Читать книгу Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki - Тадеуш Доленга-Мостович - Страница 23

Дядько Альбін був вельми вражений моїми відомостями. Я не відмовила собі в приємності зробити кілька в’їдливих зауважень щодо його досвіду. Він покірливо вислухав їх і сказав:

– У такому разі це страшенно хитра жінка. Повір, мала, я не належу до наївних простаків. Коли вже вона й мене зуміла ввести в оману, то це свідчить, що вона таки добра пройда і має якусь дуже важливу причину приховувати своє знання польської мови.

– Але яку?…

– І гадки не маю. Адже вона не криється з тим, що володіє кількома іншими мовами. Крім англійської, вона знає французьку, німецьку та італійську. Чому ж їй так важливо приховувати одну цю мову?… Може, вона просто хоче мати наді мною перевагу, аби розуміти, що я кажу? Чи, може, прикидається перед прислугою, бажаючи знати, що про неї балакають.

Я занепокоїлась.

– А може, ви, дядечку, чимось виказали себе перед нею?

– О, не турбуйся. Я для цього надто обережний. То, кажеш, пан Довгірд про неї доброї думки?

– В усякому разі, нічого поганого він про неї не сказав.

– Ну, на нього ми можемо звіритись. Колись його вважали за одного з найкращих дипломатів.

Я іронічно посміхнулася.

– Так само, як вас вважають за одного з найкращих знавців жінок.

– Слухай, мала, – сказав він, – твої стріли летять у порожнечу. Кожен знавець жінок знає про них, по суті, лиш одне: що вони ховають у собі чимало несподіванок. У цьому, зрештою, і полягають ваші чари. Але будемо говорити серйозно. Не знаю, чи не варто б трохи відкрити карти. Чи не треба б принаймні їй сказати, що її фокус із приховуванням знання польської мови не вдався.

– А навіщо їй це казати?

– Хоч би на те, щоб потім спитати, чому вона це робила.

– По-моєму, краще зачекати. Передусім треба надіслати до Брюсселя ті відомості, які я дістала в дядька Довгірда. Це дуже полегшить їм дальші пошуки.

– Авжеж, – погодився дядько. – Я зараз же їм напишу. Так чи інак, а ми вже знаємо про цю даму чимало. Я бачу, що тобі не терпиться, але даремно. Поспіх тут ні до чого.

Я похитала головою.

– А по-моєму, навпаки.

– Ти помиляєшся, мала. Якби Яцекові загрожувала з її боку якась серйозна небезпека, якби її тиснув час, вона вже давно пустила б у хід ту зброю, що має в руках. Та їй, як видно, не так уже й доконче треба скомпрометувати Яцека. Скидається на те, що вона веде з ним переговори.

– Про що?

Дядько знизав плечима.

– Цього я не знаю. Якщо не про гроші, то можна припустити, що вона хоче повернути собі Яцека. Бо чого б іще вона могла хотіти? В усякому разі, варте уваги те, що вона його не квапить. Вона погодилася на його від’їзд до Парижа, а тепер от до Бєловежі. Казала мені навіть, що й сама невдовзі збирається поїхати на кілька днів до Криниці, яка її нібито зацікавила відтоді, як там побували наступниці голландського трону і принц Бернард.

Я попрощалася з дядьком розчарована. Чекати й чекати… Не кажучи вже про те, що чекати загалом не в моїй натурі, я хочу нарешті щось знати. Бувають такі хвилини, коли мене пориває просто піти до тої жінки і віч-на-віч з’ясувати все. Адже я маю на те цілковите право.

Прийти б до неї і сказати:

«Чого ви хочете од мого чоловіка? Навіщо ви його шантажуєте? І якщо вас і справді єднали колись якісь почуття, то я нізащо не повірю, що ви зберегли їх досі».

Цікаво, що б вона мені на це відповіла.

Ми з Яцеком на годинку поїхали до кав’ярні «Європейська», де зустріли багато знайомих. Я умовила всіх піти в кіно, а потім подалися вечеряти до «Брістоля».

Уже заходячи в ресторан, я побачила її: вона сиділа з дядьком Альбіном, правником Непшицьким і ще одним добродієм, що завжди крутиться на перегонах. Я скоса пильнувала за Яцеком. Він удавав, ніби не дивиться в той бік, одначе злегка поблід на виду й почувався, видимо, ніяково. Неважко було догадатися чому.

Вже саме5 те, що він побачив її несподівано, доконче мало вивести його з рівноваги. До того ж, безперечно, вразило його і її товариство: дядько Альбін. Щоправда, Яцек не підтримував з ним стосунків і знав, що ніхто з родини не спілкується з дядьком, та все ж це видовище напевне його сполохало. Це я зміркувала собі одразу.

Вона кілька разів позирнула в наш бік, але зробила це з очевидною байдужістю, і складалося враження, що вона взагалі не знає Яцека. Одначе раз їхні очі зустрілися. Я напружила всю свою увагу, аби не пропустити нічого з тої хвилі. У погляді Яцека був неначе гнів; її очі ковзнули по ньому без жодного виразу.

