Читать книгу Пікнік на льоду - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 11

У Харкові стояли холоди. Віктор, зійшовши з потягу, відразу ж зрозумів, що гуляти по місту йому, швидше за все, не випаде – занадто легко він був одягнений. Улаштувавшись у готелі «Харків», він подзвонив кореспондентові «Столичної», відрекомендувався.

Вони домовилися про зустріч у кав’ярні під Оперним театром.

Наблизився вечір – час зустрічі, – і Віктор усе-таки пішов по Сумській до Оперового, пив його. Він замружився, протер руками очі, знову відкрив їх і побачив хлопця, котрий ішов коридором геть; у руці він тримав фотоапарат.

Віктор ще раз озирнувся, намагаючись зрозуміти: кого щойно фотографували. Але, крім нього і двох азербайджанців, у цій частині кав’ярні нікого не було.

– Виходить, це кавказців… – подумав він і знову ковтнув розведеного апельсинового соку.

А час минав. У високій склянці залишалося не більше ковтка. Віктор уже позирав на невідкриту банку пива, думаючи взяти ще одну і відкрити.

До столика підійшла дівчина в джинсах і шкірянці. На голові, показуючи бездоганну форму черепа, була туго зав’язана рокерська хустка з вузлом на потилиці. З-під вузла стовбичив хвостик каштанового волосся.

Вона присіла поруч і уп’ялася нафарбованими очками на Віктора.

– Ти не на мене чекаєш? – запитала і всміхнулася.

Віктор стрепенувся, напружився, зніяковів.

«Ні, – гарячково думав він. – Адже кореспондент – чоловік… Хоча, може, він надіслав її замість себе…»

Віктор побіжно озирнув дівчину, поглядом шукаючи торбинку або портфель, у якому вона могла б принести потрібні Вікторові папери, але при ній була лише маленька сумочка, в якій не помістилася б навіть пляшка пива.

– То що, любенький? Чи часу немає? – знову нагадала вона про себе, і Віктор відразу збагнув, що він чекає не її.

– Спасибі, – сказав він. – Ви помилилися.

– Я взагалі рідко помиляюсь, – мовила вона солодко, підводячись з-за столика. – Але буває…

Віктор залишився сам за столом, полегшено зітхнув і знову подивився на невідкриту банку пива. Потім на годинник. За чверть сьома. Час уже йому з’явитися.

Але власкор так і не з’явився. Опів на восьму Віктор спустошив банку пива і пішов.

Поїв уже в готелі, у ресторані. Потім піднявся в номер і знову подзвонив власкору, але довгі гудки не вгавали, поки Віктор не поклав рурку на місце.

Очі злипалися. Тепло готельного номера розслаблювало і присипляло. Вирішивши вранці передзвонити власкору, Віктор поклався на ліжко й відразу заснув.