Читать книгу Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki - Тадеуш Доленга-Мостович - Страница 16

Жах, та й годі! Я й досі не можу прийти до тями. Яке щастя, що Яцек нічого не знає! Скільки житиму, не забуду полковникової делікатності. Він справді дуже добрий до мене. Подумати страшно, в чому міг би запідозрити мене Яцек, якби про все дізнався. А в трупарні я мало не зомліла.

Я довідалася про все учора вранці. Коли Яцек пішов з дому, я подзвонила Робертові й почула в трубці зовсім незнайомий голос. Цілком зрозуміло, що я поклала трубку. Одначе коли хвилини за дві знову взяла її, то допевнилася, що телефон ще не роз’єднано. Оскільки я мала нагальну справу до Толі Вощевської, це почало мене дратувати, тим більше, що мені зовсім не хотілося, щоб мій телефон був з’єднаний з Робертовим. Так тривало майже півгодини, і аж тоді я змогла подзвонити Толі. А хвилин через п’ять з’явилися якісь двоє панів. Тут розгардіяш, тітка збирається їхати, а вони показують мені якісь посвідчення й починають допитуватися, чи це я телефонувала на номер пана Роберта Тоннора. Я, звісно, категорично заперечила. Мене пойняв страх. Тоді вони сказали, що треба негайно допитати всіх у помешканні, бо хтось дзвонив з мого апарата до пана Тоннора. Отож я не мала іншої ради й призналася, що це я. Зрештою, телефонний дзвінок – цілком буденна річ. Ми дзвонимо різним особам, з якими нас нічого не зв’язує, крім звичайного знайомства чи ділових інтересів.

Тоді вони попрохали мене, щоб я вдягнулася і поїхала з ними. Коли я відказала, що не маю часу, старший з них усміхнувся і спокійнісінько промовив:

– В такому разі я буду змушений вас заарештувати.

Я аж обмерла. Мене – заарештувати?!

– Та ви що? Я дружина радника Реновицького!

– Навіть коли б ви були дружина самого міністра, нічого б не допомогло. Даю вам п’ять хвилин на те, щоб одягнутися.

Я хотіла подзвонити Яцекові, щоб він рятував мене, але вони не дозволили. Якби я щойно не підмалювала очі, то була б заплакала.

– За що… за що ви мене арештовуєте? Що я лихого вчинила?…

– Ми вас зовсім не арештовуємо. Ви тільки повинні дати свідчення. І прошу вас поквапитись.

Що було діяти? Я поїхала з ними, ледве жива з ляку. Трохи заспокоїлась лиш тоді, коли побачила, що вони привезли мене до установи полковника Корчинського. Я вже знала, що тут нічого лихого мені не заподіють. Одначе полковника не було. Мене одвели до іншого кабінету, і там мене прийняв отой його приятель, з яким я недавно зазнайомилась. Тепер він був у мундирі майора. Привітався до мене дуже сухо. Просто наче зовсім інша людина. Тоді суворо запитав:

– Відколи ви знаєте Альфреда Валло?

Я зробила великі очі.

– Валло? Я взагалі такого не знаю.

– Що ж, нехай так. Відколи ви знаєте Тоннора?

– І його не знаю… Себто знаю, але дуже мало.

Майор нахмурив чоло.

– Попереджаю, що ви повинні казати щиру правду. Людина, про яку я вас питаю, – дуже небезпечний шпигун. Мене анітрохи не обходять ваші інтимні стосунки. Але ви зобов’язані прямо відповідати на запитання, які я вам ставитиму. Отже, відколи ви його знаєте?

– Боже мій!.. Я познайомилася з ним десь на початку минулого місяця.

– Де?

Не могла ж я розповідати йому оту історію з Гальшкою! Отож сказала:

– Тепер уже й не пригадаю… Здається, в якомусь ресторані чи кав’ярні. Я тоді познайомилася з кількома людьми, а серед них і з паном Тоннором.

– Хто вас з ним познайомив?

З якою втіхою я б увіпхнула в усе це Гальшку! Нехай би й вона скуштувала того меду, що я. Адже все воно скоїлося з її вини. Хто міг би подумати, що Роберт – шпигун? Страшні люди. Як вони вміють маскуватися!

– Ніяк не можу пригадати, – запевнила я майора. – Певно, то була якась випадкова людина.

– А вашого чоловіка Тоннор знав?

– Що ви, боронь Боже!

– Як часто ви з ним бачилися?

– Та майже зовсім… Хіба я знаю? Може, разів зо два в житті…

Майор придивлявся до мене з видимою недовірою.

– Даруйте, пані, але ви повинні казати щиру правду. Якщо виявиться, що ви справді не знали про те, ким є Тоннор, про ваші свідчення ніхто не довідається. Як часто ви бували у нього?

– Нну… кілька разів…

– А він у вас також бував?

– Ні-ні, боронь Боже!

– Чи розмовляв з вами пан Тоннор про службові справи вашого чоловіка? Чи знав він узагалі, яке становище посідає пан Реновицький у міністерстві?

– Він зовсім цим не цікавився.

– Ви напевне це пам’ятаєте?

