Читать книгу Пікнік на льоду - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 22

Уночі з неділі на понеділок Віктора розбуркав наполегливий телефонний дзвінок. Остаточно прокинувшись, він однаково не хотів підводитися, просто лежав і чекав, коли настирливцю урветься терпець, але він не уривався. Навіть пінгвін прокинувся і щось крекнув.

Віктор підвівся і невпевнено підійшов до телефону, що дзвонив.

«Що за ідіотські жарти!» – думав він, беручи рурку.

– Алло, Вітя? – пролунав нетерплячий голос головного. – Пробач, що збудив! Термінова робота! Чуєш?

– Авжеж.

– Зараз до тебе приїде кур’єр з конвертом. Він чекатиме в машині під парадним, а ти постарайся якнайшвидше зробити «хрестик». Він має піти в ранковий випуск!

Віктор кинув оком на будики на тумбочці. Пів на другу.

– Згода, – сказав Віктор.

Він одяг блакитний махровий халат і пішов у ванну. Вмився зимною водою. Потім – до кухні. Поставив на плитку чайник, друкмашинку – на кухонний стіл.

Вслухався в тишу нічного подвір’я. Подивився на будинок навпроти – в усьому будинку світилося тільки два вікна.

Чуже неспання не хвилювало Віктора. Він уже отямився, тільки у голові відчувалася важкість.

Дістав аркуш паперу, вставив у машинку і знов прислухався до тиші нічної вулиці.

З тиші народився звук легковички, що під’їхала до парадного. Ляснули дверцята.

Віктор сидів і терпляче чекав на дзвінок у двері. Але замість дзвінка за хвилину він почув обережний стукіт.

Чоловік років на п’ятдесят із заспаним обличчям і червоними очима простягнув йому великий коричневий конверт.

– Я чекатиму внизу, в машині. Якщо засну – постукаєте в дверцята, – сказав він, не заходячи до коридора.

Віктор кивнув.

Уже вмостившись перед машинкою, розкрив конверт, витяг аркуш паперу і театральну програмку.

«Пархоменко Юлія Андріївна, 1955 року народження, з 1988 р. – солістка Національної опери. Заміжня, двоє дітей, – читав Віктор надрукований на машинці текст, – 1991 р. мала операцію на груді. У 1993 р. як свідок залучалася до суду в справі про зникнення артистки Національної опери Санученко Ірини Федорівни, з якою відверто ворогувала. 1995 року відмовилася від участі в гастрольній поїздці до Італії, чим ледве не зірвала заплановані гастролі».

Далі додано від руки: «тяжко пережила загибель свого найближчого друга – письменника і депутата парламенту Миколи Олександровича Якорницького, з яким познайомилася під час свого виступу на закритому святкуванні депутатами Дня незалежності України в Маріїнському палаці в 1994 році». Ці рядки були підкреслені червоним олівцем, і Віктор одразу пригадав останню розмову з Ігорем Львовичем.

Він кілька разів перечитав підкреслені рядки. Інформації було обмаль, але ритм думок уже налаштувався на смуток майбутнього тексту.

Віктор переглянув програмку, на другій сторінці побачив кольорове фото солістки. Гарна струнка жінка з яскравим, либонь штучним рум’янцем на щоках. Мигдалевий розтин очей, каштанове волосся, що хвилясто спадало з плечей. Театральна сукня дуже пасувала їй.

Віктор знову зосередився на чистому аркуші паперу, вставленому в машинку.

«В арабів білий колір вважається жалобним», – подумав він, наближаючись пальцями до клавіатури з тастрами.

«Все живе на землі має власний голос. Голос – це ознака життя, ознака щастя або горя. Він може посилюватися, уриватися, зриватися, переходити на ледь чутний шепіт. У хорі нашого життя важко виокремити голоси, але коли вони раптом замовкають, виникає відчуття скінченності будь-якого звука, будь-якого життя. Чимало людей любили голос, що нам більше не випаде почути… Він увірвався зненацька і передчасно. У світі стало набагато тихіше, але це не та тиша, яку шукають аматори спокою. Ця запала тиша, як чорна діра у всесвіті, лише підкреслює скінченність будь-якого звуку і безкраїсть минулих і майбутніх втрат…»

Віктор підвівся, запарив собі чаю і з повною чашкою повернувся до столу. «…Голос Юлії Пархоменко замовк. Але доки стоїть стіна Маріїнського палацу, доки позолота підбання відбиває пишноту Національної опери, вона залишиться серед нас, розчинившись золотим пилом у повітрі, яким ми дихаємо. Її голос стане позолотою тиші, яку лишила вона після себе».

– Забагато золота, – подумав Віктор, зупинившись. Знову взяв аркуш із текстом, укотре перебіг очима підкреслені рукописні рядки.

– Як же сюди вставити цього Якорницького? – міркував він. – Кохання? Кохання…

Він замислився, ковтнув чаю. Прочитав уже написаний текст. Продовжив.

«Нещодавно сама Юлія зазнала важкої втрати. Пропав голос її коханої людини. Замовк раптово, зірвавшись криком униз, у безодню, куди за законами тяжіння смерті падає усе, що віджило, відборолося або ж просто програло…»

Тут Віктор знову відвернувся і взяв до рук програмку, переглянув її уважніше і ледь помітно посміхнувся.

«Нещодавно, виконуючи партію Тоски в опері Пуччині, вона сама зіграла, проспівала всю свою трагедію, всю до останнього її стрибка з муру фортеці. Байдуже, як вона померла. Хай вона померла по-іншому, але у нас, тих, кому її життя було чутне, тепер нелегко буде звикнути до тиші і відшукати в цій тиші золоті порошини її минулої присутності. Помовчімо ж усі разом, щоб легше було нам почути посеред тиші її голос, почути, запам’ятати і зберегти в нашій пам’яті надовго, доти, поки наші голоси змішаються з тишею і вічністю…»

Віктор випростав спину, відсапнув, немов щойно пробіг стометрівку, а не клацав літери й слова на друкмашинці. Потер пальцями скроні, проганяючи напругу, що з’явилася через це термінове нічне завдання. Але наразі завдання виконане.

Узяв до рук готовий текст. Прочитав і самому стало шкода невідомо як загиблу або померлу оперну співачку.

Визирнув у вікно – внизу стояла машина, чекала.

Віктор підвівся, повернувся і відразу завмер від несподіванки: з порогу дверей на нього уважно дивився пінгвін. Він стояв нерухомо, і тільки вічка його горіли живим вогнем, але не виказували ніяких бажань. Він просто стежив за хазяїном. Безпристрасно і безпричинно.

Віктор, тяжко зітхнувши, протиснувся між пінгвіном і дверми в коридор, накинув на халат дублянку і, стискаючи в руці текст, вийшов на сходову площадку.

Кур’єр спав, опустивши голову на кермо. Віктор постукав по склу дверцят. Чоловік протер очі. Ні слова не мовлячи, відчинив дверцята, узяв з рук Віктора аркуш із текстом і, завівши машину, рушив.

Віктор повернувся до себе. Ніч була розбита. Спати не хотілося, у тілі народжувалася непотрібна бадьорість.

Віктор знайшов в аптечці снодійне, ковтнув дві пігулки, запив ще теплою водою з чайника і пішов до відпочивальні.