Читать книгу Пікнік на льоду - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 13

Уранці Віктора збудила безладна стрілянина, що долинала з вулиці. Позіхаючи, він підвівся, подивився на годинник: восьма ранку. Підійшов до вікна – внизу стояв міліцейський джип і швидка допомога.

Підвівши погляд, Віктор зауважив синяву неба і блідо-жовте сонце, що показало свої перші промені з-за сірих сталінських будинків. Мала бути гарна погода.

Віктор сів до столика, на якому стояв телефон, набрав номер власкора.

– Слухаю? – пролунав жіночий голос. – Кого вам?

– Миколу Олександровича можна? – запитав Віктор.

– А хто дзвонить? – запитав жіночий голос.

– Це з газети… зі «Столичної»… – відповів Віктор, відчуваючи напругу в жіночому голосі.

– Як вас звуть? – запитав голос.

Щось тут було не так, і Віктор, відчувши дрож у руці, опустив рурку на місце.

– Кави! – підказав він сам собі. – Треба напитися кави.

Одягнувшись і хлюпнувши собі в обличчя дві пригорщі холодної води, він спустився до готельного бару. Підійшов до стійки, замовив подвійну половинку кави.

– Сідайте, я вам принесу, – сказав бармен.

Віктор вибрав місце у кутку бару, сів на м’який і широкий велюровий пуфик перед столиком зі скляною стільницею. Рука потяглася до важкої попільниці, теж із литого скла. Він задумливо покрутив її.

У барі було тихо.

Підійшов бармен, поставив на столик філіжаночку з кавою.

– Ще щось? – запитав він.

– Ні. Спасибі. – Віктор кивнув, потім підвів голову і пильно подивився на бармена. – Скажіть, будь ласка, а що це за стрілянина була уранці?

Бармен стенув плечима.

– Начебто валютну вбили… Очевидно, когось скривдила.

Кава трохи гірчила, але її доброчинний вплив Віктор відчув майже відразу. Зникло відчуття дрожу в пальцях і сповільнилися якісь нервові струми в голові. До Віктора повернувся спокій. Він зібрався з думками.

– Нічого страшного не сталося, – почув він власну думку, що звучала настільки впевнено, що не вірити їй було неможливо. – Це просто життя. Звичайне життя. Треба просто подзвонити головному й спитати, що робити.

Віктор допив каву, розрахувався, а тоді піднявся у свій номер і потелефонував до Києва.

– У вас зворотний квиток на сьогодні, – спокійно сказав Ігор Львович. – Ото й повертайтесь. Продовжите займатися Києвом, а з провінцією доки почекаємо…

Вже зайнявши своє місце в купе, Віктор розгорнув куплений на вокзалі свіжий номер «Вечірнього Харкова». Переглядаючи його, він наштовхнувся на розділ кримінальної хроніки, у якому дрібним кеглем перераховувалися свіжі злочини. Під рубрикою «Убивства» Віктор прочитав: «Учора біля п’ятої години вечора у своїй квартирі невідомі застрелили власного кореспондента «Столичних вістей» Миколу Агнівцева».

Вікторові стало моторошно. Він опустив розкриту газету на коліна. Поїзд зненацька смикнувся і газета впала на підлогу.