– Абсолютно, – потвердила я. – Ми ніколи не розмовляли про політику чи про такі речі, що могли б бути важливими для шпигунів. Мене вони також не цікавлять. І звісно, я й гадки не мала, що він шпигун. Він справляв враження дуже пристойної та порядної людини. Мені й тепер важко повірити, що він був шпигуном. Я знала, що він має експортну чи імпортну контору, яка міститься на Електоральній.

Майор кивнув головою.

– Цю контору було створено, щоб замаскувати його справжню роль. Коли ви бачили Тоннора востаннє?

– Здається, вчора.

– О котрій годині?

– Увечері, між п’ятою і сьомою.

Майор натиснув кнопку дзвінка, і на порозі, на мій превеликий подив, з’явився отой бридкий тип, якого я бачила у молочній на Жолібожі. Він не сказав ані слова, тільки подивився на мене й кивнув головою.

Майор жестом звелів йому вийти і поглянув на мене вже трохи лагідніше.

– Я бачу, ви кажете мені правду. Тож тримайтесь цієї лінії і надалі. Запевняю вас, ми знаємо дуже багато. І якщо ви скажете нам неправду, ми легко це викриємо.

Я була така наполохана, що мені й на думку не спадало вдаватися до якихось викрутів. На саму гадку про те, що вони можуть розповісти про все Яцекові, мене аж дрож проймав. Вони дуже небезпечні люди.

Майор почав мене випитувати, про що я розмовляла з Тоннором останнього разу. Найбільше його цікавило, чи не згадував той про свій намір виїхати, чи не називав якогось міста чи країни, чи не обіцяв мені написати.

Я сказала, що він зовсім не мав наміру виїжджати і напевне тепер у Варшаві, бо щойно повернувся з якоїсь комерційної подорожі. Майор замислився і, хвилину помовчавши, дуже суворо мовив до мене:

– Цей суб’єкт утік. Проте він ще повинен бути в Польщі. На всіх прикордонних пунктах ведеться пильне спостереження. Тож немає сумніву, що рано чи пізно його схоплять. Одначе я гадаю, що він спробує якось зв’язатися з вами, якщо ваші з ним стосунки мали якісь глибокі чуттєві підвалини…

– Але ж, пане майор… – перебила його я. – Мене ніщо з ним не зв’язувало. Даю вам слово честі.

З виразу його обличчя я зрозуміла, що майор не повірив мені. Він нетерпляче махнув рукою.

– Це мене мало обходить, шановна пані. Зате мені дуже важливо, щоб ви одразу ж повідомили мене, якщо Тоннор пришле вам телеграму чи листа. Ви знаєте його почерк?

– Ні.

Майор поклав переді мною кілька аркушиків паперу. Кожен був списаний іншим почерком.

– Оце зразки. Якщо ви отримаєте лист, написаний одним з цих почерків, ви повинні негайно, не відкриваючи конверта, принести його мені. Якщо Тоннор до вас зателефонує, постарайтеся вивідати у нього, де він є. Ні в якому разі не кладіть трубки на апарат. Ви розумієте? Це дасть нам змогу з’ясувати, з якого апарата вам дзвонили. Сподіваюся, що маю право вам довіряти і що ви будете суворо дотримуватись цих настанов. У противному разі мені довелося б встановити контроль над вашою кореспонденцією і телефоном, що, звісно, аж ніяк не належить до речей приємних.

Я запевнила його, що він може цілком на мене звіритись. Тоді він запитав, чи бачила я когось у Тоннора. Я сказала, що не бачила нікого, за винятком покоївки.

– Чи могли б ви її впізнати?

– Авжеж.

Коли він узявся надягати плаща, я догадалася, що ми маємо їхати до тюрми. Одначе все виявилося куди гірше.

Машина зупинилася перед трупарнею. Боже, яке то страхіття! Мене повели через похмуре приміщення, в якому лежало безліч трупів, накритих білими простирадлами. У повітрі стояв нестерпний сморід. Я мало не зомліла. Ніколи в житті не бачила такого жахливого видива.

Коли відкрили обличчя, я одразу впізнала її. Вона була дуже синя і лежала з розплющеними очима.

– Так, це вона, – сказала я. – А що… її вбито?

Майор заперечливо похитав головою. А коли ми вийшли з трупарні, пояснив:

– Вона сама отруїлася, коли її арештували на вокзалі.

– Отруїлася? Чому? Хіба вона теж була шпигунка?

– Так. Її спільникові пощастило втекти тільки завдяки гримові. Вона воліла померти, аніж потрапити до в’язниці.

Я була до краю вражена. Повернувшись додому, зараз же лягла в ліжко. Боже мій, які жахливі речі діються у світі! Яке воно все огидне й підле! Я не любила її, але ж вона була молода й гарненька. Ці злочинці затягають у багно своїх безглуздих справ навіть жінок. Хіба ж це по-людському! Якби я була президентом країни, я б категорично заборонила пускати до Польщі шпигунів.

Тепер я тремчу на гадку, що Тоннор може до мене зателефонувати. Боже мій, я не зичу йому зла, але все ж воліла б, щоб його швидше схопили.