Читать книгу Соняшник. Поезії 1960–1970 років - Иван Драч - Страница 32

Століття – зморшка на чолі Землі:

Всесвітні війни, революцій грози…

Дніпро до ніг стежиною проліг

І котить славу в сиві верболози.

Поет став морем. Далеч степова,

І хмарочоси, й гори – ним залиті.

Бунтують хвилі – думи і слова,

І сонце генія над ним стоїть в зеніті.

Дно глибшає, і береги тікають,

Аж небо рве свою блакить високу,

І шторми піняться од краю і до краю,

Од Ленінграда до Владивостоку.

З глибин сердець джерела пружно б’ють —

І шумувати морю, не вмирати,

Хай ллють у нього і любов, і лють,

Тривожну шану, жовч гірку розплати…

Художнику – немає скутих норм.

Він – норма сам, він сам в своєму стилі…

У цей столітній і стобальний шторм

Я кидаюсь в буремні гори-хвилі.

Завірюха стугоніла, вила,

А мороз гострив свій білий ніж,

А Земля, од ляку задубіла,

На вітрах крутилася скоріш.

Щулились дороги, мерзли хмари,

В сіру безвість зносило міста,

А дуби стругалися на мари,

На труну, на віко, на хреста,

Петербурзьким шляхом,

по коліна

Грузнучи в заметах, боса йшла

Зморена, полатана Вкраїна,

Муку притуливши до чола.

І намисто сипалось під ноги,

Ніби кров змерзалась на льоту.

«Сину, сину», – слухали дороги

Тих ридань метелицю густу.

«Може б, сину липового чаю

Чи калини, рідному, бува…»

А дорога ген до небокраю —

На дорозі мати ледь жива.

Хурделяє хуга хуртовинна,

Засипає снігом очі вщерть.

І біжить до сина Україна

Одганяти знавіснілу смерть.

Цілу ніч надворі виє хуга,

Плаче, деренчить в віконнім склі.

Ні дружини, ні дітей, ні друга —

Тільки гілка вишні на столі.

Телеграма від полтавців. М’ята

Віє в душу запахущий дим,

Та маленька свічка тьмянувата

Тріскає і мружиться над ним.

Дві у шафі, що життя досвітять,

Ну, а там – світити вже йому

В завірюшних, грозяних століттях,

Серцем розпанахувати тьму.

Нині вишня бризнула суцвіттям —

В пляшці тепла гілочка жива…

Біль пекучий… І вона, самітна,

В цвіті вся, як в думах голова.

Ліг у ліжко. Віє чи не віє —

В заметілях весь життєвий шлях.

В свічці ледве дихають надії,

І блукають пальці в пелюстках.

Густий туман спадає,

Величезний плац, піском посипаний,

Де флейта з вихлипом ридає

І барабан гуде, як гнів невсипний.

Ні – сотні флейт конають в муці,

Гуде земля, і товпища народу,

Як зерна у мішку, в густій пилюці

Тривожаться, шумлять до небозводу.

Ярмулки і хустки, шапки, кубанки,

Посивілі, руді, із кучмами, із струп’ям.

Востаннє надриваються горлянки.

Вози вгинаються, чиясь гарба порипує.

Валує дим в жіночих зойках вгору,

Дитячий лемент свердлить небо й душу.

Хто виліз по сніпках на схилену комору,

Хто на вершок на грушу —

І дивляться туди,

Де два ряди

Стоять, схилившись для удару,

В очах леліючи покару

І лютий гнів

На всіх царів.

Один – жіночий ряд. Там покритки

Замучені, із безрозумним горем,

Із випитим лицем, із поглядом суворим

Стоять і мнуть хустки.

А другий ряд – катовані солдати,

Забиті лозами, посаджені за ґрати.

А серед них і кістяки, мерці

Шпіцрутени тримають у руці,

І козаки замучені, й казахи

Похнюплені – орбіти без очей,—

І вітер розвіває чорні лахи

Над білими цурпалками плечей.

Од заходу до сходу – два ряди.

Вже крики звідусіль: «Пора – веди!»

І він, Тарас, веде катів людських.

Січуть шпіцрутени вельможні пишні спини,

І так горлає їхній зойк невпинний,

Щоб в майбутті він за віки не стих.

Тарас веде Миколу, що його

Хотів засипати казахськими пісками.

На спині пещеній танцює вже вогонь,

І Олександр Романов йде з братами,

Їх святить гнів народів… Свист і свист.

Він опритомнів у тяжкому горі…

Це хуртовина бляхи білий лист

Зірвала – грімкотить і цьвохкотить надворі.