То, без сумніву, небезпечна жінка.

Я навмисне почала ластитися до Яцека. Робила це дуже демонстративно, тим самим викликаючи його на взаємність. Щоправда, він намагався якось стримати мене, але я не поступалася. Нарешті я сказала йому, що хочу танцювати. Він на якусь мить завагався, але я, боячись, щоб він не вигадав якоїсь відмовки, встала й простягла до нього руки.

Я бачила, що він роздратований, бо усміхався неприродно. Отож, коли ми опинилися серед танцюючих пар, я півголосом озвалася до нього:

– Не розумію, що це з тобою діється?

– Зі мною? – перепитав він, аби вигадати час.

– Раніше ти так любив танцювати.

– Чому раніше? – вдав він обуреного. – Я завжди люблю танцювати з тобою.

– Чого ж тоді в тебе таке обличчя, ніби тебе ведуть на ешафот?

– Що ти вигадуєш?! – нещиро засміявся він.

– Ти тримаєш мене так силувано і маєш такий вигляд, наче запросив мене просто із ввічливості.

Яцек скривився.

– Ти маєш до мене якісь дивні претензії. Я трохи стомився. Ото й тільки.

Ми саме поминали столик тої жінки. Я пестливо погладила Яцека по руці. Правда, вона того не завважила, але Яцек почервонів, і я побачила, як йому стиснулися щелепи. Мабуть, він дуже боїться цієї жінки.

Я підступно мовила:

– Ти поводишся так, ніби хочеш показати, що тобі неприємні мої пестощі.

Яцек злегка нахмурив брови і, силкуючись прибрати люб’язного виразу, відказав:

– Ти ж сама знаєш, що це неправда.

– Можливо, – не вгавала я. – Але ти хочеш, щоб усі тут думали, ніби це правда.

– Запевняю тебе, Ганечко, що все це тобі просто ввижається.

– А я тебе запевняю, що ніколи більше з тобою не танцюватиму.

– Я таки справді тебе не розумію. Ти закидаєш мені те, чого взагалі немає. Адже не так уже й важко зрозуміти, що людині часом, може, не хочеться танцювати.

– Чому ж, я це розумію. Але навіщо ж ти тоді запросив мене до танцю?

Яцек прикусив губу.

– Пробач, але ж ти сама захотіла.

– Ну то й що?… Ти міг сказати, що тобі не хочеться, що я вже до смерті тобі обридла, що… Хіба я знаю… Що ти соромишся зі мною танцювати, що…

Він спинив мене, міцно стиснувши мені руку. Був дуже злий. Не знаю чому, але мене охопило таке роздратування, що я не могла стримати дошкульних слів:

– Коли хочеш, щоб я закричала з болю, стисни мені руку трохи дужче.

– Слухай, Ганечко, – озвався він здушеним голосом, – чим я перед тобою завинив?… Признаюся, я не хотів танцювати і, якби ти не встала, я попрохав би тебе обрати іншого партнера. Та коли вже ти встала, мені не лишалося нічого іншого, як теж устати.

– Так, – погодилась я, – можливо. Але чи не вважаєш ти, що, танцюючи з дружиною, годилося б принаймні вдавати, що це для тебе не мука?

Оркестр закінчив грати, і ми повернулися до столика, відчужені й збуджені суперечкою. Через Яцекове боягузтво (а може, й через моє роздратування) зірвався весь мій план. Мені хотілося показати тій видрі, як закоханий у мене Яцек. А вийшло зовсім навпаки. Навіть за нашим столиком усі помітили, що ми сварилися, і хтось навіть кинув з цього приводу кілька нерозумних дотепів.

Під час наступного танцю з’явився Тото. Він, звісно, зараз же запросив мене, але я відмовилась.

І тут Яцек показав, на що він здатний! Коли знову заграли вальс, він устав і з усміхом схилився переді мною. Мабуть, переборов у собі страх перед тою жінкою або злякався, що я на нього серйозно розгнівалась. В усякому разі, це був ще один доказ того, як сильно він мене кохає.

Він був напрочуд милий, а оскільки вальс він танцює пречудово, то ми привертали до себе загальну увагу. Коли в другій половині ми трохи сповільнили темп, він нахилився до мого вуха й шепнув:

– Ну, а тепер добре?

Уроджена впертість не дала мені поступитись одразу.

– Так мало бути й тоді, – відказала я.

– Твоя правда, люба. Тільки, бачиш, тоді б це було нещиро, а зараз – найщиріше. – Він трохи помовчав і додав: – Так тебе кохаю, як нікого й ніколи вже не кохатиму.

Я була цілком щаслива. І з того, що він мені казав, і з тих поглядів, якими проводили мене чоловіки, і з свого принадного вигляду, і з того, що на мені прегарна сукенка, скромність якої ще дужче підкреслювала мою молодість у порівнянні з тою рудою видрою. Мабуть, і вона це відчула, бо незабаром підвелась і з усім своїм товариством перейшла до коктейль-бару.