Тієї одної миті було досить. Мабуть, його влучило кілька куль одразу, бо він упав, мов підтятий косою.

На снігу довкола нього швидко почала розпливатися червона пляма крові.

Я здригнулась і відійшла од вікна. Мені стало млосно. В очах замерехтіли червоні цятки. Вся кімната навколо мене хиталася.

Я ледве дійшла до канапи і впала непритомна.

Тільки через годину мене знайшла там прислуга…

Мені треба було лишитися самій. Треба було зібрати докупи думки й обміркувати оті приголомшливі події.

Поступово я дійшла висновку, що в першу мить несправедливо засудила Роберта так суворо. Зрештою, його поведінка цілком зрозуміла. Можна дуже кохати когось, але в таку хвилину, коли людині загрожує смерть, не опанувати своїми нервами і сказати щось прикре чи навіть нечемне. Коли прийшов Роберт, я ще не усвідомлювала до пуття становища, в якому він опинився. Подумати тільки: в брудному одязі посильного, з приклеєною бородою і в перуці скрадатися вулицями й не знати, чи перший-ліпший перехожий не важить на твоє життя.

А тут іще його спіткало таке розчарування. Він сподівався віднайти свої речі, ризикував задля цього головою, а коли відкрив пакета, побачив там якісь обрізки газет. Треба бути ангелом, щоб за таких обставин опанувати собою.

Бідолаха. Мабуть, він почувався, як зацькований звір, на якого чатують мисливці.

Що ж з ним сталося? Вбито його чи тільки поранено? Служниця казала, що його забрала карета швидкої допомоги. З цього можна судити, що він був ще живий. Але ж скільки крові було на снігу! Та й що йому, зрештою, обіцяє життя? Однаково присудять до страти чи довічного ув’язнення, коли вже він був таким небезпечним шпигуном. Може, й для мене було б куди краще, якби він помер. Хто знає, чи не викликали б мене до суду як свідка. Я радніша б отруїтися, аніж скомпрометувати себе участю в такому процесі.

Певно, дізнаюся про все завтра з газет.

Непокоїло мене і власне сумління. Чи винна я, і в якій мірі, в тому, що спіткало Роберта?

Хоч він і не сказав мені цього, але тепер я певна: головною причиною його повернення до Варшави було бажання побачити мене. Він же ясно сказав, що зайшов лише на хвилину, але днями матиме змогу бачитись зі мною довше. А отой його спалах, що стався потім, цілком виправданий. Адже треба зважити й на те, як повелась я сама. Була така приголомшена, що не здобулася навіть на жодне тепле слово.

Він мав усі підстави подумати, що мене налякав його прихід, що я незадоволена з нього. І це роздратувало його ще дужче. Треба вміти зайти чоловікові в душу, аби зрозуміти справжні причини його поведінки. Більшість жінок на це не здатні. Коли б я була пересічна натура з неглибоким розумом, я напевне залишилася б при своїх перших враженнях і вкрила б його ганьбою, його, котрий перед лицем жахливої небезпеки пробрався сюди, щоб побачити мене.

Тепер я розумію, чому треба так обережно судити про інших.

О шостій зміряла температуру. Моє передбачення справдилося. Тридцять сім і п’ять десятих. А оскільки мене весь час морозить, то немає сумніву, що жар дужчає. Гарненька історія! Доведеться пролежати в ліжку кілька днів, а може, навіть і тиждень. Аби тільки це не обернулося якоюсь серйозною хворобою. Щоправда, легені в мене цілком здорові, але хто знає… Мати дуже злякалась і приїхала до мене, прихопивши з собою доктора Яроцького. Вона вірить тільки йому. Я теж почуваю до нього цілковиту довіру, а до того ж він надзвичайно милий.

Він дуже ретельно оглянув мене і сказав, що поки що важко передбачити, до чого це може спричинитися. Одначе він вважає, що це буде звичайний грип, який швидко минеться. Звичайно, заборонив мені вставати з ліжка і приписав ліки.