Читать книгу Пікнік на льоду - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 15

Уранці Вікторові боліла голова. Він лежав у ліжку і не мав жодного бажання підводитися.

Будики показували пів на десяту.

Повертаючися з боку на бік з розплющеними очима, Віктор зауважив пінгвіна, що стояв в узголів’ї.

– О Господи! – видихнув Віктор, ставлячи ноги на підлогу. – Я ж його не годував від учора!

І, не звертаючи уваги на хворобливий шум у голові і стугоніння у скронях, він умився і пішов одягатися.

Морозне повітря вулиці трохи підбадьорило Віктора. Схоже, що зима ступала у його сліди від самого Харкова.

– Треба потелефонувати головному… – думав дорогою Віктор. – Скажу, що занедужав… І газети купити треба, може, все-таки попрацюю трохи…

У рибному відділі гастроному купив два кіла мороженої камбали. Потім, повагавшись, купив ще кілограм живої риби.

Удома набрав у ванну холодної води, пустив туди три сріблистих коропи, потім покликав Мишка.

Мишко, подивившись на плаваючих у ванній риб, відвернувся і потьопав назад до кімнати.

Віктор знизав плечима, не розуміючи свого плеканця.

У двері подзвонили.

Віктор, побачивши у вічку Мишка-непінгвіна, відчинив йому.

– Привіт! – сказав Мишко, заходячи. – Є двійко замовлень. Ти як?

Віктор кивнув.

Вони пройшли на кухню. Відразу туди причапав пінгвін.

– А, тезко! – усміхнувся гість. – Привіт!

Потім подивився на Віктора.

– А ти чого такий похмурий? – запитав він. – Заслаб, чи що?

– Так, – Віктор кивнув. – Та й узагалі якось непереливки…

Йому чомусь кортіло скаржитися, і хоча щось усередині протестувало проти такої поведінки, але стриматися не міг.

– Пишу-пишу, а ніхто не бачить моєї праці… – говорив він і голос його був не сльозливий, а скоріше сердитий, що не потребує співчуття. – Вже понад двісті сторінок… І усе дарма…

– Ну чому дарма? – зупинив його Мишко-непінгвін. – Ти просто пишеш до шухляди, як писало багато письменників за радянських часів. Але з тією відмінністю, що твої твори однаково рано чи пізно надрукують… Гарантую.

Віктор кивнув, розуміючи, що гість має рацію, проте однаково напад невдоволення тривав і не давав йому не тільки всміхнутися, але й заспокоїтися.

– Ну, а про кого ти найкраще написав, як ти гадаєш? – приязно запитав Мишко-непінгвін.

– Про Якорницького, – подумавши, відповів Віктор і пригадав довге застільне інтерв’ю за пляшкою фінської горілки.

– Це котрий письменник і депутат? – перепитав Мишко.

– Авжеж.

– Гаразд, – сказав він. – Я тут тобі щось цікаве приніс. Почитай.

Віктор узяв кілька аркушів, переглянув їх. Незнайомі прізвища, рядки біографій, дати. Вникати зараз у ці тексти Вікторові не хотілося. Він просто кивнув і відклав аркуші убік.

– Подзвони мені, коли буде готове, – попросив Мишко-непінгвін, даючи Вікторові візитівку.