Читать книгу Соняшник. Поезії 1960–1970 років - Иван Драч - Страница 23

Літо пилося,

літо їлося,

Літо кипіло вишнево,

лутово,

Густо сміялося,

половіло,

Переморгувалось зеленоброво.

А ми за руки, аж пальців хрускіт,

Аж регіт звивався під пахви осик.

За хвилями книг, в сторінковім плюскоті

Відкрили шалений його материк.

І раптом у гаморі магазиннім

Все спалахнуло, аж день злякався!

Все стало синім, місячно-синім —

Засвітилась сльоза Пікассо.

І зайнялися в дівчини зорі,

І прикипіли карі:

«Та ну!?»

Тонуть у морі, тонуть і в горі —

І ми в сльозі потонули.

Діти плачуть, і плачуть дерева.

У мами не очі, а дві сльози.

Синхрофазотрони ридають, як леви,

І фіолетовий плач у грози.

Передані сльози оркестрам і лірам,

Митцям передані,

бо людям ніколи, —

Художники плачуть

«Королем Ліром»,

«Снігами Кіліманджаро»

і «Гернікою»…

Пройшов крізь Сезана, Моне і Мане,

«Валькірією» захлинувся в Одесі…

Майнуло – і він мене промине,

Чи я загублю його десь.

Рідні пророки злісно шептали:

«Він шизофренік, не йди в його очі».

І поетичні муки Танталові

Злякано врочили.

Та в серці цей каторжник, чорт в синцях,

Денно і нощно мне глину й залізо.

Чорна фуфайка йому до лиця,

«Юманіте» у кишені навскіс.

Атомні сльози течуть в імлі

На чистий пензель солоною правдою…

Він сам – геніальна сльоза Землі

В штанах, замурзаних райдугою!