Читать книгу Я мушу мовчати - Вадим Рибачук - Страница 24

Ти ніколи не взнаєш, що час

Буває таким затяжним

І вечір веде кожен раз

Отак, за автівками, в плин…

Ти ніколи не взнаєш, що я

Насправді є просто один,

Жалкую, що ми не сім’я

І ти геть не знаходиш причин…

Ти ніколи не взнаєш, що ніч

Мене утішає дощем,

Бо до чоловічих облич

Пасують не сльози, а щем.

Ти ніколи не взнаєш, що сніг

Блищить, наче очі в тебе.

Я в них би дивитися міг,

Та сніг презентує себе.

Ти ніколи не взнаєш, що мить

Буває тяжкою до сну,

І ангел зіркам шепотить,

Що вже не люблю я весну.

Ти ніколи не взнаєш, що грім

І блискавка є не страшні,

Бо вже влучили в мене, а втім,

Вчинила той біль ти мені.

Ти ніколи не взнаєш, що сон

Скрашає мої сірі дні.

У котрий забігти вагон,

Щоб щастя дістатись мені?

Ти ніколи не взнаєш, що день

Дивлюсь лиш, як тануть сніги,

Є в них безліч про мрії пісень,

Та чути – не всім до снаги.

Ти ніколи не взнаєш, що бій

Буває зі злістю, авжеж!

І слабкість знайду я у ній,

І злості в мені не знайдеш.

Ти ніколи не взнаєш, що мав

Я страх отак сам за себе

І вирвався я із тих лав,

У серці вмоливши тебе.

Ти ніколи не взнаєш, що сенс