Читать книгу Соняшник. Поезії 1960–1970 років - Иван Драч - Страница 29

Кинув руку застережно:

«Зачекай-но, Аполлоне!» —

І навік прилип крилатий

до лискучої колони,

Бо ж поету гуркіт чути,

бамкіт криці об каміння,

Дзвін кайдання осоружний,

видно іскор палахтіння.

Хто ж це там здіймає молот

і гранітні лупить брили,

Аж рясні росини поту

плечі бронзові зросили?

Хто католицьку підступність,

підлість цісарську облесну —

Все здолав і провіщає

раннім громом красну весну?!

Аж луна летить із Львова

над усі земні широти,

І вслухається Міцкевич

в гул Франкової роботи.

Кинув руку застережно:

«Зачекай-но, Аполлоне!» —

І навік прилип крилатий

до лискучої колони.

Він злетів сюди із неба,

щоб Адаму ліру дати,

Але брат заслухавсь брата —

Бог ще може почекати!