Читать книгу Соняшник. Поезії 1960–1970 років - Иван Драч - Страница 25

Закрутили, загули, заграли,

Чистим лугом серце повели

Вишукані голубі хорали

По стежині сизої імли:

Жовтороті полохливі грози

Пнулися з оранжевих шкарлуп,

І дуби, як чорні важковози,

Гупали, всідаючись на круп.

Схід на випас випускає

Кирпатого місяця.

Грім вигуркує з-за гаю —

На хмарі не вміститься.

Другий грім за ним прибрів,

Креше кременем з-під брів —

гнівно, гонористо,

звивисто, барвисто.

Поки сльози випали,

То по чарці випили,

Йшло сто літ чи сто гон,

Йшли крізь сон на стадіон…

Футболісти зморені,

І футболки чорні.

А лобами куцими,

А тупими бутсами

Розбігаються круто

І не м’ячем з розвороту,

А головою Сократа

пробивають ворота.

Воротар прудкий, як муха,

Хап філософа за вуха,

Прикладається з розгону —

Прямо в пельку стадіону

Вибиває.

Всюди шал.

Ораторія. Хорал.

З минувшини йдуть у майбутнє Сократи,

В них небом по вінця налиті сонати,

З плечей не сфутболити їхніх голів,

У правду людську не забити голів.

Годі, панове, розумом грати…

Сократи.

Сократи.

Музичні Сократи.

Хай у вічність стелеться дорога

Золотим шафранним полотном.

В мене світла нині, як у Бога, —

Тонни сонця сиплють у вікно.

Видухмяні, запашні, басисті —

Всі акорди пахнуть теплим сном

І, в тривожні сині ноти втиснуті,

Котяться шафранним полотном.

Вдарить скерцо висонценим сяйвом,

Лихо в лантух зсиплеться пшоном, —

І ряхтять мелодії русяво,

Мерехтять шафранним полотном.

І пружнасті, вимиті грозою,

Вистояні, як баске вино…

Я пірнаю в сонце з головою,

Щоб дістати у сонаті дно.

Сонато, візьми мене на крила своїх вогняних мелодій. Дай мені наточити з скрипкового смичка, дай мені наточити в серце прокоф’євського весняного соку. Дай на мою долю блакитного музичного вітру. Фаготи і валторни, за ваше прокоф’євське здоров’я!

Я люблю його чорні пожежі,

І він чистий, крицевий встає,

Мов тригранний багнет телевежі,

В розпанахане небо моє.

Він вбиває мене акордами

І ультрамариновим мостом

Над полями моїми гордими

Креше атомним копитом!

«Кардинальним здобутком (чи вадою, коли хочете) мого життя завжди були пошуки оригінальної, своєї музичної мови. Я ненавиджу мавпування…»

Від твоїх музичних дотиків у небі розквітають зорі. Всі вони – твої рожеві нотні знаки. З них рониться вишнева пахуча роса.

Мої сімнадцятилітні дівчата, звісившись з розчинених вікон, ловлять її пошерхлими вустами. У нецілованих дівчат завжди тріпоче на губах переливчаста зоряна роса твоєї сонати.

Щовечора ти береш мене під руку, а я виношу тобі з серця вишнево-чорні троянди, пересипані сльозами вдячності.