І гасне свічка, як його життя.

Він другу світить. Тужно вітер свище.

Даремно в шибку б’ється каяття,

В душі стліває чорне попелище…

Я тебе чекала роки й роки,

Райдугу пускала з рукава

На твої задумані мороки,

На твої огрозені слова.

Я тебе в Закревській поманила,

Я душею билась в Рєпніній,

А в засланні крила розкрилила

В Забаржаді, смуглій і тонкій.

Ні мотиль-актриса Піунова,

Ні Ликери голуба мана

Цвітом не зронилася в грозову

Душу вільну, збурену до дна.

Я б тобі схилилася на груди,

Замість терну розсівала мак,

Та мені зв’язали руки люди,

«Хай страждає, – кажуть, – треба так».

Хай у ньому сльози доспівають

В ненависть, в покару, у вогні,

І мене, знеславлену, пускають,

Щоб ридали вірші по мені.

Я – Оксана, вічна твоя рана,

Журна вишня в золотих роях,

Я твоя надія і омана,

Іскра нероздмухана твоя.

З шибки впурхує в кімнату зграя горобців,

всідається біля свічки і цвірінчить:

Ми – українські горобці,

Як оселедці, в нас чуби,

Вкраїнський усміх на лиці,

Вкраїнські писки і лоби.

Що нам сипнуть, те ми клюєм,

Чолом за ласку віддаєм.

Цар нас шугнув, і ми – о страх! —

Всі пурхнули по смітниках.

То служимо в своїх панів,

Як Бог велів і цар велів,

То мостимося до чужих

І в урнах порядкуєм в них,

А те, що Україна гола, —

Нам соромно за наші вола,

Ми обминаєм наш смітник —

Вже одбуяв козацький вік, —

І ми не витвори локальні,

Ми навіть інтернаціональні,

Бо як підійметься руїна

Й зачервоніє Україна,

То нам прийдеться утікати,

Щоб крильця не поопікати.

А вдалині на чужині,

А чи в сусідськім бур’яні

Ми розпережемось орлами…

Цвірінь-цвірінь, ти будеш з нами?

Ти в нас дивись, бо спересердя

Ми поклюєм твоє безсмертя…

А то престол тобі зів’єм

І епігонством тихо вб’єм,

В труну твою, як ляжеш спати,

Ми рідної натрусим м’яти.

Що ми свої (хай знає світ!) —

Цвірінькнем тихо «Заповіт»…

Ти – вічний? Вічні ми, борці,

Ми – всюдисущі горобці!

Він лежить горілиць і не бачить нічого,

Тільки з хрому халяви – глум гидкий, навісний.

І підходить один, пружно виструнчив ногу,

Став на груди поетові (чи це ява, чи сни?).

І пристукує, і гатить

Каблуками кованими —

Як би серце розірвати

Гострими підковами.

Гупотить, тупотить,

Тисне, мне, вичовгує —

Злісний танець глупоти

В піні вишумовує.

Та по грудях, та по серцю,

Та по тілі білому.

Крики. Лемент: «Підсип перцю!»

В диму очамрілому

Офіцери ходять колом,

Оренбурзький гарнізон, —

І, прошитий гострим болем,

Захлинається прокльон.

Він тужавіє мукою, биті груди розпростує,

Рве сорочку скривавлену – і росте, і росте:

І злітає мізерія золотою коростою,

Збившись в закутку шинку в павутиння густе.

І малі йому зруби, дико валяться стіни,

Дах злітає за вітром, та впину нема.

І казарми тріщать од лежачої спини,

З ляку в море пірнає пустеля німа.

І не встати йому, мов прибитий навіки,

Хоч під ним, наче хмиз, тріскотить Оренбург,

Хоч здаються струмочками вигнуті ріки

І дмушками дитячими посвисти бур.

Він кричить з переляку, бо рука вже на полюсі

Маца лисину льоду, а друга внизу

Чорне море впізнала по козацькому голосі

І так спрагло голубить подніпрову лозу.

Голова в Петербург вже уперлась – і звідти

Сунуть армії, прямо по ньому гудуть, —

І танцює імперія, і двигтять динаміти,

Щоб дібратись до серця, в поетову лють.

А над серцем гопака

Панство з України

У червоних чобітках

Пробива до спини.

Дави його, слава Богу,

Щоб інший боявся,

Щоб іти в таку дорогу

І не замірявся.

Гоп-гоп гопака

У червоних чобітках,

У киреях вишневих,

У шапочках смушевих…