Читать книгу Пікнік на льоду - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 27

Наступного ранку Віктор вирішив з’їздити до головного. По-перше, давно вже збирався відвезти нові тексти, а по-друге, хотілося покаятися, навіть не те, щоб покаятися, а просто пояснити головному, що і чому відбулося з Якорницьким.

– Ти вмієш сама вдома сидіти? – запитав він після сніданку Соню.

– Так, мене тато вчив, – сказала вона. – Двері нікому не відчиняти і по телефону нічого не говорити. До вікон не підходити. Правильно?

– Правильно, – сказав Віктор і зітхнув. – Але до вікон сьогодні можеш підходити.

– Справді? – зраділа Соня і відразу підбігла до балконних дверей, пригорнулася носом до скла.

– Ну, що там бачиш?

– Зиму! – сказала дівчинка.

– Я незабаром прийду, – пообіцяв Віктор.

Тричі йому довелося показати свою «кірочку», перш ніж він потрапив у кабінет до головного.

– Як життя? – запитав Ігор Львович.

– Нівроку… – не зовсім упевнено вимовив Віктор. – Ось, нові «хрестики» приніс…

– Давай, – простягнув руку головний. – А це тобі від Федора, – він простягнув йому грубу течку.

– Ігоре, – наважився Віктор. – У мене… Тобто… Виявляється, я винний у смерті Якорницького…

– Отакої! – посміхнувся головний. – Ти справді гадаєш, що ти такий крутий?

Віктор подивився зі здивуванням на головного.

– Не переживай, я усе знаю… – сказав той уже приязніше.

– Усе? – перепитав Віктор.

– Ні, не все. Набагато більше. Ну, а Якорницький однаково туди збирався… То й заспокойся! Звичайно, було б краще, якби ти лише своєю справою займався.

Віктор ошелешено дивився на головного, його достоту збентежили слова шефа, щось заважало йому їх зрозуміти.

– Отож, нічого страшного немає… – проговорив він нарешті.

– У чому? У тому, що одним кланом з виходом на уряд поменшало? Заспокойся. Ти тут ні при чому, а якщо при чому, то лише крайком. Давай-но кави нап’ємось!

Головний по телефону замовив у секретарки дві кави. Потім, пожувавши замислено губи, знову пильно подивився на Віктора. – У тебе ж ні дружини, ні подруги нема? – запитав він.

– Нема, зараз нема… – визнав Віктор.

– Це погано, – півжартома похитав головою головний. – Жінки зміцнюють нервову систему чоловіків. Тобі саме час зайнятися своїми нервами!.. Гаразд, жартую.

Секретарка принесла каву.

Віктор поклав півложечки цукру, але кава однаково була занадто міцна і гірчила на язиці. Гіркота кави знову нагадала про недавню поїздку в Харків.

– А в Одесу мені треба буде їхати? – запитав рантом Віктор, згадавши про розмову з головним щодо поїздки до Харкова.

– Ні, не треба, – відповів шеф. – Хтось дуже не хоче, щоб ми займалися провінцією… Ну в нас і отут справ вистачить. Тож бо не переживай! У мене он водія недавно вбили – і то я спокійний, як танк, бачиш! Життя не така штука, щоб за неї боятися. Повір мені.

Віктор подивився на головного здивовано. Ігор Львович сидів у своєму директорському кріслі, у розкішному костюмі, французька краватка, важка золота шпилька на ньому. «Це він не дорожить життям?» – засумнівався Віктор.

– Нам треба буде з тобою перед Новим роком посидіти за пляшечкою, га? Не проти? – запитав він.

– З задоволенням, – відповів Віктор.

– Добро, – головний підвівся через стіл. – Чекай запрошення!