Читать книгу Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki - Тадеуш Доленга-Мостович - Страница 18

Вранці з пошти принесли посилку. Я була дуже здивована з двох причин. По-перше, посилка була продовольча, а по-друге, її надіслала з Ковеля якась не відома мені Зоф’я Патрич. Це мене так заінтригувало, що я вирішила відкрити її сама. Та ще дужче здивувалася, коли я знайшла всередині дві обпатрані курки. Я вже хотіла гукнути Юзефа, щоб він забрав їх до кухні, коли раптом побачила між тою бридотою конверта. Серце мені забилося сильніше. Я вже знала, що це від Роберта. І не помилилася.

Я довго вагалася, не знаючи, що з ним робити (з тим конвертом). Адреси на ньому не було. Я ще раз подивилася на обгортку. Адресу, безперечно, писав хтось інший. Якась жінка з невиразним почерком. Та ще й противним хімічним олівцем.

На додачу від курей тхнуло сирим м’ясом чи вони просто були несвіжі. Мені стало млосно. Я залишила їх у їдальні і замкнулася в своїй кімнаті.

Звісно, я мала право відкрити конверт. Ні майор, ні полковник не можуть мати до мене жодних претензій. Хіба могла я подумати, що це від Роберта? Який би мужчина посилав дамі з вищих верств дохлих курей?

Я розірвала конверта, і з нього випав ключик. Маленький зграбний ключик. Крім нього, всередині була якась посвідка і лист. Оскільки я ще не знаю, як учиню і що з усім цим зроблю, а лист цей чи не найкращий з усіх, які я колись одержувала, то я переписую його сюди.

«Ганко!

Це страшна річ, коли мужчина, навіть дуже сильний мужчина, мусить простягати руку по допомогу до жінки, яку прагнув би оборонити від будь-якої небезпеки, від усього, що могло б вразити її вельми делікатну уяву, порушити її спокій, внести дисонанс у її безжурні дні.

Мене аж розпач бере, як подумаю, що мушу це зробити, і ніщо в світі не виправдовує мене, навіть те, що я так сильно, так безтямно тебе кохаю.

А тепер вислухай мене. Зовсім несподівано мене спіткало нещастя. Нещастя, глибини якого я ще й сам не можу осягнути. Мені довелося раптово втекти з Варшави, аби врятувати своє життя. Яне зміг узяти навіть подорожньої валізки. Навіть грошей. Тільки завдяки випадковим людям я ще не сконав з голоду. А що зі мною буде завтра чи за годину – не можу завбачити.

А тут іще оце кохання, що спалює мені серце, ця величезна й безнадійна туга за тобою. Кохання, яке я мушу піддати такому страшному випробуванню. Я знаю, що ти мені не одмовиш. Але водночас знаю і те, що наражаю тебе, тебе єдину, мій найдорожчий скарб, на можливі прикрощі. Тому благаю тебе, будь якомога обережніша. Заклинаю тебе, нехай ніхто не дізнається про цей лист ані слова.

Прохання моє таке: у Північно-Східному банку я маю сейф. Посилаю тобі ключик од нього, а також посвідку з паролем. Піди туди і забери все, що там лежить. Там є два пакети. В одному інженерні папери з планами фабрики, яку я мав намір будувати, в другому – гроші. Забери їх до себе і ретельно сховай. По дорозі до банку і в самому банку старайся не привертати до себе уваги. Ці пакети для мене надзвичайно важливі. Може, навіть не менш від життя.

Якщо почуєш про мене щось погане, можеш вірити усьому. Можеш проклясти мене і викреслити зі своєї пам’яті. Я готовий до всього. Можливо, я навіть заслуговую на те, хоч, знаючи тебе, я певен, що ти нікого не засудиш, не вислухавши його перед тим, не взявши до уваги трагічного збігу обставин, що міг штовхнути його не на той шлях, якого прагнуло його серце. Я зазнав у житті чимало катастроф, але найбільшу переживаю тепер, коли наді мною зависла загроза втратити тебе, коли я вже намірявся був усунути всі перешкоди, які нас розділяли. Якохаю тебе, і якщо ти дізнаєшся про мою смерть, знай одне: хоч би мені й судилося померти, я помру з твоїм ім’ям на устах.

Роберт».

Коли я дочитувала цього листа, мені тремтіли руки. Ні, я таки не помилилася в цій людині. Я знала, що мене в ньому вабить. Він справжній мужчина. Подумати тільки, за весь той час, поки йому добре велося, він ані разу не сказав, що кохає мене. А міг же тоді багато на що сподіватися. Ось і з цього листа видно, що він пов’язував зі мною чималі надії. Можливо, навіть розраховував, що задля нього я розлучуся з чоловіком. Та на освідчення зважився тільки тепер, коли вже всі надії зруйновано. То людина з характером.

Я відчувала, що повинна без роздумів зробити все, про що він просить. Цього прагнула моя жіноча душа. Тільки Бог знає, які жахливі обставини могли штовхнути його на лиху дорогу.

Одначе, з другого боку, страх мене бере на саму гадку, що я тримала б у домі оті його папери й гроші. Адже їх міг би знайти хтось із прислуги чи й сам Яцек. І чому він хоче, щоб я забрала їх до себе?

А тут іще отой майор. Який грізний був його погляд, коли він зажадав од мене, щоб я зараз же сповістила його, тільки-но Роберт дасть про себе знати. Як видно, це не іграшки, коли вже ота бідолашна дівчина вкоротила собі віку. Мені весь час увижається її посиніле обличчя.

Що ж робити?…