Читать книгу Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki - Тадеуш Доленга-Мостович - Страница 20

Все сталося так, як було передбачено детально розробленим планом. Об одинадцятій я пішла до банку. Бліда з хвилювання, я відімкнула дверцята. Руки мені тремтіли. Всередині справді були два невеликих пакети. Я сховала їх до кишені.

Як неприємно, коли за тобою пильнують. Хоч мене й запевняли, що ніщо мені не загрожує, я відчула страх. Нараз мені пригадалися всі гангстерські та шпигунські фільми. Кожну мить звідкись ізбоку чи ззаду могли пролунати револьверні постріли…

Нічого такого, одначе, не сталося. Я вийшла на вулицю, перейшла на другий бік. Озирнулася навколо. Позаду мене були звичайні перехожі, що нічим не різнилися від тих, яких я бачила щодня. І все ж я наддала ходи.

Коли я, врешті, опинилася дома, ноги мені підтиналися. На мене вже чекав майор, убраний у цивільне. Яке щастя, що не було Яцека. Як би я викрутилась перед ним з приводу майорового візиту?!

Майор узяв у мене пакети, пильно їх оглянув і сказав:

– Я повинен забрати їх з собою. Години за дві ви одержите їх назад.

– Та навіщо вони мені?! – злякано вигукнула я.

– Треба, щоб вони були у вас. Тоннор або сам по них з’явиться, або когось пришле. Од вас вимагається лише віддати ці пакети. Якщо це буде вдень, то одразу ж, тільки-но вийде той чоловік, ви одслоните фіранку на цьому вікні в такий-от спосіб.

Він показав мені, як я маю одслонити фіранку.

– Ну, а якщо, – провадив далі, – буде вже темно, ви тричі засвітите і згасите світло.

Ми саме сиділи з Яцеком за обідом, силкуючись обоє вдавати невимушених і веселих, коли в передпокої почувся дзвінок. Я схопилася як опечена.

Цього разу на порозі стояла якась дівчина. Вона спитала мене:

– Ви пані Реновицька?

Коли я це потвердила, вона кивнула головою і подала мені невеликий пакуночок.

– Це прислав вам пан майор.

Я просто з передпокою подалася до ванної кімнати і сховала пакунок за ванну.

– Що там таке, люба? – спитав Яцек, коли я повернулася до столу.

Я мало не плакала. Ну що було йому відповісти?

– Кожен має свої прикрощі… – прошепотіла я.

Більше він нічого не спитав. Він-бо такий делікатний.