Читать книгу Соняшник. Поезії 1960–1970 років - Иван Драч - Страница 28

Вони сиділи на старій могилі,

Григорій і Тарас, – задумані, смутні.

Котили трави сивуваті хвилі

В полинній степовій широчині.

Орел купав лисніючі пір’їни

В похмурих блисках пломінких заграв,

Та чорний плащ лежав крилом орлиним,

Та витертий ціпок на горбі спочивав.

Стрибало низом перекотиполе,

Обшугане, закурене, руде.

«Така і ти, Вкраїни клята доле,

Не знаєш пристановища ніде,

А лихо вітром за тобою гониться», —

Григорій стих. Над пащами яруг

Летіло перекотиполе прямо в сонце,

Що опускалось полум’ям за пруг.

«Дивись, – Тарасу не сиділось долі,

Схопивсь і брата за плече підняв. —

Летіть в пожежу українській долі,

Щоб випалити панство там до пня,

Щоб з попелу, де небо неозоріє,

Прекрасний Фенікс чарував віки,

Щоб ти йому, мов гóлубу, Григорію,

Давав пшениці поклювать з руки».

Той посміхнувся. Він уже розгледів

Над Україною розкрилля золоті…

Так друзі зустрічаються в легенді,

Коли не можна стрітись у житті.